Музиканти, пред’явіть ваші ноти. Молоді українські композитори: як вони поживають і що пишуть?

Всупереч засиллю маскульту (на телеекрані і навіть у політмузичних агіттурах), повірте на слово, і сьогодні в Україні є молоді зухвалі композитори, які, умовно кажучи, пишуть про вічне і для вічності. Головна їхня амбіція — пізнати світ через звук. Сучасний молодий український композитор нечасто може собі дозволити «просто писати музику». Він грає сольні концерти, створює ансамблі сучасної музики, навчається, викладає, бере участь в організації фестивалів, проводить прес-конференції, домовляється з концертними залами, поліграфічними фірмами...

І при цьому чітко розуміє, що живе посеред випаленого поля. У країні з паралізованою системою звукозапису, де немає нотних видавництв, практично позбавлений можливості їздити по світу (музикант — це фігура ризику для посольських візових відділів)... У країні, де не практикується чітке й послідовне осмислення того, що він робить (профжурнал «Музика» у лещатах Мінкульту — і той під сумнівом).

Покоління «за 50», яке застало радянські часи, сконцентрувало свій праведний гнів на держструктурах; «за 40» — іронічні песимісти, мовчки пишуть прекрасну музику; «до і після 30», про кого сьогодні йдеться, — помірковані оптимісти, котрі покладаються на власні яскравий талант, фанатичну працьовитість і хоробрість на межі відчаю. Державу приймають, хоча й не розуміють, з професії іти не планують, багато працюють і так само багато думають… Про що ж вони думають? Олексій ШМУРАК, Любава СИДОРЕНКО, Олег БЕЗБОРОДЬКО, Золтан АЛМАШІ поділилися із «ДТ» своїми думками про вічне і швидкоплинне.

Allegro con fuoco

Олексій ШМУРАК (композитор, піаніст, співзасновник і координатор ансамблю Nostri Temporis, студент композиторського факультету НМАУ, 22 роки, Київ)

— Олексію, що тебе найбільше «не влаштовує» в сучасній культурній політиці України?

— Відсутність серйозної фінансової та іншої підтримки з боку профільних державних і бізнес-структур. Наприклад, хотілося б попрацювати з музично-театральним жанром. Але я не маю прямої можливості поставити свою оперу. Мало того, без серйозних пошуків дуже серйозних грошей немає можливості поставити навіть камерну оперу!

Немає (і не передбачається) виходу на симфонічні оркестри. Коли я закінчуватиму консерваторію, оркестр виконає мою дипломну роботу. І все. Виконання оркестром у нас у країні передбачає наявність у композитора певних звань, формальних і неформальних. А для цього потрібно здолати довгий шлях, який пройшли Полєвая, Луньов, Щербаков, Гаврилець...

Припустімо, напишу завтра симфонію, піду з нею в Національний симфонічний або Філармонічний оркестр, скажу Сіренкові або Дядюрі: «Ось моя симфонія. Можете грати». А вони скажуть: «Можемо. Але не хочемо». Тому й не хочу писати симфонії.

В академічній сфері не попит створює пропозицію, а пропозиція — попит. Умовно кажучи, є очікування з боку керівництва філармонії, і вони виправдані, розумні й раціональні. «Легка», у відомому сенсі «дешева» класика (наприклад П’яццолла) продається краще, ніж актуальна сучасна музика.

Не сумніваюся, що Кофман із задоволенням частіше диригував би програми, подібні до недавнього «Українського авангарду». Але він змушений грати Гайдна і Шуберта, тому що на цю музику ходять «бабусі».

— І що ж із цим робити?

— Коли в Санкт-Петербурзі я переміг на композиторському конкурсі «Крок ліворуч», мені подарували книжку про голландську музику. Так-от, революція в голландській музиці 1960-х відбулася таким чином: композитори натиснули на державу, держава натиснула на концертні зали, зали натиснули на оркестри. Тільки так, прямого шляху немає. Не можна просто прийти до менеджерів, ласих до легкої наживи, і сказати: «Ось моя музика, зіграйте її!».

— Як же вийшло, що ансамбль Nostri Temporis, який пропагує ультрасучасну музику, виявився здатним на більш ніж успішне функціонування?

— Ансамбль Nostri Temporis працює у форматі особистої зацікавленості його учасників (троє з членів ансамблю — я, Максим Коломієць, Сергій Вилка — композитори) і завдяки відносній легкості камерного жанру. Не дешевизни! Зіграти симфонію все ж таки складніше, ніж ансамблеву програму. У камерному жанрі легше взаємодіяти, там кожен музикант — жива людина, особистість. Оркестранти ж у своїй більшості — люди-маски, зомбі, які працюють за копійки й ненавидять усіх композиторів разом узятих.

— Чи є надія, що ансамбль Nostri Temporis через якийсь час вийде у фінансовому плані в плюс?

— Останнім часом ми практично не граємо безплатно. Звичайно, поки що це символічні гроші, кожен заробляє від 200 до 1000 гривень за концерт. Якби такі концерти відбувалися щотижня, то теоретично можна було б жити. Але зараз це неможливо: немає такої кількості музичних акцій, та й особистий графік учасників ансамблю не дозволяє грати стільки концертів. У кожного, крім ансамблю, є основна робота.

— Пересічний слухач досить болісно реагує на звуки нової музики...

— Палітра функцій сучасної академічної музики радикально відрізняється від палітри XVIII—XIX століть, а саме ставленням до своєї цільової аудиторії. Підкреслюю: цільової аудиторії, це дуже важливо. Музика Шуберта в сприйнятті «друзів» Шуберта і «нових росіян» — це різні речі.

— Тоді в чому різниця між друзями Шуберта і твоїми?

— Такі аналогії хибні, вони занадто все спрощують. Адже за кілька століть усе змінилося: зміст музики, технологія, коло образів, жанрова і функціональна палітри. Ми не можемо писати так, як писали раніше, а слухачі — сприймати. Цей процес апріорі не може бути таким, як раніше.

— Тоді чого ти чекаєш від свого слухача?

Сприйняття, очищеного від жанрових, стильових та інших моделей. Звичайно, шаблони існуватимуть завжди, вони є навіть у Лахенманна. Можна працювати в полістилістиці або постмодернізмі, як працюють Сильвестров, Канчелі. Але моє покоління вже не може пропонувати жанр або стиль, бо все це вже було. На зміну приходить безпосереднє сприйняття на фізіологічному рівні: фонізм, ритм, ладогармонійна організація. Працюють позамузичні моделі, візуальні, акустичні речі. Рунчак розставляє музикантів по всьому залу — і це працює.

Це теж «чиста музика», але інша, ніж у часи Моцарта і Гайдна.

— Які твої прогнози на майбутнє?

— Становище в країні геть гниле, це очевидно. Цього не заперечуватиме ні дев’яносторічний композитор, ні десятирічний учень школи ім. Лисенка. У Олександра Бойченка є гарна стаття — «Абсолютна відносність українського буття», де він доходить думки, що корупція є природною формою існування українського суспільства, і, знищивши корупцію, ми знищимо Україну.

Я категорично проти корупції, але при цьому я не проти України.

Scherzo stravagante

Олег БЕЗБОРОДЬКО (композитор, піаніст, доцент кафедри спеціального фортепіано НМАУ ім. Чайковського, 35 років, Київ)

— Олеже, ви три роки жили і навчалися у Швейцарії... Чим цей час виявився для вас особливо важливим?

— Викладаючи в консерваторії, чого чекаєш від своїх учнів? А раптом композиція не стане для когось із них справою всього життя?

— На жаль, індивідуальних занять за спеціальністю «композиція» я поки що не веду. Але гіпотетично можу відповісти так: намагатимуся дати їм максимум можливого, але чи стануть вони композиторами — це вже їхній особистий вибір
і доля. Головне, мені здається, виховати в учнях любов до музики і творче сприйняття дійсності. Мені буде прикро тільки в одному випадку — якщо після років навчання в консерваторії людина збайдужіє до музичного мистецтва. Але навіть до цього можна ставитися по-філософськи. Адже мистецтво — це продукт дуже складної психофізичної і духовної роботи. У мистецтві дуже важко по-справжньому чогось навчити, можна тільки вказати шлях і допомогти досконало опанувати ремесло. А чи схоче людина йти цим шляхом — усе залежить від особистої свободи вибору.

— Останніми роками ми всі стали такими політизованими, що вбачаємо політику в усьому. Чи варто прямо пов’язувати процеси, які відбуваються в сучасній українській музиці, із тим, що робиться в сучасній українській політиці?

— Музика — це зовсім інша сфера буття, політика — окремий світ. На жаль, українська політика дуже брудна, брутальна і брехлива...

— Коли твір написано, як він потім «живе»?

— У схемі, яка називається партитурою, і тільки виконавець здатен вдихнути в цю схему життя... Мені гріх скаржитися, більшість моїх творів виконується, і не раз. Хотілося б, звісно, ширшої географії виконання і щоб це було частіше. А ще — юридичного захисту творів і можливості видавати ноти.

— Але, на жаль, сьогодні в Україні фактично відсутні музичні видавництва, не діє система звукозапису та розповсюдження компакт-дисків, бракує концертних залів...

— Що й казати, ситуація ганебна. Вона мене засмучує, обурює, дратує. Це ненормально, але закономірно з такою політикою і владою, як в Україні! І надій на краще в найближчому майбутньому зовсім мало...

— Наскільки прийнятний для тебе термін «академічна музика»? Наприклад, Валентин Сильвестров заперечує правомірність його використання.

— Вважаю його цілком прийнятним. Хоча, зрозуміло, для композитора важливо не замикатися в академічності, потрібно шукати якісь нестандартні рішення і в самій творчості, і в її презентації. Крім того, ми, академічні музиканти, просто мусимо створити потужне «лобі» — як альтернативу низькопробній розважальній музиці. Вона заполонила весь простір — реальний і віртуальний. Це як купи сміття у приміських лісах!

— Чи є серед музичних жанрів улюблений?

— Мабуть, концерт для інструмента з оркестром. Це жанр, який я встиг опанувати в різних його варіантах. У майбутньому хотілося б написати оперу, але для цього бажано знати, що її хтось виконає, потрібне «суспільне замовлення»...

— Серед колег-композиторів багато щасливих людей?

— Мені здається, що творчі люди за наявності здоров’я мають більше шансів на щастя, бо здатні сприймати дійсність нестандартно і бачити красу в дрібницях. З іншого боку, вони частіше впадають в депресію, бо все відчувають гостріше...

Щастя — це всього лише миттєвості, просто в когось вони трапляються частіше, в когось — рідше...