МУКИ І РАДОЩІ ІВАНА ЧУМАКА - Культура - dt.ua

МУКИ І РАДОЩІ ІВАНА ЧУМАКА

4 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 4 квітня-11 квітня

1961 року побачила світ книжка Ірвінга Стоуна «Муки і радощі» — романізована біографія Мікеланджело, що розповідає, зокрема, про те, як італійський майстер втратив здоров’я, розписуючи Сикстинську капелу...

1961 року побачила світ книжка Ірвінга Стоуна «Муки і радощі» — романізована біографія Мікеланджело, що розповідає, зокрема, про те, як італійський майстер втратив здоров’я, розписуючи Сикстинську капелу. Чом би комусь з українських письменників не написати про те, як луганський скульптор і художник Іван Михайлович Чумак підірвав здоров’я, створюючи пам’ятник Тарасові Шевченку, встановлений у Луганську?

Ця книжка могла б стати історією одержимості митця, що жагуче прагне втілити в реальність творчу мрію всього свого життя, незважаючи ні на побутові негаразди, ні на небезпечні для здоров’я умови роботи. А основою для книжки можуть послужити реальні події — багаторічна історія спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку в Луганську, яка розкриває тему непростих стосунків українських художників та влади наприкінці ХХ століття.

Пам’ятник

Головну роль в історії спорудження монумента Кобзарю в Луганську відіграло створене тут 1995 року Луганське обласне Братство шанувальників творчості Тараса Шевченка. Протягом року Братство працювало неофіційно, але 1996-го все-таки було зареєстроване управлінням юстиції в Луганській області. За словами Володимира Калашникова, голови Братства, зробили це передусім для того, щоб відкрити банківський рахунок для добровільних пожертв на будівництво пам’ятника Шевченку в Луганську.

Ще в травні 1992 року Луганський міськвиконком прийняв рішення встановити монумент на Красній площі, де й було закладено пам’ятний камінь. 1995 року оголосили конкурс проектів пам’ятника, й за результатами двох турів найкращим було визнано проект Івана Чумака. Скульптор одержав замовлення на виконання роботи.

У зв’язку з тим, що пам’ятник за проектом Чумака не можна було встановлювати на Красній площі через геологічні умови, у березні 1996-го новим рішенням міськвиконкому остаточне місце спорудження пам’ятника перенесено у сквер на площі Героїв Великої Вітчизняної війни. Восени 1996 року міськрада взяла на себе вирішення юридичних питань щодо майбутнього будівництва, відкривши власний рахунок для збирання пожертв місцевих спонсорів, і перерахувала київському художньому комбінату, де мали виготовляти пам’ятник, 30 тисяч гривень. Двадцять тисяч внесли луганські спонсори, десять — цільове перерахування від Одеської міськради. Проте цих коштів для побудови монумента (бронзова постать заввишки п’ять із половиною метрів і гранітний постамент) було замало. Луганське обласне Братство шанувальників творчості Тараса Шевченка звернулося до Світового конгресу українців, який оприлюднив звернення до всіх українців світу. У результаті українська діаспора Канади та США зібрала й перерахувала комбінатові п’ятдесят тисяч доларів.

Несподівано проти спорудження пам’ятника Кобзарю на площі Героїв Великої Вітчизняної війни стали протестувати ветерани й ліві політичні сили міста. З червня 1997 р. по травень 1998 р. на сторінках луганської преси тривала напружена дискусія на тему «Де бути пам’ятнику Шевченку?». Почалося все з чуток про можливе перейменування площі Героїв Великої Вітчизняної війни на площу Шевченка. Міська влада мусила спростовувати ці чутки, називаючи їх «абсолютно безпідставними». Виникла думка про перенесення дня відкриття пам’ятника на осінь, і Братство надіслало телеграму Президентові з проханням надати підтримку в установленні пам’ятника на центральній площі міста, як і планувалося, 22 травня 1998 р., у рамках міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій...». Недавно призначений на посаду глави Луганської облдержадміністрації Олександр Єфремов опинився в скрутному становищі, але все-таки зміг заспокоїти ветеранів, запевнивши їх, що площу не перейменовуватимуть і з часом на ній буде встановлено новий монумент на вшанування полеглих воїнів, що невдовзі й було зроблено.

Таким чином, пам’ятник Шевченку встановили. Хоча треба сказати, що стоїть Кобзар не на високому гранітному постаменті, як замислив скульптор, а на низенькому мармуровому блоці, терміново — щоб встигнути до запланованого терміну — купленому обласною владою в київського художнього комбінату. Директор комбінату порадив поставити цей блок тимчасово, поки керівники області не знайдуть коштів на граніт. І ось уже шостий рік цей «тимчасовий» блок служить постаментом пам’ятнику Шевченкові.

Правда, глава Луганської облдержадміністрації Олександр Єфремов у розмові з автором статті пообіцяв, що вже до весни 2004 року пам’ятник стоятиме на гранітному постаменті, відповідно до проекту скульптора. Під час цієї ж розмови луганський губернатор по телефону віддав розпорядження міському голові вирішити питання оплати праці скульптора. Річ у тому, що луганський міськвиконком досі не розрахувався з творцем пам’ятника Іваном Чумаком, який уже зібрав необхідні документи й готовий подати позовну заяву в суд.

Скульптор

25 червня 2003 року Івану Михайловичу Чумаку, єдиному на Луганщині народному художникові України, лауреатові премії ім. Т.Шевченка, виповниться 77 років. Народився він у селянській родині в селі Олексіївка Новоайдарського району Луганської області. Під час голоду 1932—33 років батьки переїхали в Луганськ: у місті робітникам видавали продовольчі пайки. 1934-го майбутній скульптор пішов у перший клас 13-ї школи — тієї самої, в якій навчався двічі Герой Радянського Союзу Олександр Молодчий. З 1941-го по 1947-й Іван Чумак опановував професію будівельника в Луганському залізничному технікумі, по закінченні якого його послали працювати у Львів на відновлення зруйнованого війною міста. Там він вступив у Державний інститут ужиткового й декоративного мистецтва й закінчив його 1954-го з червоним дипломом.

Йому пропонували їхати в аспірантуру в Ленінград, але Іван Михайлович не схотів переїжджати з дружиною та сином у чуже місто на маленьку стипендію аспіранта. З приводу цього рішення тепер, після епопеї з виготовленням пам’ятника Шевченкові в Луганську, інколи жалкує дружина скульптора. Ще студентом він виставляв свої роботи, деякі твори купували. Повернувшись до Луганська, Іван Чумак декілька років працював у художньому училищі, а 1957 р. став членом творчої бригади скульпторів, до якої входили Мухін, Федченко й Агібалов. Невдовзі Агібалов залишив колектив, переїхав у Харків, а Іван Чумак продовжував трудитися в групі до пенсії. За його словами, 90 відсотків пам’ятників на Луганщині — робота саме цієї бригади.

Серед творів колективу — меморіальний комплекс у селищі Мелове Луганської області, присвячений початку визволення України від фашистської окупації, 1973 року відзначений премією ім. Т.Шевченка. Крім того, скульптори успішно трудилися в Росії, де збудували пам’ятник визволителям міста Ржев Московської області. Іван Михайлович Чумак самостійно створив багато пам’ятників, найвідоміші з яких — «Комбат» (пам’ятник при дорозі Бахмутський Шлях); пам’ятник радянським військовополоненим ДУТАГ-125 у Міллеровому Ростовської області (у роки війни в цьому німецькому таборі для військовополонених донецького управління таборів загинуло близько 120 тисяч радянських солдатів); пам’ятник автору «Слова о полку Ігоревім»; пам’ятник полеглим на війні студентам луганського залізничного технікуму. Спільно зі скульптором Овчаренком споруджено пам’ятник «Трудівнику Луганщини». У співавторстві з однофамільцем, Євгеном Федоровичем Чумаком, та сином Ігорем створено пам’ятник «Перемога», розміщений неподалік луганського автовокзалу. Цей монумент, до речі, виконано з матеріалу, купленого за авторський гонорар скульпторів.

1996 року Івану Чумаку надано звання народного художника України. Скульптор, попри досвід фактично безоплатної роботи (пам’ятник «Перемога»), береться виготовити для міста пам’ятник Тарасу Шевченку. Оскільки, як говорить сам Іван Михайлович, «це — мрія всього мого життя».

«Ні копійки»

Ось як розповідає про роботу з утілення своєї мрії в життя 76-річний Іван Михайлович, який нині ледве пересувається по квартирі на милицях: «Виробничих площ у Луганську на той час не було. А терміни відкриття пам’ятника підганяли. Тож я погодився поїхати в столицю, щоб виконувати роботу у виробничих майстерних художнього фонду, й жив у Києві два з половиною роки, аж до відкриття пам’ятника».

Як і кожен великий майстер, окрилений ідеєю, думаючи більше не про юридичний, а про творчий бік справи, скульптор погодився їхати в Київ власним коштом. «Таким чином, — продовжує Іван Чумак, — я жив надголодь у найбідніших гуртожитках. Працював у майстернях на риштованні з сьомої ранку до сьомої вечора. Всухом’ятку перекусив, у гуртожиток, зранку знову на роботу. Місто не виплатило мені ні гонорару, ні відрядних. Ані копійки».

За словами скульптора, працювати йому довелося в «бетонному бункері — єдиному вільному приміщенні для виліплювання цієї роботи». Оскільки внизу були постійно відчинені ворота, а вгорі — частково розбитий скляний дах, то утворилася своєрідна витяжна труба. Тоді Іванові Чумаку було вже 72 роки: «Я відчував біль, але в гарячці, знаєте як?.. Для мене було найвищою честю — творити Тараса Григоровича».

Щоб заощадити час і витрати, він відмовився від глини й почав ліпити постать відразу в гіпсі. «Це дуже трудомісткий процес. Фізично втомлюєшся надзвичайно. Гіпс швидко схоплюється, а моделювати твердий уже неможливо. Працювати треба в один прийом». До того ж дирекція комбінату вимагала звільняти приміщення, аргументуючи тим, що луганський міськвиконком не платить за виконання в матеріалі. А ще треба було робити постать у бронзі. Справді, тоді в Луганську відбувалася перша з поки що двох позачергових змін міської влади. Після ухвалення закону про місцеве самоврядування 1997 року міські голови в Луганську летять регулярно — за рік до наступних виборів і тодішньому міськвиконкому, природно, було не до пам’ятника Шевченку та скульптора, що працював над його створенням. На допомогу прийшла українська діаспора, представник якої заспокоїв керівництво художнього комбінату запевненнями у виплаті належних йому грошей. «Я, — продовжує Іван Чумак, — у місто телефоную, кажу, що мені ні на що жити. Усе, що було в домі, — продано. Я вже грабував сім’ю. А вони відповіли: на творчість у нас немає грошей».

Попри всі труднощі, пам’ятник було завершено вчасно, й Іван Михайлович приїхав у Луганськ на його встановлення. «Спочатку ліва нога в мене почала боліти, приїхав сюди — права. Тепер на милицях ходжу. Я з Києва виїхав хворою людиною. Але був щасливий — встиг». Щодо тимчасового мармурового постаменту скульптор каже: «За проектом у мене цілком інше. Архітектори Долгополов і Житомирський зробили хороший проект, високий постамент. Зараз пам’ятник стоїть на випадковому блоці. Тому постать пропадає, і творчий задум змазаний. Усю творчу думку, мою й архітекторів, знищено. Минуло вже п’ять років, а ніхто й пальцем не поворухнув, щоб довести до пуття пам’ятник Шевченку».

З болем говорить Іван Чумак про свою «запущену в очікуванні гонорару» хворобу й неможливість нормально пролікуватися, але не жалкує за зробленим: «Я — надзвичайно щаслива людина в творчій долі. Не кожному художникові, навіть великим майстрам, вдається створити такий пам’ятник. Але в життєвому плані я глибоко нещасна людина, оскільки, якби не хвороба, міг би ще працювати й працювати». Нині скульптор, за його словами, планує взяти посильну участь у створенні пам’ятника Соборності в Луганську, проект якого перебуває на затвердженні в Києві.

На жаль, така ситуація у стосунках між владою та художниками досить типова. Про це розповіла кореспонденту «ДТ» Надія Монастирська, голова правління Луганської обласної організації Національної спілки художників України. За її словами, держава знаходить художника тоді, коли він потрібен, намагаючись не укладати з ним юридичних договорів. У нашій країні, сказала Надія Монастирська, художник безправний.

Говорячи про творчість Івана Чумака, вона назвала скульптора надзвичайною людиною, чудовим портретистом, справжнім професіоналом, який особисто виконав величезну кількість робіт. «Але сьогодні ми не можемо домогтися навіть персональної стипендії для нього».

Цікаво, про що думав, читаючи в газетах поздоровлення луганського мера з днем працівників культури, пенсіонер, народний художник України, лауреат премії ім. Т.Шевченка, почесний громадянин міста Луганська Іван Михайлович Чумак, якому листоноша щомісяця приносить суму, що не дотягує навіть до прожиткового мінімуму?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво