Мрія про особливу синяву

Живопис Саньї Пешич-Остоїч, художниці з Сербії, можна назвати «магічним реалізмом» — світом, у якому фантастичні сни поєднуються з враженнями від прогулянок київськими пагорбами, вулицями та майданами. Київ — постійний об’єкт уваги художників, але в Саньї його образ оновлений — святковий, особливий. Малюнки пастеллю і полотна проростають банями соборів, дзвіницями Лаври та Софії Київської, які сяють, мов великодні свічки. Вжившись в ауру Києва, автор точно відчула його топографію міста на горбах, з алеями парків, які збігають до Дніпра, з Булгаковським Андріївським узвозом, із барочною в’яззю давньої архітектури. Саме тому в композиціях Саньї не прижилася повна спокою горизонталь, автор віддає очевидну перевагу експресивному динамізму.

Тут місто і його сади злітають угору, всупереч закону гравітації, архітектура живе в небі, а земля змінює вектор руху. Світ Саньї створений за законами її особистого світовідчуття, — фантазія художниці дарує глядачеві парадоксальну реальність. Автор пропонує нам художню істину казки — у небі радість сплетена з відчуттями тривоги і смутку. Уявлюване й дійсність стягнуті в тугий вузол так, що одне не мислиться без іншого.

Усе в роботах Саньї — романтика й мрійливої фантазерки — здається нестійким і навіть примарним. Композиції підпорядковані неевклідовому відчуттю простору. Час — простір у художника особисті. Тут усе відбувається одночасно, минуле і майбутнє не мисляться. Мотив польоту, типовий для автора, різко й тривожно зміщує всі звичні начала. Саньї побачила Київ крізь призму власного «космізму». Автор бачить світ особливим чином, як щойно народжена. Сказав же великий Пабло Пікассо: «У людині стільки художника, скільки в ній дитини». Мистецтво Саньї інтуїтивне й почуттєве в тому самому регістрі, що й одкровення Анрі Руссо, Івана Мештровича, матінки Мозеc, інших великих «наївістів». Їхня самобутня творчість у ХХ столітті підірвала академічний мейнстрим. Імена фантазерів і провидців М.Шагала і М.Приймаченко звучать, усупереч епосі високих технологій та прагматизму.

Мистецтво Саньї, набагато скромніше в затінку великих «наївістів», тієї ж самої групи крові. У її роботах є безпосередній погляд дитини, яка осягає абетку краси світу. У полотнах живопис існує в середохресті свята. Обожнення краси — основа душі й палітри живописця, первинна й постійна умова праці. На хвилі поетичної напруги автор осягає закони мистецтва і життя. Прабатько всіх «наївістів» Марк Шагал, згадуючи дитинство, сказав:
«...у моїй душі, може, була якась барва, що мріяла про якусь особливу синяву». У композиціях Саньї багато блакиті й густого ультрамарину — кольори філософських роздумів. Синтез радості з тривожною недомовленістю робить композиції відкритими для співтворчості глядача. Ці роботи інформативні для тих, хто вміє читати між рядками. Саньї створює свої «міфи» про квіти, про дорогу, яка йде в небо, про коней, а головне — про жінку, про її душу. За світовідчуттям автора композиції найближчі до чарівної казки. Казковість — основа поетики художника. Магія казки, її фантастична основа зневажає логіку факту. Художниця Саньї Пешич-Остоїч чудово володіє мистецтвом трансформації банального у святкове, повсякденного — в чарівне. У цьому оживає творча воля її артистичної душі.