Муза і муки. «Київську постановку «Катерини Ізмайлової» бойкотували, не помічали, але донині я вважаю її найкращою», — зізналася «ДТ» Ірина Шостакович

Музична громадськість у рік століття композитора Дмитра Шостаковича вважає за особливу честь відзначити цю дату. В Національній музичній академії України пройшла міжнародна науково-практична конференція, у Луганську відбувся міжнародний музичний фестиваль, а в посольстві Росії — музичний вечір, присвячений 100-літтю композитора. Попри чудовий концерт, головною подією цього вечора все-таки стала присутність на ньому вдови композитора — Ірини Антонівни Шостакович. Вона не була в Україні понад тридцять років.

— Ірино Антонівно, видається неймовірним, що ви стільки часу не були в Києві, і лише пам’ять про «Катерину Ізмайлову» пов’язувала вас із нашим містом.

— Я справді щаслива знову опинитися в Києві. І тоді, майже тридцять років тому, нас із Дмитром Дмитровичем і тепер мене огортають тепло і доброзичливість. Шостакович ніколи не дозволяв собі пропускати свої постановки й завжди брав участь у підготовці нових спектаклів. «Катерина Ізмайлова» справді була незабутньою прем’єрою, незабутньою роботою театру, і ставлення музичної громадськості Києва було чудове. Саме тоді Дмитро Дмитрович сказав: «У Києві чудова постановка, і якби я вмів співати — співав би, як у Київському оперному, якби вмів грати — то грав би, як грають у Київському театрі. Тут уперше було прочитано партитуру так, як я її відчував...»

Нагадаємо, що «Катерину Ізмайлову» у 1965-му поставила Ірина Молостова, яка впродовж багатьох років берегла у своєму архіві 22 адресованих їй листи Дмитра Шостаковича. Цими посланнями вона дуже пишалася. Як згадує виконавиця партії Катерини Ізмайлової відома українська співачка Євдокія Колесник, листи Шостаковича Молостовій були написані характерним почерком уже тяжко хворого композитора, який, долаючи біль, писав сам, не вдаючись до послуг секретаря й не користуючись друкарською машинкою. Це якось особливо зворушувало Ірину Олександрівну. Оскільки нерівний почерк, який нелегко читався, ніби зберігав частинку душевного тепла чудового музиканта й мужньої людини надзвичайної сили духу...

— Вам доводилося бачити й оцінювати не одне режисерське трактування «Ізмайлової». Чому такий особливий доброзичливий погляд саме на київську постановку, художниками в якій були Боровський і Климентьєв?

— Я бачила багато постановок. Але хочу сказати, що постановка Ірини Олександрівни Молостової найкраща, на мій погляд. Тепер дуже часто просто ілюструють музику якимись рухами на сцені, що для музики взагалі руйнівно. Цього не слід робити. Ірина Олександрівна мала великий талант і розуміла це. В одному з листів до неї Шостакович написав: «І Ви, і Костянтин Симеонов (диригент. — О.С.) дали мені стільки радості, що згадуючи я буквально задихаюся від хвилювання...» Але при цьому, як ви знаєте з історії, був бойкот офіційних осіб, мовчання української преси, в якій не з’явилося жодної рецензії. Однак то була дуже хороша постановка. Я б сказала — розумна. І я рада, що Молостова згодом повернулася до цієї роботи вже на сцені Маріїнського театру, куди її запросив Валерій Гергієв.

— За життя Шостаковича його музику виконували найвидатніші музиканти: Мравінський, Ростропович, Вишневська, Ойстрах, Ріхтер. Кого із сучасних інтерпретаторів його музики ви вважаєте найкращими?

— Дуже багато хороших інтерпретаторів музики Шостаковича у старшому і новому поколіннях. Гергієв, Янсонс, Максим Шостакович, Китаєнко, Хайтинк записали повні цикли симфоній Шостаковича. Багато його музики виконував Бернстайн. І молоді солісти часто запрошують мене на концерти. Я із задоволенням ходжу. Останніми роками виник активний інтерес до музики Шостаковича у східних країнах: Китаї, Тайвані, Кореї.

— Єдиний театр, у якому йдуть усі три балети Шостаковича, — «Світлий струмок», «Болт» і «Золоте століття», — це Большой. Два з них поставив киянин, а нині керівник балетної трупи Большого театру Олексій Ратманський. Ваше ставлення до його трактувань?

— Я вважаю Ратманського видатним хореографом. І нещодавно була на вечорі його балетів у Большому. Всі його балети надзвичайно цікаві. Він талановитий. Його люблять, цінують і не хочуть із ним розлучатися. Отже, я велика шанувальниця Ратманського і намагаюся дивитися все, що він ставить.

— Ви заснували асоціацію зі спадщини Дмитра Шостаковича. Але ця організація чомусь не в Росії, а у Франції...

— Справді, у Парижі років десять тому я заснувала міжнародну асоціацію «Дмитро Шостакович», яка виявилася дуже затребуваною, тому що там велика колекція записів творів композитора, ноти, книжки про нього. З різних країн туди приїжджають люди працювати і ставляться до асоціації з великим зацікавленням. Раз на рік ми влаштовуємо відкриті публічні концерти й невеличкі камерні, базуючись на архівних знахідках. Такі концерти, яких десь-інде не почуєш.

Треба сказати, що французи нас визнали й відвідують заходи. На Парижі зупинилися тому, що в Москву багатьом їздити складно й дорого. У Франції, перш ніж у нас з’явилося власне приміщення у старому центрі Парижа, ми тривалий час працювали у приміщенні Університету Леонардо да Вінчі, яке муніципалітет Дефанс надав нам безплатно. Вони впевнені, що для іміджу престижно мати під своїм дахом асоціацію Шостаковича. У нас так не вважають... Потім знайшлася людина, яка очолила цю справу, — Еммануель Утвіллер. Він філофоніст, збирав записи Шостаковича і склав найбільшу у світі колекцію, яку передав в асоціацію. Я виділила гроші на її щорічне поповнення. І тепер до нас звертаються виконавці послухати різні трактування творів, отримати інформацію, фотографії. Ми проводимо в Сорбонні збори, і в цьому нам допомагає Елен Арвейлер, президент асоціації, відомий візантолог, яка є також президентом Університету Європи. Крім того, видавництво DSCH нині випускає Повне зібрання творів Шостаковича у 150 томах. Сподіваюся створити Міжнародний фонд Шостаковича.

— Нещодавно в Петербурзі у будинку на вулиці Марата, 9, у квартирі номер 7 Галина Вишневська та Мстислав Ростропович відкрили перший у Росії музей Дмитра Шостаковича. Яка частина архіву Шостаковича зберігається у ньому?

— Це рядова невеличка квартира, в якій Дмитро Дмитрович жив до одруження. Мстислав Ростропович і Галина Вишневська створювали музей із нуля! Кілька років тому спеціально з цією метою розселили комуналку, купивши для жителів окремі квартири. Потім зайнялися ремонтом і оздобленням у стилі 30-х років, як каже пані Вишневська, «що відновлює, наскільки це можливо, інтер’єр квартири Дмитра Шостаковича». Після ремонту подружжя почало скуповувати на аукціонах і через особисті контакти речі, які належали композитору, а також його рукописи, архівні документи, оригінали концертних афіш, партитури з його позначками. Найзворушливіше, що ленінградці почали самі приносити туди у кого що збереглося: якісь програмки, афіші, погруддя. Однією з таких дарувальниць стала вчителька однієї петербурзької дитячої музичної школи, яка років двадцять тому затіяла прямо в себе у школі музей, для якого зуміла роздобути якісь документи й рукописи. Її праця не виявилася марною, зібрані документи стали частиною музейної експозиції.

— Ірино Антонівно, вибачте за дуже приватне запитання, але все-таки як ви познайомилися з Дмитром Дмитровичем?

— Я працювала літературним редактором у видавництві «Советский композитор», коли там друкувалася його оперета «Москва, Черемушки». Один із авторів лібрето зробив на моє прохання поправки, я прийшла узгодити їх і ще передати текст із пропозицією написати додаткову сцену. Дмитро Дмитрович сказав: «Я більше нічого не писатиму!» Навіть читати не став. Минуло багато часу. Був пленум композиторів, там грали симфонічні мініатюри Кара-Караєва до «Дон Кіхота», я хотіла послухати й попросила товариша по службі, члена Спілки композиторів, провести мене. Він пообіцяв, а потім зателефонував, сказав, що не може, але попросить це зробити Дмитра Дмитровича. Той провів. Я думала, він піде у своїх справах, але він пройшов зі мною в зал, ми сіли, і в цей ряд ніхто більше не сів, що мене вразило, всі йшли й дивилися на нас. Але це інша історія. Він мені подобався, і я йому, напевно, подобалася, але... А потім він покликав мене прийти до нього на Кутузовський. Я прийшла. І він освідчився. І досить швидко покликав заміж. А я так само швидко сказала, що це неможливо.

— Чому?

— Тому що вік. Його діти — майже мої однолітки. Тому що він знаменитість, і багато хто казав би: «Впіймала!» Минув ще рік, впродовж якого ми не бачилися. А потім зустрілися і — відразу обоє пішли назустріч одне одному.

— Вас усе-таки не збентежила різниця у віці?

— Знаєте, він був дуже чарівний. Зрозуміло, що такі люди не раптово зустрічаються на світі.

Не тільки творче, а й особисте життя Шостаковича складалося дуже непросто... Уперше він зібрався одружуватися зовсім юним — із Тетяною Глівенко, дочкою відомого філолога, з яким познайомився у Криму. Його мати не допустила цього шлюбу. Не жалувала вона згодом і друге кохання Шостаковича — Ніну Варзар, дочку відомого юриста. Вагання Дмитра були такі сильні, що він не прийшов навіть на власне весілля. Та через півроку вони помирилися й одружилися. У них народилися діти — Галина і Максим. Ніні Варзар композитор присвятив чуттєву музику «Леді Макбет». Через шість років після смерті Ніни Василівни був ще один шлюб... А третьою й останньою дружиною композитора стала Ірина Антонівна.

— Все-таки важко було жити поруч із генієм?

— Дмитро Дмитрович ніколи не вважав себе генієм. Він вважав себе одним із усіх і писав про те, що відчували всі. Може, в цьому запорука безперервного інтересу до музики Шостаковича. Він завжди залишався вірним собі та своїм правилам. Із ним було дуже легко. Він був надзвичайно тактовною людиною.