МУЗИЧНА ВЕРСІЯ «СЛОВА…»

Напередодні святкування десятиріччя нашої незалежності прем’єри одразу трьох монументальних музично-поетичних творів, присвячених відомим історичним постатям і пов’язаним з ними подіям, з’явилися у афішах оперних театрів Харкова та Львова і у філармонічних програмах. Йдеться про опери «Поет» Левка Колодуба і «Мойсей» Мирослава Скорика та про ораторію Євгена Станковича «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега». У перших двох варіантах за героїв узято могутніх мужів, велетів, здатних круто змінювати хід історії і визначати її рух на багато поколінь уперед. Все їхнє життя є дивовижним прикладом панування над обставинами місця і часу. Вони вчать сподіватися без надії, бачити далеку мету і заради неї долати з упертістю і терпінням життєві негаразди. Вони — обранці долі, яким відкриваються істини, недоступні людям з натовпу. І вчинки їхні оцінюються за особливими критеріями та вимірами. У скрутні кризові періоди, що вимагали рішучих змін і сміливих неординарних дій, мистецтво звертало свій погляд саме на таких героїв, відшукуючи їх у легендах, міфах, у далекій та близькій історії.

Зовсім не схожий на велетів-пророків і духовних поводирів людства новгород-сіверський князь Ігор, син Святослава, — невдаха, що вирушив у похід проти могутнього ворога, не розрахувавши сили, втратив власне військо, опинився у полоні, з якого втік, щоб з докорами сумління і розчаруванням повернутися додому. Слідами цієї гіркої поразки безіменний автор унікального твору нашої стародавньої літератури розповів про причини і ціну жорстокого досвіду. Він ніби передбачив, що цій землі і цьому народу ще не один раз доведеться з болем і жалем переживати наслідки власних поразок, провину за які вони ділитимуть зі своїми улюбленими героями.

У відомій опері Олександра Бородіна «Князь Ігор», над якою композитор працював багато років, але так і не довів свій задум до завершення, вибрано яскравий фресковий стиль викладу. Тут ніби відтворено мальовничі сторінки історії формування могутньої імперії, яка згодом об’єднає у собі Захід і Схід. У благородного і сміливого князя Ігоря з’являться в опері ворожі його намірам сили у власному таборі, тоді як половецького хана Кончака тут змальовано як сильну й могутню постать потенційного спільника. Так само і вся атмосфера половецьких сцен з їх буянням барв і невгамовною запальною енергією ніби передбачає «російське скіфство» початку ХХ століття.

Свою версію «Слова» запропонував у часи брежнєвського застою композитор-шістдесятник Борис Тищенко у балеті «Ярославна». Як справжня позитивна сила національної історії тут виступає постать дружини князя, охоронниці домашнього вогнища, втілення вищих моральних ідеалів вірності, цнотливості, довготерпіння. Сам Ігор розвінчується і наділяється рисами псевдогероя. Його зарозумілості й авантюризму протистоїть нонперсоніфікована ворожа навала, що знищує й вигублює все на своєму шляху. Таке рішення теми відбивало тогочасний стан суспільства з повністю знеціненою вірою у вождів і носіїв влади, з пасивним протистоянням цій офіційній владі, з наростанням тиску безликого зла і постійним відчуттям небезпеки. Показово, що тоді ж відбулася спроба переглянути канонічну редакцію опери Бородіна і дати їй інше тлумачення на основі вивчення й використання рукописних матеріалів. Водночас «темні місця» у тексті «Слова» зробив спробу розшифрувати зовсім по-новому казахський поет і дослідник Олжас Сулейменов. Він же поставив під сумнів прийняті в російському літературознавстві «великодержавницькі» інтерпретації цієї визначної пам’ятки.

І ось тепер ми маємо свій власний, суто український варіант музичного прочитання «Слова», до того ж народжений в історичних обставинах нового тисячоліття. Взявшись за музичне тлумачення «Слова» і використавши український переклад Леоніда Махновця, Євген Станкович свідомо відмовився від усього, що б відвертало увагу від змісту тексту і руйнувало певною мірою відсторонену літописно-оповідну манеру викладу. Виконавський склад — класичний для ораторіального жанру: чотири солісти, змішаний хор, симфонічний оркестр. Хоча сольні партії пов’язані з конкретними персонажами, голоси яких вони озвучують (Ярославна, Князь Ігор, Буй-тур Всеволод, Святослав, Баян), не йдеться про індивідуальні портретні характеристики. Більш або менш розвинуті сольні репліки ніби виринають з хорової маси і в ній же розчиняються. Індивідуальні постаті трактовано саме як «голоси з хору», тобто всю історію невдалого походу відтворено як сюжет без героїв. Це не є драма, у якій хтось бере на себе відповідальність за хід подій та їх наслідки. На кшталт історичної хроніки композитор розгортає низку епізодів. У них відтворено послідовні етапи того, що відбувається в кожен окремий момент. Ось чути, як коні іржуть за Сулою. Ось Ігор подивився на сонце, і сонце йому тьмою путь заступало. Ось, як у робочому журналі або у щоденнику, з точністю фіксується день і навіть час доби: ніч, що довго меркне, з-зарання у п’ятницю, другого дня вельми рано, з-зарання до вечора… За таким принципом відбувається розподіл твору на частини, які однак складаються у безперервну лінію і майже непомітно перетікають одна в одну. З початку до кінця збережено оповідний тон, емоційна забарвленість якого залежить від темпу самих подій. Ця оповідь відбиває то уповільнений рух війська, то напружену атмосферу довгого чекання, то лихоманку запеклого бою. Все тримається на чітко вибудуваному ритмічному каркасі, який задається оркестром. Водночас в оркестрі відбиваються всі схоплені на ходу і зафіксовані слухом та зором деталі: бойові сигнали, спалахи вогнів, іржання коней, пташиний клекіт, сплески води, брязкіт зброї. На тлі досить ущільненої, інколи аж переобтяженої оркестрової фактури виразно звучать виточені орнаментальні соло духових інструментів. Твір починається тривожним мотивом литавр, який кількаразово прорізатиме звукову тканину як образ невідворотного фатуму.

Реакції учасників подій сконцентровано у партії хору, надзвичайно розвинутій і рухливій, з виразним використанням різних тембрових барв окремих хорових груп. Ретельно підготувала прем’єру Національна академічна капела «Думка», очолювана Євгеном Савчуком. Рівнозначним її партнером виступив Національний симфонічний оркестр та його головний диригент Володимир Сіренко, побудувавши цілісну лінію динамічного наростання і чітко визначивши кульмінаційні моменти твору. Сольні партії виконували Ірина Семененко (сопрано), Михайло Тищенко (тенор), Микола Коваль (баритон), Сергій Магера (бас). Важко судити з першого враження, наскільки повно і глибоко розкрито у прем’єрному виконанні авторський замисел. Що стосується якості самого твору, то в ньому, безперечно, пізнається впевнений почерк майстра і ознаки виваженого зрілого стилю. Свіжості сприйняття можуть трохи заважати асоціативні відгомони вже знаного з попередніх прочитань близьких сюжетів, у тому числі у творчому доробку самого Станковича.

У відповідності до характеру трактування образів літературного першоджерела, твір ніби не набув вагомого повноцінного завершення. Фінального висновку з відтвореної ним історії невдалого походу і програної битви композитор нам так і не запропонував. Мабуть, він вирішив, що цей висновок ще зробить час, а нам слід поміркувати, як не лише жити сподіваннями на блискавичні швидкі перемоги, а й обертати собі на користь гіркий досвід власних поразок.