Мюнхен слухає Штрауса

Мюнхенський оперний фестиваль-2014 відбувся. Дві прем'єри, кілька гучних дебютів (перша оперна постановка молодого німецького режисера Анту Ромеро Нуньєса, який представив "Вільгельма Телля" Россіні, і Ганна Нетребко вперше в партії леді Макбет). А ще - найбільш знакові та скандальні постановки минулого театрального сезону. Крім того, важливою частиною Munchner Opernfestspiele стало святкування 150-річчя від дня народження великого німця Ріхарда Штрауса: у рамках фестивалю прозвучали опери "Кавалер троянд", "Жінка без тіні", "Аріадна на Наксосі", а ще симфонічні поеми "Веселі витівки Тіля Уленшпігеля", "Життя героя" та вибрані пісні.

Недовго німці оговтувалися після 200-ліття Вагнера 2013 р., як у зв'язку з новим ювілеєм 2014 р. у Баварії офіційно оголосили роком Ріхарда Штрауса. Міністерство культури Баварії запланувало понад 140 ювілейних заходів - концертів, оперних вистав, виставок, фестивалів і симпозіумів - у 13 південнонімецьких містах. Урочисті заходи пройдуть і всією Німеччиною. Але в епіцентрі торжеств опинилася Баварська державна опера, з новітньою історією якої пов'язана творчість Штрауса. У листопаді 2013 р., напередодні штраусівського ювілею, один із головних театрів Німеччини презентував нову версію опери "Жінка без тіні", що одночасно стала дебютом диригента Кирила Петренка як музичного керівника Bayerische Staatsoper та ефектним початком загального відзначання року Штрауса. Вперше за своє сценічне життя "Жінка без тіні" прозвучала без жодної купюри, адже, за словами Кирила Петренка, настав час почути цю музику такою, якою вона була написана. Загальна історія зробила прем'єру цієї опери і центральною подією торжеств, присвячених 50-річчю відновлення зруйнованої в роки Другої світової війни будівлі Баварської опери. Театр був майже повністю знищений під час бомбардувань у жовтні 1943 р. і заново відкритий 1963 р. "Жінкою без тіні".

Нова "Жінка без тіні" у постановці польського режисера Кшиштофа Варликовського передбачувано й заслужено стала однією з головних подій Munchner Opernfestspiele-2014. Для втілення надзвичайно складної партитури, порівняно з якою навіть опери Вагнера здаються звичайною справою, був запрошений унікальний склад виконавців, кожен із яких є одним із головних сучасних інтерпретаторів музики Вагнера та Штрауса. Канадська сопрано, "Зіглінда нашого часу", за версією "Zeit", Адріанна Печонка виступила в партії Імператриці; одна з найвідоміших виконавиць вагнерівської Брунгільди та штраусівської Електри американка Дебора Поласкі - в партії Годувальниці, росіянка Олена Панкратова виконала партію дружини Барака (саме ця роль 4 роки тому принесла володарці неймовірного за красою драматичного сопрано світову славу). Чоловічі партії дісталися південноамериканському драматичному тенору Йохану Боту (Імператор) і шведському баритону Джону Лундгрену (Барак). Під час оперного фестивалю за диригентським пультом Кирила Петренка замінив німець Себастьян Вайгль, і досить вдало: партитура, що раз у раз ризикувала розсипатися на окремі речитативи та монологічні сцени, набрала небувалої цілісності завдяки монолітному ансамблю вокалістів та оркестру.

Режисер Кшиштоф Варликовський не побоявся привнести в цю і так складну історію (більш-менш зрозуміло переказати сюжет лібрето Гуго фон Гофмансталя - завдання для генія) кілька додаткових смислових пластів. Самій опері передує фрагмент знаменитого фільму Алена Рене "Торік у Марієнбаді", випущеного 1961 р. Кінокартина відома своєю атмосферою тотальної таємничості й постійної дезорієнтації глядача в подіях, а також місці та часі дії. У фільмі є легендарна сцена, в якій показано геометричний парк, де люди відкидають ефектні видовжені тіні, а в дерев тіней немає. Важко сказати, чи надихнувся Варликовський з самого початку цією сценою, вводячи в сценографію опери епізод чужого тексту, але знавці кіно однозначно оцінили тонку паралель між відсутністю тіні в Алена Рене та ключовою колізією "Жінки без тіні" Гофмансталя-Штрауса, де тінь виступає символом неспроможності Імператриці мати дітей. Цим гра алюзіями не обмежується. Чарівний світ, у якому перебувають Імператор, Імператриця та Годувальниця і який протиставляється земному світові Барака та його дружини, показаний як дорогий альпійський санаторій - на кшталт того, де відбувається дія "Чарівної гори" Томаса Манна. А діти, які поступово все більше заповнюють собою і дію, і весь простір сцени, то з'являються з головами дивовижних птахів, то перебирають на себе дорослі ролі й опиняються у формі працівників клініки. Діти в "Жінці без тіні" - це поле обсесії, з якого виростає вся колізія цієї сюрреалістичної казки. Фрейд і Юнг добре знайомі Варликовському, та й Гофмансталю зі Штраусом теж.

Спектакль, квитків на який ще до початку фестивалю було не дістати, - це "Макбет" Верді в постановці Мартіна Кушея, австрійського режисера, який входить у ТОП-10 найвпливовіших театральних режисерів, за версією німецького "Focus", і з 2011 р. очолює мюнхенський Residenztheater. Уже кілька років у середовищі опероманів популярне запитання "А ви бачили того самого "Макбета"?" "Той самий" - це і є мюнхенський спектакль, який був поставлений 2008 р. і бурхливо ознаменував прихід у Баварську оперу нового інтенданта Ніколауса Бахлера, що залишиться на цьому посту до 2018 р. "Макбет" став першою оперною постановкою Кушея в Мюнхені, яка зміцнила його славу як одного з найсміливіших представників сучасної режисури. Попри скандальну популярність і відтак величезну відвідуваність спектаклю, його заведено сварити. І є за що: події на сцені не просто мають катастрофічну дещицю спільного з Верді та Шекспіром. Таке - далеко не новина для оперної режисури, і глядачі вже якось навчилися з цим жити - правда, за умови, що режисер замість очікуваного, але потоптаного сюжету все-таки пропонує власну фабулу, за яку можна зачепитися у відчайдушній спробі насолоджуватися музикою та бодай зрідка позирати на сцену. Але Мартін Кушей створив щось настільки позбавлене логіки руху від точки "А" (зав'язки) до точки "Б" (фіналу; про кульмінацію й інші атавізми краще забути зразу), що публіці залишається лише здивовано спостерігати за низкою картин, де одна дивніша за іншу. Щоб чимось скріпити драматургію, режисер вирішує лякати глядачів, внаслідок чого "Макбет" Кушея нав'язливо нагадує малобюджетний хорор. Сцена, засіяна черепами, блідолиці діти-зомбі в білих перуках, оголені тіла з усіма подробицями та кров, багато крові. Кров на одязі головних персонажів, кров на целофанових пакетах. Коли на сцену вибігає справжня німецька вівчарка й хапає відірвану голову Банко (природно, всю в крові) - зал уже не витримує потоку штампів із фільмів жахів і заходиться нервовим сміхом.

Фестивальний ажіотаж навколо "Макбета" був доповнений зоряним кастингом, і насамперед - ім'ям Ганни Нетребко на афіші. Дебют оперної діви в партії леді Макбет, попри підтримку залу (баварці люблять зірок), не можна назвати до кінця блискучим. Чи то позначилася специфіка постановки, в якій важко почуватися затишно, чи то насичений графік співачки розсіює увагу до особливостей кожної окремо взятої партії, але її леді Макбет забракнуло вокальних граней, переходів станів, любування італійською інтонацією. Самої тільки безмежної потужності голосу тут мало. Партнерами Нетребко були британський баритон Саймон Кінлісайд (Макбет), мальтійський тенор Джозеф Калейя (Макдуф) і російський бас Ільдар Абдразаков (Банко), чий яскравий тембр, що запам'ятовується, залишив найсприятливіше враження від спектаклю.

"Вільгельм Телль" Россіні став першою й найочікуванішою прем'єрою фестивалю (друга - "Орфей" Монтеверді" у постановці Девіда Боша). Режисер Анту Ромеро Нуньєс надав опері сучасного гострополітичного звучання. Боротьба швейцарців під орудою Вільгельма Телля (німецький баритон Міхаель Фолле) проти ярма австрійського намісника Гесслера (австрійський бас Гюнтер Гройссбек) переграна в руслі євроскептичних настроїв. Швейцарці одягнені в костюми а ля 1960-ті роки й виглядають бюргерами, які звикли до розміреного життя, тоді як австрійці марширують сценою в суворій чорній уніформі та шкіряних рукавичках і розмахують білим прапором із чорними зірками Євросоюзу. Гесслер же виходить на сцену з головою бика: новий міф про викрадення Європи готовий. Але і Вільгельм Телль невдовзі показує своє справжнє обличчя: організувавши навколо себе банду спільників, він готовий на все, аби перемогти австрійців, навіть підмінити патріотизм нацизмом. У версії Нуньєса сам Телль, а не ворог Гесслер, убиває старого Мельхталя: з цього вбивства, за Шиллером, а за ним - і Россіні, починається повстання швейцарців. Телль виявляється спритним маніпулятором, і навіть знаменита сцена, в якій головний персонаж, за наказом тирана Гесслера, стріляє з лука в яблуко на голові свого сина Джеммі, тепер сприймається інакше: Телль здатний навіть на такий учинок, тільки б не залежати від Габсбургів. У трактуванні Нуньєса швейцарці викликають асоціації з носіями ідей партії AfD (Альтернатива для Німеччини), заснованої на початку 2013 р. Одне з їхніх завдань - повернути Німеччині німецьку марку і протистояти політиці німецького уряду стосовно кризи єврозони.

Режисер істотно змінив не тільки сюжетну складову опери, а й саму партитуру. Знаменита увертюра до "Вільгельма Телля" акуратно, проте далеко не шедеврально була зіграна оркестром під керуванням ізраїльського диригента Дана Еттінгера тільки в третьому акті. Починалася ж опера без музики, під гомін публіки, що розсідалася, несподіваною чоловічою бійкою на сцені, агресивний заряд якої зберігався впродовж усього спектаклю. Але, попри всю маскулінність постановки, жіночі партії запам'яталися найбільше: латвійське сопрано Марина Ребека створила на сцені дуже зворушливий образ Матільди, а російське сопрано Євгенія Сотникова зірвала найгучніші оплески за ідеально проспівану партію Джеммі.

Серед інших ключових подій Münchner Opernfestspiele-2014 - запуск альтернативного проекту Opernfestspiele in der Reithalle, який становить собою майданчик для експериментального театру. В Reithalle були показані гастрольна п'єса "Варшавське кабаре" Кшиштофа Варликовського, що поєднує історії Німеччини часів Веймарської республіки та Нью-Йорка після 11 вересня, "Іов Цейсля" Еріха Цейсля і Яна Дужинського, "Юність міста" Арпада Шилінга. Там же відбулася прем'єра нової версії "Припливу" Бориса Блахера за Гі де Мопассаном - першої опери, написаної після Другої світової війни, актуалізованої спеціально для фестивалю з допомогою відеоінсталяцій голландського художника й режисера Ернаута Міка. З партитурою, що вимагала від диригента граничної точності у виявленні ритмічних та інтонаційних блоків, чудово впоралася львів'янка Оксана Линів, яка з 2013 р. асистує Кирилу Петренку в Баварській державній опері. У її трактуванні опера не замкнулася на зчитуванні музичних формул, як це часто буває з музикою Блахера, а набула живої емоційності.

Ще одним подарунком баварській публіці стало виконання балетною трупою Баварської опери "Сну в літню ніч" у постановці легендарного балетмейстера Джона Ноймайєра на музику Мендельсона та Лігеті. Цей балет вважається класикою того типу балетної мови, який існував у Німеччині в 1970-тих роках і творцем якого є сам Ноймайєр. Звісно, в наш час ця постановка сприймається як шедевр минулої епохи, що залишився десь на перетині класичної пластики Маріуса Петіпа і театру Піни Бауш. Але класика залишається класикою, і ми йдемо по неї не тільки в музей, а й у театр.