«...На глум зухвалій моді» Український неокласик з Мюнхена Ігор Качуровський: «…мудрий Аристарх, філолог і естет»

Поділитися
На здобуття цьогорічної Національної премії представлено книжку Ігоря Качуровського «Променисті сильвети», що їх наші поважні літературознавці чомусь називають «Полум’яними сильветами»...

На здобуття цьогорічної Національної премії представлено книжку Ігоря Качуровського «Променисті сильвети», що їх наші поважні літературознавці чомусь називають «Полум’яними сильветами». Це збірник лекцій, доповідей, есеїв, розвідок, виданих 2002 року в Німеччині. Варто нагадати: вже двічі І.Качуровського висували на Шевченківську премію — і двічі не дали. І не тому, що Ігор Васильович не був гідний високої відзнаки (не забуватимемо: замість нього цю премію діставали письменники, які могли б ще трохи зачекати, або й ті, внесок яких в українську літературу не такий уже й безсумнівний). Це чинилося під шаленим тиском деяких «діячів», наречених похапливо «класиками». «Особистий» фактор і цього разу відігравав вирішальну роль.

Варто зацитувати самого І.Качуровського: «...трагедія України має подвійний характер, тому що в нас назверх випливають скандально-погані як наукові, так і художні твори, а ті твори, котрі мають справжню, чи то мистецьку, чи наукову, вартість, лишаються непоміченими». За всі привілеї, як відомо, треба платити. Позаяк живемо в епоху розперезаних язиків. З безвідповідальністю й одчайдушною відвагою роздаються титули, роздаровуються дипломи, нехай усні, але на дуже почесні місця в літературній ієрархії. З цієї причини аж ніяк не хочеться Качуровського зараховувати до класиків, хоч він значно більше, ніж хтось інший із нині сущих літераторів, заслуговує на таке визначення. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, історик літератури — після відходу М.Лукаша і Г.Кочура навряд чи кого ще поставиш поруч із ним за фундаментальністю знань, філологічною підготовленістю й загальною освіченістю, зрештою – доробком. Тим-то не зловживаймо здевальвованим званням «класика», — натомість маємо цілковите право І.Качуровського визначити як неокласика, прямого й найпослідовнішого продовжувача М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Ю.Клена й М.Ореста, — жодної помилки не буде. Так, це Франків напрям нашої літератури. А ще пасує, дуже личить І.Качуровському визначення «енциклопедист», — яку не візьміть його книжку — неодмінно вразить нова, свіжа інформація: сотні досі не відомих імен назв, дефініцій, ба навіть термінів.

Він іноді дозволяє собі познущатися з недоучених вітчизняних «вчених», тих, кому докторські сертифікати і професорські кафедри не заважають припускатися помилок. Наприклад, не без гумору кепкує Ігор Васильович з авторки доволі грубої «Історії української літератури», яка в розділі «Історичний роман» бадьоро оперує «Марусею Богуславкою» Івана Багряного. Скандально, що й казати... Поза сумнівом, згаданого твору шановна інтелектуалка не тільки не читала — в очі навіть не бачила. То, на думку І.Кочуровського, рецидиви радянського літературознавства, переобтяженого догмами, але біднуватого інтелектуально. Радянським підручникам і хрестоматіям Ігор Васильович закидає вторинність, зужитість матеріалу, яким оперують їхні автори: «його взято якщо не з другої, то з третьої руки», — зневажливо пише він. І задерикувато-іронічно демонструє фрагменти їхніх трудів праведних.

Розглядаючи виданий 1995 року доволі ґрунтовний збірник українських поетичних перекладів «Тисячоліття», І.Качуровський не втримався й закинув: «До речі, вміщено твір неіснуючого Гвіндо де Колумни, а мав би бути, очевидно, Гвідо делле Кольоне, вчений поет свевського гуртка, який переклав з грецької на латину «Історію Троянської війни» (Дареса), то це проза, яка від поділу на короткі рядки аж ніяк не стала віршами»... Втім, розкритикований, але шанований упорядник «Тисячоліття» Москаленко сам же й помстився Ігорю Васильовичу, що вперто іменує його Миколою, тоді як він — Михайло та ще й Никонович. Мабуть, закид слід адресувати й редакторові «Генерики і архітектоніки».

Основу «Променистих сильветів» становлять лекції, прочитані в українському Вільному університеті (Мюнхен), і в передмові автор зізнався: «Специфічні матеріали, в яких переважають технічні питання з поетики, я переніс до майбутньої книжки «Генерика і архітектоніка». Чекати довелося недовго: торік видавничий дім «Києво-Могилянська академія» випустив у світ цю знамениту працю. І знову її основу становлять лекції, прочитані в УВУ.

На пам’ять мимоволі спадають лекції М.Зерова «Українське письменство ХІХ ст.», ретельно законспектовані його студентами й надруковані на склографі 1928 року (наклад 100 примірників). Ми в 60-х роках передавали їх одне одному й уважно вчитувалися у бліді передруки зеровських текстів. Порівняно з ними, києво-могилянська «Генерика і архітектоніка» має розкішний вигляд і тішить око чудо-
вим оформленням (художники Н.М’ясковська та О.Тичиніна). Чого вартий образотворчий епіграф книжки: ошкірена лев’яча голова з корабля вікінгів, знайденого в Озеберзі! Та найголовніше — унікальність опрацьованого автором матеріалу: Качуровський буквально приголомшує рідкісними маловживаними фактами і даними. Але суть не лише в доборі літературних раритетів. Переважну частину творів автор самотужки переклав (переклав, як ви здогадуєтесь, уперше). І таких уривків — не мало не багато — сто двадцять. Він також наводить (у власному перекладі) ним колись занотовані лекції покійного Б.Ярхо. Наводить українські народні пісні, власноручно записані. Безперечно, перед нами вельми суб’єктивне дослідження, а тому з деякими його положеннями, можливо, варто посперечатися чи не погодитись. Але на те й розрахунок.

Засадничою настановою для І.Качуровського є думка його вчителя Б.Ярхо, що стала епіграфом науковим: «Звичайно говорять про морок Середньовіччя і про світло Відродження; з таким самим правом можна говорити про морок Відродження і світло Середньовіччя». З цим твердженням вже нібито й не дискутують, проте І.Качуровський наголошує на, здається, не таких і неспростованих моментах. Він, скажімо, доводить, що відмінність між Середньовіччям та Відродженням перебуває у площині моральній, до того ж не на користь останнього:

«Загальне уявлення, буцімто Середньовіччя — це доба забобонів, як це завжди буває із загальноприйнятими поглядами, — діаметрально протилежне дійсному станові речей: разом із язичництвом християнство відкинуло і суперстиції, якими було просякнуте життя римлян.

Так, у добу Каролінгів віра у відьом офіційно, за опробатою держави і церкви, була визнана забобоном, а звинувачення жінки в тому, що вона буцімто відьма, це був злочин, який підлягав смертній карі. Щойно Відродження повернулося до римських забобонів — так само, як і до смакування людських страждань, а обожнювання римських імператорів від часів Григорія VII перейшло на папство».

«Класовому підходові» до літературного процесу І.Качуровський протиставляє підхід, мовляв, особистісний. Дає собі звіт, наскільки важливою, часом вирішальною, є роль особи в літературі. Звертає, скажімо, увагу на «постать самого імператора Фрідріха ІІ, в якому можна вбачати прообраз ренесансової людини: поет, полководець, дипломат, перший орнітолог Європи...». Саме при дворі Фрідріха ІІ виникає та строфічна форма, якій судилося велике майбутнє: це сонет». «Серед найперших сонетярів був і один з п’ятьох синів Фрідріха — Ре Енцо («ре» означає король: Енцо був королем Сардінії)».

«У цій книзі, — пише І.Качуровський, — я спробую довести, що роля володарів (імператорів, князів, королів) в історії культури важить не менше» (аніж повстання Спартака, Савмака, Мухи, Жакерія, Французька революція чи страйк на фабриці Сави Морозова, — сарказм, сподіваємося, відчуваєте?)

Ось він розглядає таке явище, як поезія трубадурів. Першим трубадуром заведено вважати графа Пуатьє, герцога Аквітанського Гільєма IX, який володів землями, що перевищували територію тодішньої Франції (Аквітанія, нагадаємо, це те саме, що Лянгедок, він же Прованс). І все це (дві третини сучасної Франції) успадкувала його онука Елеонор. 15-річну дівчину видали заміж за спадкоємця французького престолу, який невдовзі стає королем Луї VII. Від цього шлюбу народилися дві дочки. 1147 року починається Другий хрестовий похід, у якому взяла участь зосібна Елеонор. Під час походу вона вступає у гріховний зв’язок із рідним дядьком. Луї VII, ображений чоловік, ініціює розлучення, підставою якого називаючи не подружню зраду, а те, що королева не народила йому спадкоємця. Одразу після розлучення 30-літня Елеонор виходить заміж за 19-літнього Генріха Плянтагенета. Той незабаром стає королем Англії, отримавши одночасно у спадок від Елеонори і Аквітанію, «батьківщину трубадурів».

«Цей ланцюг позалітературних подій — перше одруження Елеонор, спалення церкви (разом із тисячею трьомастами живих душ. — Л.Ч.), хрестовий похід, подружня зрада, розвід та її друге одруження — призводять до явища, якому в ХХ столітті дано наймення «культурний обмін»: Елеонора зі своїм двором, до якого входять французи і провансальці (не забуваймо, що це два різні народи), зустрічається з англійськими офранцуженими норманцями, які живуть там майже сто років, з аборигенами не змішалися, проте перейняли від них старі кельтські сюжети», — наголошує І.Качуровський. Саме при дворі англійської (уже) королеви Елеонори було вперше у поетичній формі оброблено сюжет про Трістана та Ізольду.

«Неплідна» Елеонора спромоглася народити Генрі ІІ п’ятьох синів, проте король завів постійну фаворитку Розамунду, а дружину відіслав (разом з її почтом) на батьківщину — в Аквітанію (Прованс). Туди, де розквітали поезія і музика й де Елеонора дістала титул «королеви трубадурів». Понад те: чутки приписують їй таємну зустріч із Розамундою, яку вона підступно отруїла. І «королева трубадурів» потрапила до англійського фольклору як зрадниця й убивця.

І все-таки невдалий Другий хрестовий похід вельми посприяв духовному збагаченню, розширив кругозір західного європейця. «Та що для нас найцікавіше — це витворення єдиної лицарсько-християнської культури, а зокрема — це витворення і розвиток поезії трубадурів, труверів та міннезінгерів», — пише І.Качуровський. І далі: «А віршована спадщина Гільєма, яку підхопили провансальські трубадури, а за ними майже вся Західна Європа, дійшла фактично й до нас: поетичний смак Гільєма визначив чи накреслив шляхи європейської лірики на кілька сторіч — аж до Другої світової війни».

Про що і про кого б не писав І.Качуровський, він постійно повертається думкою до України, клопочеться долею української культури: Рильський, Тичина (якого він порівнює з трубадуром Фолькетом Марсельським), Клен, український перекладач німецького походження Ріттер, Щурат, Славінський, Филипович, Леся Українка, Шевченко (зокрема його «Варнак»), Галицько-Волинський літопис, «Слово про Ігорів похід». Але найчастіше виникає на сторінках книги «невтомний і всепроникненний Франко». Той самий, який у монографії «Данте Аліг’єрі», виданій 1913 року в Києві, не побоявся вступити в полеміку з марксистською хронологією і довів, що направду «Божественна Комедія» є найхарактернішим духовим проявом не Відродження, а Середньовіччя: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увінченням того, що називаємо середніми віками».

Вельми цікавими бачаться спостереження І.Качуровського над «Словом про Ігорів похід». Скажімо, сон великого князя київського Святослава зіставляється з видінням Карла Великого у «Пісні про Ролянда» («найближчої «рідні» нашого «Слова». — І.К.). Він простежує вплив «Старшої Едди» на «Слово», а також — перекладеної «Юдейської війни» Йосифа Флавія. Останнє твердження, можливо, трохи ризикове, але зв’язок «Слова про Ігорів похід» зі скандинавськими сагами, мабуть, таки незаперечний.

Тут дослідник виходить на ширше узагальнення: «І сказав би, що, перш ніж писати історію України, слід вивчити ісляндську мову». Бо віддалені, здавалось би, від нас ісландські саги якнайтісніше пов’язані з нашою історією: родоводи багатьох європейських королів переплелися з родоводом київських князів.

Принагідно висвітлюються першопричини палкого патріотизму і «Слова про Ігорів похід», і «Пісні про Ролянда». Чому, справді, в німецькому епосі «Біда Нібелунгів» немає й натяку на якесь національне почуття? І.Качуровський: «А пояснення дуже просте: обидва вищеназвані твори постали під час занепаду, коли від могутньої імперії, чи то Карла, чи Ярослава, залишалася сама тільки позірність, центральна влада перетворилася на фантом, і ніхто не певен за завтрашній день. Виникає потреба якось злютувати, духово підсилити занепадаючу державну єдність, вдягнувши її в шати Красного Слова. Так виникає літературний патріотизм». (Тоді як держава Гогенштавфенів перебувала «на вершині своєї могутності».) Отже, «нікому не спадає на думку «боронити її словом». Міркування ці видаються актуальними.

Втім, як мало хто, І.Качуровський розуміє і всю небезпечність так званих революційних здвигів: «Коли, загіпнотизовані (очортособачені, сказав би Рабле) ідеями французького Просвітництва європейські володарі заходилися знищувати монастирсько-християнську культуру своїх країн, цей, найменований секуляризацією, процес призвів до загибелі основної маси старих манускриптів». Чи не те саме було в нашій наївній країні у роки навальної більшовизації? Чи не щось подібне відбувається й нині — в часи навальної демократизації?

Переживаємо, повторюю, період небуденний — переходимо фазу вседозволеності і мало- (чи недо-) культурності. Захищені депутатською недоторканністю, деякі ветерани дисидентства, що нарекли себе «політиками» і «творцями нової держави», закликають гамузом викинути за облавок «зрадників українського народу — таких як Рильський, Тичина, Довженко». З тим, щоб надалі розпочати «з чистого аркуша»? З учорашніми борцями солідаризуються першокурсники та учні старших класів, які, не засвоївши правил граматики, не навчившись як слід заримовувати власні осяяння, оголошують на весь світ, що не існувало до них нічого значущого й вартісного, вартого уваги, — отже, друзі, розпочнімо «з чистого аркуша»!

І тут, либонь, є сенс навести давній (1923 року) сонет великого попередника Ігоря Васильовича М.Зерова «Арістарх»:

В столиці світовій,
на торжищі ідей,

В музеях, портиках
і в затінку алей

Олександрійських муз
нащадки і послідки,

Вони роїлися, поети і піїтки,

Ловили темний крок
літературних мод,

Сплітали для владик вінки нікчемних од

І сперечалися —
мирились і змагались.

І був один куток,
де їх невтомний галас

Безсило замовкав:
самотній кабінет,

Де мудрий Арістарх,
філолог і естет,

Для нових поколінь,
на глум зухвалій моді,

Заглиблювався в текст
Гомерових рапсодій.

Не наполягаємо на прямих паралелях, але в становищі, в позиції І.Качуровського є чимало спільного зі становищем і позицією отого «мудрого Арістарха». Це будуть ще осмислювати потомні покоління, будуть зіставляти й доходити висновків. А поки що маємо ознайомитися з ваговитим доробком Ігоря Васильовича, бо напрацював він багато.

Незабаром у видавництві «Юніверс» вийде солідний том поетичних перекладів «Круг понадземний» (це понад 650 віршів). Чекають на видання упорядковані І.Качуровським «Український сонет» і «Хрестоматія релігійної прози». Гадаємо, не забаряться віршознавчі його підручники: «Нарис компаративної метрики», «Фоніка», «Строфіка», «Стилістика». Ці книжки можна поставити в один ряд із віршознавчими працями російського академіка М.Гаспарова, який щойно відійшов у засвіти. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» готує до друку другий том «Генерики і архітектоніки», планує видати поему «Село в безодні» (з передмовою І.Дзюби).

А наприкінці минулого року у конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії відбулася презентація першого тому «Генерики і архітектоніки». Подія символічна і знаменна. Староакадемічний корпус, високі, вщерть заповнені фоліантами шафи, портрети колишніх викладачів і випускників академії — кращих декорацій годі й шукати. Народу, на подив, збіглось чимало. Аншлаг. Це засвідчило непідробний інтерес і до самого І.Качуровського, і до його творчості.

Правда, насторожила і «революційна» фраза про «барикади» (звісно, сьогоденні): ось уже що не римується з Ігорем Васильовичем та його діяльністю… Адже він завжди й повсюдно цурався політичної штурханини, тріскотняви та інтриганства. І його за це картали, цькували, викривали й усіляко упосліджували радикально (в той чи інший, протилежний бік) налаштовані колеги. До чого це я? А ось до чого.

Так, як трепетно-зухвалі поети Нью-Йоркської школи штовхали в спину І.Качуровського за кордоном, не менш талановиті й трепетні творці на славній Україні робили підніжки й потайки розправлялися з тими ж Г.Кочуром і М.Лукашем. Не випадково ситуація з Ігорем Васильовичем так нагадує ситуацію з Миколою Олексійовичем. Якого теж тричі (за «Декамерон», за «Трагедію людини», за поетичні переклади) висували на Шевченківську (тоді ще Державну) премію— і тричі М.Лукаш діставав облизня. Чому, здавалось би? З якого дива? Відповідь нещодавно знайшлася в архівах. Дуже проста, щоб не сказати — банальна відповідь… Переглядаючи оті подання, побачив я на одному з документів олівцем накреслену резолюцію: Спілка не рекомендує. Он воно як! Заважав, очевидно, М.Лукаш деяким колегам, ось вони й притримали його за полу. А згодом написали про нього зворушливі, зі сльозою на очах і бринінням у голосі, спогади…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі