МУЗЕЙНА СЮЇТА ЧАЙКОВСЬКОГО ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО МУЗИКУ. КОРЕСПОНДЕНТ ЗУСТРІВСЯ З ОДНОФАМІЛЬЦЕМ ВЕЛИКОГО КОМПОЗИТОРА — ДИРЕКТОРОМ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ - Культура - dt.ua

МУЗЕЙНА СЮЇТА ЧАЙКОВСЬКОГО ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО МУЗИКУ. КОРЕСПОНДЕНТ ЗУСТРІВСЯ З ОДНОФАМІЛЬЦЕМ ВЕЛИКОГО КОМПОЗИТОРА — ДИРЕКТОРОМ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

23 березня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 23 березня-30 березня

Хто не чув про паризький Лувр, Метрополітен-музей у Нью-Йорку або, скажімо, санкт-петербурзький Ермітаж?..

Сергій Чайковський
Сергій Чайковський

Хто не чув про паризький Лувр, Метрополітен-музей у Нью-Йорку або, скажімо, санкт-петербурзький Ермітаж? Зібрані в них картини, скульптури, історичні реліквії, твори ужиткового мистецтва відомі всьому світові. А що таке історичний музей, так би мовити, у чистому вигляді? Я запитую тому, що в більшості країн таких закладів не існує. Ні Лувр, ні Ермітаж такими не є. Отже, Національний музей історії України у певному сенсі установа незвичайна. Втім, мені здається, що й у нас усе не зводиться до монотеми. Тут також, мабуть, маємо справу з поліфонією. Історію ми сприймаємо крізь призму створеного людськими руками. І кожен експонат у музейній залі, з тієї чи тієї причини, річ унікальна. Отже, про багато різних історій, прямо чи опосередковано пов’язаних з Національним музеєм історії України, кореспонденту «Дзеркала тижня» розповідає його генеральний директор Сергій ЧАЙКОВСЬКИЙ.

— Ви пам’ятаєте день, коли вперше з’явилися в музеї як керівник? Тягар відповідальності не здався непідйомним, а нове господарство — воістину неосяжним?

Авжеж, такі речі не забуваються. Але спочатку я прийшов сюди 1965 року — науковим співробітником. Це було після повернення з армії. А перед тим закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету імені Т.Шевченка. Але тоді потрудитися в музеї випало тільки рік. Потім мене перевели в Міністерство культури, де аж 19 років я працював начальником відділу музеїв і був заступником начальника главку. Згодом керував філією Національного музею історії України, розміщеною на території Києво-Печерської лаври, — так званою «Золотою коморою», де, щиро кажучи, мені було не так і зле. А 1997 року піднявся на щабель вище — став першим генеральним директором нашого головного музею.

— Чому ви вважаєте його головним?

Він найбільший за кількістю експонатів. Тут їх понад 600 тисяч. І один із найстаріших у країні. Йому вже понад століття.

— Сергію Михайловичу, просвітіть мене, чим генеральний директор відрізняється від звичайного, негенерального?

Гучніший титул має тішити самолюбство. Позаочі мене називали «наш генерал».

— Та й тільки?

У матеріальному плані дзвінке слово нічого істотного не додало. Але звання «Національний» передбачає, що закладом має керувати саме генеральний директор.

— А сам статус теж відрізняється тільки «дзвінкістю»? Чи за ним щось усе-таки стоїть?

Питання про його надання Музею історії України я порушив 1988 року, працюючи в Міністерстві культури. Мушу зазначити, що тоді (ще в СРСР) до такого титулу ставилися вельми насторожено. Та й загалом вважали це питання делікатним. Пригадайте, слово «національний» було певною мірою табу. Проте я вважав, що у світі склалася практика створення національних закладів. Для Франції таким фактично є Лувр, для Росії — Ермітаж, для Великобританії — Британський музей. Крім того, ряд закордонних музеїв має цей титул офіційно, приміром у Будапешті, Празі й деяких інших європейських столицях. У нас в Україні зміна статусу передбачає вищий престиж, поліпшення фінансування, участь у міжнародних аукціонах, солідніший рівень виконуваних у музеї наукових досліджень, а також багато чого іншого. Як бачите, задуми були серйозні. І нарешті 1991 року національними вперше стали два заклади культури — Київський оперний театр і Музей історії України.

— Ваші надії цілком справдилися?

На жаль, тільки частково. Фінансування поки що далеке від того ідеалу, який ми собі малювали, але воно трохи краще, ніж в інших музеях. Штатна чисельність співробітників, на щастя, не скоротилася. Зарплату, хоч і не завжди акуратно, а таки платили. Ну а я як генеральний директор підписав п’ятирічний контракт безпосередньо з міністром культури.

— У молодості ви, мабуть, мріяли стати великим ученим, відомим дослідником. А тут музей…

 

— Ви вимовляєте «музей» таким тоном, ніби говорите про контору із заготівлі рогів та копит. Тим часом за престижністю посада директора, приміром, Британського музею належить до найелітніших у світі. Це надзвичайно високе суспільне становище. Втім, за кордоном професія музейного співробітника вельми шанована і за оплатою. А в нас вона котирується десь на рівні техніка-наглядача жеку. Робота дарує мені велике моральне задоволення. І все було б добре, якби не тягар відповідальності за неоціненні скарби.

— Поняття «музей» (тим паче історичний) у багатьох стійко асоціюється з тишею, повільним плином часу, відмежуванням від злободенних проблем та й загалом більшості «мирських» турбот. Це хоч якоюсь мірою відповідає істині?

Якщо ви глянете мені у вічі, певний відблиск життя в них, сподіваюся, побачите. Щоб у наших умовах десь занудьгувати, потрібно бути дуже великим оригіналом. Коли давня Старокиївська гора, на якій розміщено музей, укрита глибоким снігом, відвідувачі милуються: яка краса! А я йду на роботу й думаю: «Не потік би дах». Якщо говорити серйозно, проблем у нас хоч греблю гати. Директор мусить опікуватися опаленням, освітленням, охороною, зарплатою співробітників. А стосовно відмежування, тиші, пилу й інших аналогічних понять, то либонь ні в кого вони не асоціюються з Лувром чи, приміром, Ермітажем. То з якої ж речі таку нісенітницю пов’язувати з українськими музеями? Повірте, життя в нас не повернено на тисячу років назад. Ми йдемо в ногу з часом. Це аж ніяк не гіпербола, а лише констатація факту.

— Колектив у вас, наскільки я розумію, переважно жіночий. У поведінці директора це щось змінює, на його стосунках із підлеглими хоча б у суто психологічному плані відбивається? Як ви в принципі ставитеся до службових романів?

Так, музей у цьому плані типовий заклад культури. Якось один міністр добре сказав із цього приводу: «Культура в нас начебто жіноча, та коли я починаю вручати ордени, медалі і грамоти, виходять за ними переважно чоловіки — директори музеїв, театрів, бібліотек тощо». З підлеглими мені, взагалі-то, поталанило. Люди працюють тут багато років. Люблять свою професію. У них є чого повчитися. Хоча і я прийшов сюди не з порожніми руками. Тож вигода обопільна. Звісно, у своєму баченні життя, підході до багатьох явищ жінка завжди залишається жінкою. Не розуміючи таких речей, керувати колективом, на кшталт нашого, було б неможливо. Втім, іноді з чоловіками, які мають жіночий характер, працювати значно складніше, ніж із жінками з чоловічою вдачею. А стосовно службових романів (до речі, мені дуже подобається відомий фільм Ельдара Рязанова), то я ставлюся до таких речей цілком спокійно. Було б добре людям, а решта, як то кажуть, докладеться…

— Зараз у столиці України два однопрофільних музеї — країни та міста. Але ж історія Києва — це значною мірою історія країни, особливо коли йдеться про добу Київської Русі. Чи не вважаєте ви, що тут зайвий паралелізм? Хіба не можна було організувати у вас спеціальний відділ, присвячений столиці?

 

— Від нашого закладу відбрунькувалося вже кілька різних музеїв. Напередодні 1500-річчя Києва у верхах вирішили створити новий музей, що підкреслювало б роль і значимість нашої столиці. Я не вбачаю в цьому ніяких проблем. Ми співіснуємо з Музеєм історії міста Києва цілком мирно. Відносини в нас абсолютно дружні. Та й загалом, кожен із двох закладів іде власним шляхом. Одне одному не заважаємо.

— Історія деяких ваших експонатів могла б стати основою багатьох творів детективного жанру. Чому б не зробити такі «сюжети» надбанням відвідувачів? Яка з ваших речей посідає в цьому плані перше місце?

Детективні романи я взагалі-то люблю, але до сюжетів на музейні теми ставлюся насторожено. Пам’ятаю фільм про викрадення картини, головну роль у якому зіграв талановитий актор Дворжецький. Признаюся, я дивився цю стрічку з жахом: боявся, що вона може стати навчальним посібником. Безперечно, історії, пов’язані з деякими експонатами, надзвичайно цікаві. Уже, здавалося б, стільки написано про велику пектораль, а мені, гадаю, таки вдасться вас здивувати. Знаєте, як її вперше «реставрували»? За словами археолога Бориса Мозолевського, який відкрив її світові, це сталося поруч із курганом Товста могила, де пектораль знайшли. Незрівнянний шедевр просто... помили в найближчій калюжі. І він постав перед археологами в усій своїй величі.

Нині всесвітньо відома річ стала «невиїзною». За рішенням уряду, вона не повинна залишати межі України, але 1975 року я мав щастя побувати з виставкою «Скіфське золото», окрасою якої була наша пектораль, у нью-йоркському Метрополітен-музеї. Домагаючись організації цієї експозиції, його директор доктор Говінг спеціально приїжджав на прийом до радянського міністра культури Катерини Фурцевої. Рішення приймалося на найвищому рівні першими особами держави. Добро на подорож до Нью-Йорка скіфського золота дав Леонід Брежнєв. Нарешті все владнали, і за кілька днів до відкриття виставки в Метрополітен-музеї відбулася прес-конференція. Доктор Говінг захоплено розповідав журналістам про привезені з СРСР скарби. Підійшовши до пекторалі, він з усмішкою зазначив, що був би щасливий мати такий шедевр у себе вдома. Тієї хвилини несподівано, без жодної видимої причини пролунав гучний пронизливий звук — спрацювала сигналізація. Відповіддю був дружний регіт усіх присутніх…

— Як випливає з етикеток, багато експонатів Національного музею історії України — речі із ще дореволюційним стажем. А що придбано останніми роками? Які з подібних надходжень ви вважаєте найцікавішими?

Дореволюційних раритетів у нас не так і багато — приблизно восьма-десята частина. Як неважко здогадатися, нині з поповненням скрутно. Але двоє надходжень я таки назву. Одне купили чотири місяці тому за власні гроші музею. Йдеться про унікальний нумізматичний скарб XVII століття — 16 тисяч одиниць зберігання.

— Даруйте, ви, здається, згадали про власні кошти вашого не вельми багатого закладу.

Так, 16 тисяч гривень, викладених за скарб, знайдений у Старих Санжарах, музей заробив сам — у нас є маркетингова служба, ми готуємо закордонні виставки. Але, безперечно, 16 тисяч стародавніх монет пощастило придбати дуже недорого. Якщо відкинути податки, то фактично за кожну заплачено гривню. Річ у тому, що людина, котра знайшла скарб на своїй присадибній ділянці, розпорядилася ним у повній відповідності до закону.

Ще один експонат — золотий черевичок — музею передала вдова знаменитого танцівника Сержа Лифаря — киянина за походженням. Цю відзнаку відомий майстер одержав за свої видатні досягнення в балетному мистецтві. Нині у столиці України регулярно проводиться міжнародний конкурс артистів балету, який носить його ім’я. Золота реліквія експонується в нашій філії — Музеї історичних коштовностей.

— Якими шляхами потрапляють сьогодні речі в музейні вітрини? Їх купують чи вилучають у правопорушників? Чи залежить поповнення колекцій від ініціативи та, як кажуть у таких випадках, пробивної сили генерального директора?

Не буду скромничати, певною мірою моя енергія тут справді затребувана. А то виходить, коли щось погане — в усьому винен директор, а коли хороше — він нібито й ні при чому. У нас склалися добрі стосунки з фахівцями, котрі займаються поверненням культурних цінностей, а також працівниками Служби безпеки України й Митного комітету. Але не слід вважати, що тут іде гра в одні ворота. Музей не лише одержує, а й допомагає. До нас надсилають речі на експертизу, і ми визначаємо, чи мають вони музейну вартість, чи можна їх вивозити за межі країни. Якщо не можна, такі предмети врешті-решт опиняються у нас — в експозиції чи в запасниках. Щоправда, інколи юридична процедура залишається незавершеною, і згодом суд повертає раритет попередньому власникові. До цього намагаємося ставитися філософськи. Хоч як це прикро, та закон є закон.

— Деякі закордонні музеї відряджають експедиції за тридев’ять земель. Для вас це реальність чи поки що лише блакитна мрія?

Нині слово «блакитна» набрало ще одного, не дуже приємного відтінку. Для нас дослідження за кордоном справді тільки мрія, але не блакитна. А ось в Україні нинішнього року п’ять-шість експедицій для одержання експонатів, мабуть, організуємо. Але проводити розкопки музей не збирається: ми поповнюємо свої «засіки» речами, що стосуються історії сучасності, розповідають про сьогодення країни. Це, приміром, можуть бути вироби, які розповідають про зміцнення нашої економіки…

— А ви не боїтеся, що зали музею перетворяться на філію Виставки досягнень народного господарства України?

Усе, певна річ, буде дозовано. Та якщо не збирати зараз, то через 30—50 років залишиться тільки руками розвести. Час буде втрачено.

— Багато хто сьогодні вважає, що музей (принципово!) має бути закладом, далеким від політики. Це відповідає істині чи лише помилка ідеалістів? Раніше колективи більшості закладів культури коливалися разом із лінією партії. А як сьогодні?

Почнемо з того, що відсутність політики — теж своєрідна політика. Ясна річ, ми не можемо бути лише стороннім спостерігачем. Відмежувавшись від сучасного життя, влаштувавшись, коли можна так сказати, на узбіччі, ми не мали б морального права називатися Національним музеєм історії України. Не для цього ж держава виділяє чималі кошти на утримання закладів, таких як наш. Але працювати стало певною мірою легше, ніж колись. Музей не заполітизований, як за радянських часів. Тоді після кожного пленуму чи з’їзду нашої славнозвісної партії доводилося, не зволікаючи, влаштовувати виставки, що пропагували їхні рішення. Ми й сьогодні беремо найактивнішу участь у житті країни, але не розгортаємо експозицій у відповідь на кожен пчих. Музей більше виходить на колекційний показ своїх унікальних цінностей. Він не може брати на себе роль такого собі третейського судді, котрий визначає, хто вищий чи нижчий, попереду чи позаду. Його покликання — об’єднувати. Саме тому він і є національним.

— Як ви тепер ставитеся до революційних реліквій? Склали їх у шухляди й помістили в сховища — якнайдалі від сторонніх очей?

Та нічого подібного. Вони, як і раніше, в залах. Але, зрозуміло, їх стало менше. Колись експозиція ділилася (хоч і не офіційно) на дві частини — дореволюційну, що займала третину музейної площі, і пореволюційну, розміщену на решті території. Тепер, природно, ситуація змінилася. Підхід до багатьох явищ і подій став інакшим. Їх оцінка вже не залежить від написаного в підручнику з історії партії.

— У 80-х роках із музею зникло староруське прясельце з дарчим написом князівни Янки, знайдене при розкопках у Києві академіком Петром Толочком. Цю крадіжку вважали тоді незначною, хоча унікальна річ потягнула б на кілька тисяч доларів. А великі викрадення у вашому музеї траплялися? Система охорони відповідає значимості його колекцій?

На щастя, постукаю по дереву, Бог милував. Але охорона цінностей — лише один бік медалі. Другий — умови їх зберігання. Якщо, не приведи Господи, музей узимку на кілька днів залишиться без тепла, для багатьох речей охорона стане вже не потрібною. Експонати на основі паперу, деревини чи кістки можна буде викидати. У багатьох закордонних музеях кожна вітрина має власний мікроклімат. Ми про таке поки що можемо лише мріяти. А стосовно охорони, то в нашій філії — «Золотій коморі» і в самому музеї це завдання покладено на міліцію. Ясна річ, усі зали обладнано сучасною сигналізацією. Розкривати службову таємницю не можу, але зазначу, що охорона музею цілком надійна. Єдине «але» — нашим міліціонерам певний час не платили зарплату. За кілька років нагромадилося понад 400 тисяч гривень боргу. У зв’язку з цим виникло кілька неприємних ситуацій, що могли призвести до серйозних ускладнень. Але на сьогодні ми фактично погасили заборгованість.

— Сергію Михайловичу, наступне запитання про підробки. Музею не пропонують фальшивих цінностей, на кшталт зубних протезів гетьмана Мазепи? Чи траплялося вам мати справу з майстерною імітацією?

У 70-х роках мене запросили як гостя в заснований американським мільярдером Полем Гетті музей у місті Санта-Моніка, неподалік Лос-Анджелеса. Директор особисто знайомив мене з експозицією та запасниками. На превеликий подив, я побачив тут багато різноманітних викритих підробок, на які свого часу було витрачено солідні кошти. На жаль, від фальшивок не застраховані навіть найзнаменитіші скарбниці світу. Так, один з американських музеїв придбав стародавню вазу за величезні гроші. Аби її купити, довелося продати кілька першокласних картин. Але й досі достеменно не з’ясовано: оригінал це чи копія? Не менш популярною була свого часу куплена Лувром розкішна золота тіара скіфського царя Сайтоферна. Через кілька років з’ясувалося, що чудову корону виготовив... одеський ювелір Рахумовський.

Недавно один із колекціонерів приніс нам на експертизу златник князя Володимира — золоту монету, якій нібито понад тисячу років. Але при докладному дослідженні вона виявилася фальшивою.

— А якби златник був справжнім, скільки він коштував би?

Десятки тисяч доларів. Нині такі раритети державі просто не по кишені. Тож придбання фальшивого шедевра нам не загрожує. Втім, у музеї є речі, поруч із назвами яких у документах стоїть знак запитання. Їхню атрибуцію не завершено. До речі, ви згадали гетьмана Івана Мазепу. Так от, у нас зберігається його портрет невідомого автора. Принаймні так вказано на етикетці. Але деякі фахівці вважають, що за життя портрет з Мазепи нібито не писали…

— Археологи на вас ображаються. Точніше, на вашу філію — Музей історичних коштовностей України. «Речі, знайдені й досліджені нами, а потім передані в «Золоту комору», — кажуть вони, — цей музей надає на різноманітні закордонні виставки, за що, між іншим, одержує солідну винагороду. Але частина таких коштів належить Інституту археології». А либонь у чомусь вони і мають рацію…

 

— Почнемо з того, що всі такі речі — власність держави. І гроші, отримані за участь у таких виставках, ми витрачаємо лише за згодою Міністерства культури. Але не маємо права використовувати ці кошти ні на підвищення зарплати, ні на премії. Вони йдуть на охорону, тепло, електроенергію тощо. Крім того, тут мені здається доречним зазначити, що предмети, які музей надає на закордонні виставки, знайдено не тільки нинішніми археологами. Там бувають речі з колекцій Ханенка, Терещенка й інших дореволюційних збирачів. Нарешті, ще одне міркування. Якщо на закордонний вернісаж посилає свої полотна картинна галерея, то вона перераховує частину виручених грошей Спілці художників? Утім, ми з археологами тепер знаходимо спільну мову. Вже другий рік у США й Канаді гастролює спільна виставка, частина експонатів якої належить Національному музею історії, а частина — Інституту археології НАН України. І тепер у нас ніяких взаємних образ — тільки любов і злагода.

— Ви, звісно, вивчаєте музейну справу за кордоном. Що там справляє на вас найбільше враження?

Ставлення до таких закладів із боку всього суспільства. Я маю на увазі не тільки чудову матеріальну базу й достойну зарплату їхніх співробітників. На Заході музеї розглядають двояко. З одного боку, в них зібрані історичні реліквії, якими можуть пишатися народ і держава. З другого — там чудово розуміють, що в таких експонатах закладено величезний матеріальний потенціал. Вкладені сьогодні в подібні предмети тисячі доларів, фунтів стерлінгів, марок або франків через 20—30—50 років перетворяться на десятки мільйонів. Йдеться про золотий запас країни. На Заході до музейної справи залучають фінансову еліту або, як у нас тепер кажуть, олігархів. Шедеври, придбані на їхні гроші, згодом стають власністю держави. Фінансова еліта певною мірою перетворилася й на еліту культурну.

— Яким ви бачите історичний музей років так через 100? Які реліквії сьогодення та дня завтрашнього можуть стати його експонатами? Сподіваюся, вони не будуть знову пов’язані з «революційним минулим»?

Передусім я бачу його світлим. Відвідувач, побачивши його скарби, відчує дотик сонця, неба, землі предків, великої історії своєї батьківщини. А до революційних цінностей слід підходити в широкому розумінні цих слів. Адже революція — не лише руїна, кров і біль. Покладатимемося на розум народу. Разючі зміни відбудуться в економіці, медицині, культурі, нарешті, у нашій свідомості. Сподіваюся, саме про це й розповідатиме історичний музей через століття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво