МОЯ МАЛЕНЬКА ВІТОЛЬДІАНА - Культура - dt.ua

МОЯ МАЛЕНЬКА ВІТОЛЬДІАНА

23 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 23 травня-30 травня

Так зване культурне відставання — поняття не лише надто відносне, але й вельми дискредитоване: вчувається в ньому щось таке імперсько-зневажливе, щось таке по-шовіністичному зарозуміле...

Так зване культурне відставання — поняття не лише надто відносне, але й вельми дискредитоване: вчувається в ньому щось таке імперсько-зневажливе, щось таке по-шовіністичному зарозуміле. Або — з іншого боку — щось таке по-провінційному меншовартісне. Проте бувають випадки, коли оце відставання можна вирахувати з математичною точністю. Наприклад: на скільки років українська самосвідомість відстає від польської? На 50. На саме ті 50 років, що минули відтоді, як польський еміграційний часопис «Культура» почав публікувати «Щоденник» Вітольда Гомбровича.

Войцех Карпінський назвав цей «Щоденник» «найвагомішим твором польської прози протягом усієї історії її існування». І пояснив: «Він революціонізує польську літературу: нарешті з’явився класичний прозовий твір, який виробив голос прози».

Я недостатньо знаю польську літературу, аби якось підтримати чи спростувати думку Карпінського. Але я знаю ось що: голос прози — це те, чого нам катастрофічно бракувало протягом усієї історії нашої літератури. Всупереч замріяним поглядам замилених домогосподарок, проза — істота значно тендітніша й примхливіша, ніж поезія. Тобто прозі взагалі-то байдуже, чи мала ваша баба фільварок, але в умовах фальшу й неволі вона не розмножується — і все тут. У поезії можна багато чого: можна завуалювати фальш ямбами і риторичними фігурами, можна заховатися від зовнішнього тиску у скам’янілих формах сонетів і октав. У прозі треба просто говорити: як вільний з вільним. Бо хто ж вас буде слухати, якщо ваш голос фальшивий (навіть — з добрих намірів) або переляканий. А якщо ви — при владі і ваш голос не переляканий, а, навпаки, репресивно-дидактичний, то слухати вас будуть — можливо, але вже й зненавидять — це точно. Отже, голос прози — це не голос господаря і не голос раба: це голос людини, яка розмовляє з іншою людиною, це голос Гомбровича, який розмовляє у своєму «Щоденнику» особисто зі мною.

Істина народжується між людьми, зрозумів Сократ і пішов до людей на балачки. Так виник «сократичний діалог» — провісник усієї європейської прози. Пекло — це інші люди, — сказав Жан-Поль Сартр і став екзистенціалістом (чи спочатку став, а потім сказав?). Гомбрович Сартра напівнедолюблював, тому й погоджувався з ним — лише напів: пекло — це інші люди, але й рай — це також вони. Інші люди, — відкрилося Гомбровичу, — просто дуже часто примудряються недооцінювати значення форми і, водночас, переоцінювати значення форми (все тієї ж «персони», сказав би Юнг). Тому постають один перед одним комуністами, нацистами, поляками, чоловіками, митцями — ким завгодно, тільки б не людьми. («Я ніколи і ні з ким не вступав у двобій без того, щоб попередньо не зняти усі чини й еполети, — пише Гомбрович, — взагалі я ніколи не написав жодного слова в іншому одязі, крім як в одязі Адама». Чи потрапляв цей текст на очі нашим хутірським єфрейторам, які навіть найубогішу замітку в найзанюханішій газетці не лінуються підписувати повним переліком своїх посад, заслуг і нагород? Чи їм видається, що маячня, якщо вона посадова, заслужена і нагороджена, перестає бути маячнею?) Тому й деформують один одного цими застиглими формами, не розуміючи, що застиглі форми — це трупи форм, що справжня форма — це щось зовсім інше, рухливе, еластичне й невловиме, як саме життя, бо форма — це і є життя, це є спосіб вічного становлення митця і мистецтва, людини і людства. Відчувши світ не як цвинтар «усього вже сказаного», а як потенційно безмежну кількість «комбінацій і форм», Гомбрович помітив, що буквально «все навкруги стає плідним»: ніщо у світі не є таким, як воно є, і тим більше — ніщо не є таким навічно. Життя завжди незріле, недосконале, незавершене — і в цьому його сила і краса, у цій недо-цінності — його найбільша і найзагадковіша цінність. І якщо література у чомусь має наслідувати життя, то, мабуть, саме в цьому: неготовість, — каже Бахтін, — головна риса сучасного епосу в прозі — роману.

Отже, я підходжу до проміжного фінішу: якщо наявний український переклад «Щоденника» як слід стилістично відредагувати і замінити в ньому Польщу й поляків на Україну й українців, а також Міцкевича — на Шевченка et cetera, то ми отримаємо найкорисніший твір української прози… et cetera.

У найжахливішому сні Гомбрович не побачив би себе вчителем-проповідником (« я не з розряду ваших чесних, патентованих і гарантованих професорів. Я завжди непрогнозований. У будь-яку хвилину можу сказати дурницю або збрехати — взагалі пошити вас у дурні. Я ніколи не даю жодних гарантій. Я — підчихвіст — люблю погратися — й плюю собі — плюю — плюю… на вас і на свої повчання»). Але він був би радий, якби його досвід комусь допоміг. Досвід людини, яка у боротьбі з гранітними формами усіх можливих ідеологій виробляє індивідуальний стиль, сама собі ставить голос. Для цього необхідна одна дрібничка: внутрішня свобода, яка дозволяє уникати надто нав’язливих обіймів — хоч класової боротьби, хоч національних традицій. Але вже ця дрібничка — це абсолютна conditio sine qua non: без неї до прози нема чого й братися, бо голос прози — це і є її голос.

Коли я стану міністром освіти, «Щоденник» Гомбровича увійде — окремою дисципліною, розрахованою на кілька років повільного читання — до шкільної програми. Нинішній літературно-науковий істеблішмент рятувати вже пізно: їм не поясниш, що, скажімо, митець, запрошений, вшанований і нагодований на «найвищому рівні», автоматично втрачає шанс на бунт, бо — якби таке й сталося — сенсу в тому бунті буде не більше, ніж в обпісюванні левреткою господарських килимів. Їх не проймає такий, наприклад, пасаж: «Колись одна куртизанка сказала мені: «Кожний із нас щось продає. Я продаю тіло». Але вона принаймні не виголошувала рефератів про Автентичність як Фундамент Перспективи Розвитку Культури». Ні, не для них писав Гомбрович свій «Щоденник». А ось від тих, хто лише вчиться читати, ще можна чогось сподіватися.

Що й казати, я вже млію від задоволення, коли уявляю собі якийсь такий фердидурковий урок, під час якого, приміром, учитель української літератури на прізвисько Поганка виливає на школярські голови відра риторики про велич української нації, яка дала світові Шевченка. І тоді раптом встає один із тих учнів, на яких я розраховую, і каже: «Якщо ми пишаємося нашою величчю чи нашим минулим, це свідчить про те, що вони не ввійшли в нашу кров». І, поки вчитель не встиг отямитися, додає: «Невже, пане вчителю, лише через те, що Шевченко написав «Гайдамаків», ви особисто стаєте хоча б на крихту меншою поганкою? Зрештою, доки нам ще бути такими претензійно-дурними? Де наш дух спротиву, без якого неможливі жодні злети? Де наші опозиційні шляхи до наших святинь?»

Коли шум і шал (а також коридорні кроки вигнаного з класу учня) стихнуть, вчитель, звичайно, почне говорити про любов української літератури до народу, про її цнотливість, державотворчу роль і про те, що заради великих ідеалів варто ще кілька століть потерпіти: Україна вас за це не забуде. Тут вже не витримують всі інші учні — і вчитель нарешті дістає по задниці за повною програмою:

Перший: «Народ стає джерелом поетичного натхнення тільки тоді, коли ми дивимося на нього з міста й через пенсне культури, — селянин ніколи не був для іншого селянина поезією».

Другий: «Українська література — це типова література-спокусниця, вона прагне зачарувати особистість, розчинити її в масі, заманити в лабети патріотизму, громадянської відповідальності, віри, служби… Це педагогічна література, отже, література, яка не викликає довіри».

Третій: «Ми б не були такими цнотливими, якби впевненіше трималися на ногах… І взагалі, цнота полягає не в тому, щоб утаювати гріхи, а в тому, щоб поборювати їх».

Четвертий: «Коли ви вже, пане вчителю, затямите, що примусове обожнювання — це провінційність… крім того, воно обтикане комплексами, мов їжак голками, й породжує дурість, брехню, претензійність… Воістину, фраза Андре Жіда про те, що «пекло літератури вимощене добропорядними намірами», сказана про нас».

П’ятий: «Я, підлий руйнівник і цинік, знаю, що немає нічого легшого, ніж мати здорові ідеали… Мати ідеали — не штука, а от не робити дуже дрібних фальсифікацій заради дуже великих ідеалів — це справжнє мистецтво».

Шостий: «Пане вчителю, таж українець за своєю природою є українцем. А значить — чим більше українець буде собою, тим більше він буде українцем. Якщо ж Україна не дає йому можливості вільно мислити й відчувати, це означає, що Україна не дозволяє йому бути собою цілком, тобто — цілком українцем…»

Ну, і так далі, поки не перекажуть йому близько до тексту всі три томи. Після чого Поганка, не знісши наруги, збере усіх своїх однодумців з усіх шкіл, вузів, академій і творчих спілок, і вони колективно (бо вони все роблять колективно) накладуть на себе руки. Тоді учні зійдуться і влаштують їм веселі поминки. Веселі, бо вони вже знатимуть: «Коли руйнівні обставини змушують нас повністю внутрішньо переродитися, нашою опорою стає сміх. Він витягає нас із нас і дозволяє нашій людяності вистояти незалежно від того, як змінюватиметься наша оболонка».

І якщо навіть я сам стану до того часу старим і немічним, і мені вже буде не дуже до сміху, я все одно сидітиму десь поруч і бурмотітиму про себе якісь верлібри — Вad Company абощо. І втішатимусь спогадами про перше знайомство з письменником, який вчив мене, що «одиниця суттєвіша за народ» і що «людина вища від того, що вона створює»; з письменником, який постачав свободу моїй схопленій корчем душі і не домагався навіть того, щоб називатися польським письменником. Він хотів «бути тільки Гомбровичем — і ніким більше».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво