Мультфільм «на замовлення». Свій півстолітній ювілей українська анімація зустріла тотальним скороченням штатів - Культура - dt.ua

Мультфільм «на замовлення». Свій півстолітній ювілей українська анімація зустріла тотальним скороченням штатів

17 квітня, 2009, 13:04 Роздрукувати Випуск №14, 20 квітня-28 квітня

За метушнею і за кризою, можливо, не всі звернуть увагу на важливу дату — 50-річчя української мультиплікації...

За метушнею і за кризою, можливо, не всі звернуть увагу на важливу дату — 50-річчя української мультиплікації. Так-так, рівно півстоліття тому «рушив у життя» мальований мультиплікаційний герой Перець, щоб боротися за екологію. Відтоді в історії української анімації було багато сторінок і боротьби, і тріумфів, і печалей… Таких, наприклад, як сьогодні: з 15 березня 2009 (ювілейного!) року на «Укранімафільмі» скорочено всіх творчих працівників! Ось таке «свято» — зі сльозами на очах.

Спочатку хотів назвати цю замітку «Нам уже 50». Потім подумав: а тим же, хто стояв біля витоків української анімації (прошу вибачення за певний пафос) уже пристойно за 70...

Власне кажучи, перший український анімаційний фільм було знято ще в 1927 році на Одеській кінофабриці. Називався він «Казка про Солом’яного Бичка», а його автором був В’ячеслав Левандовський.

Потім — тривала пауза. І тільки у 30-х роках при Київській кіностудії художніх фільмів (нині кіностудія ім. О.Довженка) організували цех із виробництва мультиплікаційних фільмів. Було випущено кілька мальованих картин: «Тук-Тук і його товариш Жук», «Тук-Тук на городі», «Заборонений папуга» та ін. Потім — 1941 рік, війна. І ще триваліша пауза.

Природно, про ці події знаю з книжок і з розповідей Іполита Андрониковича Лазарчука, мого першого вчителя в мультиплікації. Він був одним із тих ентузіастів, які
в 30-х роках знімали в Києві мальовані фільми. Після Великої Вітчизняної війни Іполит Андроникович повернувся з фронту, працював на студії «Київнаукфільм». Там був цех технічної мультиплікації. Художники, які працювали в ньому, створювали мультиплікаційні вставки для навчальних і науково-популярних фільмів. Вони ілюстрували рух молекул газів, проникнення води в грунт тощо. Загалом, те, що в кінематографічних колах називалося «болти і гайки в томаті»...

Коли в 1959 році було вирішено відродити мультиплікацію в Україні, Іполит Лазарчук став тим стрижнем, навколо якого почала збиратися зелена, але амбіційна молодь, без поняття про мультиплікацію, але дуже революційно налаштована (серед них був і автор цих рядків).

Ми тоді хотіли робити нову, не схожу на диснеївську мультиплікацію. До нас доходило слабке відлуння анімаційного буму, який зчинився тоді в Європі. «Скинемо Діснея з корабля історії!» — проголосили молоді українці. Правда, трохи згодом, коли нам до рук потрапили списані контратипи деяких диснеївських фільмів, таких як «Бембі», «Білосніжка», «Піноккіо», і в нас з’явилася можливість аналізувати їх покадрово, ми поступово почали розуміти: Дісней був і залишається класиком анімації, і йому глибоко наплювати на таких, як ми, «революціонерів».

Перший фільм, яким розпочалося відродження української анімації, називався «Пригоди Перцю». Він був присвячений захисту природи від браконьєрів (на жаль, ця тема актуальна й сьогодні).

Головним героєм виступав Перець — персонаж популярного однойменного сатиричного журналу. Зі своїм другом спанієлем він їздив моторолером і завжди опинявся в потрібний момент у потрібному місці — щоразу запобігав екологічній катастрофі.

Цей 20-хвилинний фільм створювали два роки. Можна сказати, він був для нас, мультиплікаторів-початківців, школою.

Ми швидко «підсіли» на цю професію. Досить було зробити ряд послідовних малюнків, які відтворюють рух будь-якого персонажа, зняти їх на плівку (комп’ютерів тоді ще не було), побачити, як ворушиться на екрані наше «творіння», — і все! Наживку заковтнуто. Всі починали відчувати себе маленькими деміургами, здатними не тільки створювати свій світ, а й керувати рухом у цьому світі.

Ми були дуже різні за освітою, світовідчуттям, художніми пориваннями. Сподіваюся, такими й залишилися, попри деякі спроби зачесати нас під один гребінець.

Поруч із Іполитом Лазарчуком працювали ще два «дорослих» режисери — Ірина Борисівна Гурвич і Ніна Костянтинівна Василенко. Якщо Лазарчук тяжів до побутової сатири, то Василенко віддавала перевагу епічним полотнам, в основі яких лежали народні легенди і літературна класика. Це мультфільми «Микита Кожум’яка», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід» та ін.

Ірина Гурвич перепробувала, здається, всі можливі в анімації жанри: від гумористичного фольклору до героїчного епосу. Я ж вважаю однією з найкращих її робіт фільм-пісню «Як жінки чоловіків продавали».

Поступово молоді аніматори дорослішали, набиралися досвіду й починали пробувати себе в самостійних роботах.

1965 роком датується режисерський дебют Давида Черкаського — «Таємниця чорного короля». Його було знято на замовлення управління пожежної охорони. Дебют Алли Грачової — фільм «Ведмедик і той, хто в річці живе» — приніс нам перший успіх і міжнародне визнання: на фестивалі дитячих та юнацьких фільмів у м. Готвальдов фільм отримав Гран-прі — «Золоту туфельку».

Тоді ж з’явився перший фільм із «козацької» серії Володимира Дахна «Як козаки куліш варили». Автор цих рядків дебютував у 1966 році сатиричним (за тодішніми уявленнями) фільмом «Осколки».

З ностальгією згадую той час. І не тільки тому, що всі ми були молодші на 50 років, а й тому, що на студії панувала зовсім інакша, якась особлива атмосфера. Ми із задоволенням співпрацювали одне з одним. Сьогодні, наприклад, я художник-мультиплікатор у Володі Дахна чи в Давида Черкаського, а завтра — вже вони обидва працюють у моєму фільмі.

Як образно охарактеризував ту атмосферу наш колега Юрій Норштейн, «ми прикурювали один від одного» (правда, він казав про «Союзмультфільм», але в ті роки всі ми були схожі).

А ще в перервах і після роботи ми грали у футбол, закохувалися, одружувалися, розлучалися, народжували дітей... І навчалися на вечірніх відділеннях у різних інститутах. Одне слово, були щасливими людьми, оскільки займалися улюбленою справою. За це нам ще й гроші платили!

Минуло півстоліття... Виросло не одне покоління молодих мультиплікаторів. Щоб перелічити всі імена талановитих людей, які працювали і працюють нині в українській анімації, як і назвати всі призи, завойовані нашими фільмами на різноманітних фестивалях, обсягу цієї статті явно не вистачить. Та й не хочеться на цьому акцентувати увагу.

Усі ми сьогодні переживаємо не найкращі часи. І культура зокрема. Адже анімація — досить дорогий вид мистецтва.

Хочеться говорити про ту частину анімації, яка є, або принаймні має бути, витвором мистецтва, оскільки комерційна анімація — реклама, серіали, комп’ютерні ігри тощо — може й повинна знаходити замовника, продюсера, готового фінансувати ці проекти в надії отримати прибуток.

Некомерційна, або авторська, анімація, не орієнтована на фінансовий успіх, в усьому світі має дер­жавну підтримку як окремий вид мистецтва, як частина національної культури.

До речі, наші анімаційні фільми завоювали на різноманітних міжнародних фестивалях майже всі нагороди. Це переважно стрічки, створені на «Укранімафільмі» — єдиній в Україні анімаційній студії, яка фінансувалася з держбюджету.

З 15 березня нинішнього року на «Укранімафільмі» було скорочено всіх творчих працівників. Ті, хто залишився — дирекція, плановий відділ, бухгалтерія, — працюють усього один день на тиждень. Причина проста — нічим платити податки. Всі фільми, запущені у виробництво в 2008 році, природно, законсервовані...

Студія давно перестала бути виробничо-творчою одиницею, вона перетворилася просто на матеріально-технічну базу з виробництва анімаційних фільмів.

Той дух, та творча атмосфера, які панували на студії в минулому, у минулому й залишилися. Спроби дирекції організувати роботу студії за лекалами середніх комерційних анімаційних студій ні до чого доброго не привели.

Не знаю, наскільки зросла комерційна вартість наших фільмів, але той факт, що їх якість різко знизилася, видно неозброєним оком.

Багато хто сподівається, що фінансово-економічна криза рано чи пізно мине... У бюджеті знову з’являться кошти на підтримку культури. І тоді ці гроші варто було б спрямувати не на розвиток якоїсь студії, а на підтримку художників, котрі в конкурсному порядку могли б претендувати на певні гранти. Отримавши гроші на постановку фільму, вони могли б самі чи спільно зі своїм продюсером вирішувати, на якій саме студії слід розміщати виробництво фільму. Тому що проекти всі різні. Якщо одному режисерові для втілення своєї ідеї потрібні, скажімо, великі павільйони, то іншому достатньо кількох кімнат і двох комп’ютерів.

Недавно у столиці з’явилася ще одна анімаційна студія — «Новатор-фільм». Заснував її один із моїх учнів — Степан Коваль. Студія отримала держзамовлення — зняти серіал під назвою «Моя країна — Україна». За планом, проект складатиметься із трихвилинних мініатюр. Кожна з них повинна на основі якоїсь легенди розповідати про різні міста та області нашої країни.

На мій погляд, це потрібний і цікавий проект. Однак Міністерство культури України профінансувало лише перші чотири сюжети й законсервувало подальше виробництво. Причина? Та та ж сама — немає грошей. Перелік усіх бід можна продовжувати і продовжувати. Але основна небезпека, вважаю, навіть не в цьому...

Я завжди пишався тим, що жоден із моїх учнів не пішов із професії. Вони могли переходити на інші студії, їхати в інші країни, але все-таки залишалися в анімації.

Сьогодні ринок анімації і в нас у країні, і за кордоном різко звузився. Якщо раніше наші аніматори, котрі не могли знайти роботу в Україні, їхали за кордон (там їх охоче приймали, оскільки фахова підготовка в них була не гірша, ніж у місцевих художників, а зарплату їм як остарбайтерам платили набагато нижчу), то сьогодні криза скрізь... І всюди вистачає своїх безробітних аніматорів. Тому я не впевнений, що нині всі мультиплікатори залишаться у професії, — адже жити треба.

Лихо в професію може прийти, якщо перерветься зв’язок часів, тобто та школа, ті традиції, що формувалися впродовж усіх 50 років, забудуться, і все доведеться починати з чистого аркуша.

Протягом останніх трьох років представників нашої професії двічі запрошували на розмову на найвищому рівні. І колишній, і нинішній віце-прем’єри з гуманітарних питань уважно вислуховували аніматорів, записували їхні пропозиції, побажання. Але минав час, і нічого не змінювалося.

Звісно, я не до такої міри наївний, аби сподіватися, що уряд зараз усе кине й займеться проблемами анімації, але все ж таки... Потрібно не так уже й багато — запустити (чи розконсервувати) один-два проекти, комерційних чи некомерційних, щоб наші чудові художники нарешті змогли отримати достойну роботу.

Деякі теоретики (не художники) вважають, що художник повинен бути голодним. Я трохи переакцентував би цю тезу — художник не повинен бути ситим, благополучним, самовдоволеним. Гадаю, художникові страшна не так фінансова криза, як інша — творча, коли вичерпується запас ідей, виснажується фантазія. Сподіваюся, вона омине нас стороною.

Втім, як стверджували стародавні греки, справжній творчий розквіт у художника розпочинається тільки після п’ятдесяти. Сподіватимемося. А що ще нам залишається?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво