Мовна Хартія: на Захід чи на Схід? - Культура - dt.ua

Мовна Хартія: на Захід чи на Схід?

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

Питання державного статусу української мови та статусу російської мови в Україні стало одним із ключових елементів політичної боротьби вже з перших років незалежності України...

Питання державного статусу української мови та статусу російської мови в Україні стало одним із ключових елементів політичної боротьби вже з перших років незалежності України. Але під час останніх президентських і парламентських виборів зусиллями учасників виборчих перегонів воно набуло такої гостроти, що суспільство постало перед загрозою повної дестабілізації та розколу України. Гаряча «мовна» проблема стала предметом детального розгляду не лише як елемент політичних і правових дискусій, але й з точки зору національної безпеки держави. Адже усвідомилося — насправді суть справи полягає не в статусі мов, а в головному векторі історичної перспективи розвитку України. Куди вона рухатиметься — на Захід чи на Схід? Чи зможе Україна зберегти державну незалежність і територіальну цілісність?

Додаткової гостроти ситуації додало приєднання України до Європейської хартії регіональних мов і мов меншин, із посиланням на яку розпочалася скоординована акція проголошення російської мови регіональною у східних областях України.

Екскурс в історію

Здобуття незалежності України породило цілком закономірний процес загальної українізації, що відбувалася не лише на офіційному, але й побутовому рівнях. Попри всі дискусії та розмови навколо цього питання, характерною рисою початку 90-х років минулого століття стало масове запровадження української мови в дитячих садках, середніх і вищих навчальних закладах, державних установах. При цьому, окрім свідомого українства, активними учасниками цього процесу були російськомовні українці та представники інших національностей.

Проте вже тоді процес українізації України почав зустрічати шалений спротив, передусім у тих, хто жив старими категоріями колишнього СРСР або мріяв про імперський реванш під егідою «єдиної і неподільної». Значною мірою саме цей фактор став чи не головним у перемозі Леоніда Кучми на дострокових президентських виборах 1994 року, навколо якого об‘єдналася не лише стара «директорська» номенклатура, а й противники українізації. Президент Кучма не виконав своїх передвиборних обіцянок щодо офіційного запровадження російської мови як другої державної. Але даремно його за це критикують російськомовні радикали. Бо саме його перебування при владі вирішальним чином позначилося на гальмуванні, а згодом і очевидному відступі процесу українізації, за його влади де-факто в Україні «ударними темпами» й доволі системно запроваджувалася двомовність.

На цьому тлі група із 51 парламентаря від національно-демократичних партій звернулася до Конституційного суду України щодо тлумачення положень ст. 10 Конституції про застосування державної мови в Україні. Заслухавши суддю-доповідача В.Скомороху, Конституційний суд України схвалив історичне рішення від 14 грудня 1999 р. Нагадаємо його ключові моменти:

«Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя.

Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі».

«Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п’ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами».

«Законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України… Зокрема, ним встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова».

«Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад (статті 103, 127, 148 Конституції України».

Рішення Конституційного суду було обов’язковим і перегляду не підлягало.

Здавалося, питання вирішено раз і назавжди. Але замість того, аби виконувати вимоги Конституції та законодавства України, команда Кучми його повністю ігнорувала і почала шукати шляхи, як обійти зазначені в них обов’язкові правові норми.

Хартія проти українізації

Рішення Конституційного суду України щодо тлумачення положень ст. 10 Конституції України про застосування державної мови не могло бути скасоване чи переглянуте. Тому для реалізації стратегічного завдання — зупинити процеси українізації в Україні й обмежити просування української мови в східні та південні регіони, для президента Кучми та керованої ним «більшості» у парламенті лишався єдиний правовий вихід — приєднатися до якихось міжнародних угод, які згодом, можливо, буде вигідно трактувати. Адже, за українським законодавством, у разі ратифікації парламентом міжнародних договорів, конвенцій, хартій тощо, вони набувають пріоритетного правового статусу.

Саме тому одразу після оприлюднення рішення Конституційного суду раптово виникла тема негайної ратифікації Україною Європейської хартії регіональних мов та мов меншин, схваленої в Страсбурзі 5 листопада 1992 року й підписаної Україною 2 травня 1996-го. Питання про ратифікацію хартії було внесено на розгляд Верховної Ради за поданням президента Кучми вже через 10 днів після оприлюднення рішення Конституційного суду і під головуванням О.Ткаченка швидко проголосоване в переддень новорічних свят — 24 грудня 1999 р. Фактично одразу пролунали заяви про те, що тепер законодавство України про мови не відповідає міжнародним зобов’язанням України і його треба негайно переглядати. Таким чином ефект від рішення Конституційного суду був значною мірою применшений.

Сама по собі Європейська хартія спрямована на, цитуємо, «охорону історичних регіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання». І ця благородна мета європарламентарів у принципі не викликає заперечень, незважаючи на неоднозначність цілої низки положень, до яких з обережністю поставилися чимало європейських країн при ратифікації хартії. Але Європа — це одне. А Україна за Кучми — зовсім інше. Глибоко переконаний, що жодному європейцю, в тому числі найбільш радикальному прибічнику хартії, не спаде на думку демонстративно не знати і не вживати державну мову країни, громадянином якої він є або в якій проживає.

Якщо хартія для Європи стала документом конструктивної категорії «За» (за збереження мов, що є під загрозою існування), то в українському варіанті її ратифікація проходила під деструктивним гаслом «Проти». Проти державної української мови. Адже головною родзинкою закону про ратифікацію стало внесення до переліку мов національних меншин, які потребують охорони та захисту, зокрема як такі що вимирають, російської мови в Україні. Це, за задумом ініціаторів ратифікації, мало відкрити правові можливості, щоб на регіональному рівні заблокувати процеси українізації в східних і південних областях держави: саме це й було головною метою ратифікації. Показово, що до переліку мов меншин, які потребують державного захисту, при цьому не потрапила мова кримських караїмів, котрих залишилося в Україні лічені одиниці, та ціла низка інших справді відмираючих мов.

Не випадково навколо цього документа одразу розгорілася боротьба. За поданням 54 народних депутатів, які наголосили на суттєвих процедурних порушеннях, що з ними відбувалася ратифікація хартії, знову було задіяно Конституційний суд України. Розглянувши справу по суті, Конституційний суд своїм рішенням від 12 липня 2000 р. визнав Закон про ратифікацію хартії неконституційним і повністю скасував його.

Проте в 2002 році президент Кучма знову вніс до Верховної Ради питання про ратифікацію хартії. Цього разу пропрезидентська більшість вдало обрала слушний момент і більш акуратно провела закон про ратифікацію хартії через парламент 15 травня 2003 р.

Підводні камені хартії

Термін «регіональна мова або мова меншини» згідно з хартією означає мову, яка традиційно використовується в межах певної території держави, носії якої складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави. Термін «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини» означає географічну місцевість, де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених цим документом. Якщо для інших мов меншин ситуація може бути більш-менш зрозуміла в контексті їх локального проживання на певних територіях, то для російської мови все значно складніше. Головні лобісти хартії намагаються вживати не стільки поняття «росіяни в Україні», як поняття «російськомовне населення» та «російськомовні регіони». Це одразу змінює акценти. І саме тут слід шукати головну причину неймовірної наполегливості у битві за хартію в Україні.

Термін «російськомовні» не новий. Його вперше ввів у політичний обіг колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв у період, коли Москва вибудовувала свою стратегію стосунків із новими державами на уламках СРСР, а відносини між Україною і Росією були доволі напруженими. Коли на подання МЗС автор був включений до складу урядової делегації, яка в 1994 р. дискутувала в Москві остаточний варіант тексту двосторонньої рамкової угоди про культурне співробітництво, то саме навколо терміна «російськомовні в Україні» та захисту їх прав точилася найбільша боротьба. Тоді українській стороні вдалося неймовірними зусиллями збалансувати це поняття в тексті угоди шляхом введення окремим абзацом відповідних уточнень. Там зокрема роз’яснюється, що «російськомовні» в Україні — це є етнічні росіяни, а також громадяни Росії, що перебувають на території України. Але, як бачимо, стратегічна зброя не іржавіє.

В ділянці освіти, за хартією, Україна зобов’язалася в межах території, де використовуються мови, перелічені в законі про ратифікацію хартії, забезпечити надання дошкільної, початкової, середньої, професійно-технічної освіти регіональною мовою або мовою меншин, якщо діти чи їхні батьки цього бажають, а кількість їх вважається достатньою. Також передбачено «заохочувати або дозволяти» надання вищої освіти «регіональними мовами або мовами меншин». Далі пропонується зовсім цікава річ — «забезпечити викладання історії і культури, засобом відображення яких є відповідна регіональна мова або мова меншини» (а хто буде готувати й видавати підручники?!) та створення наглядового органу, який контролюватиме всі ці справи. Окремий пункт передбачає, що згадані положення можуть бути поширені й на ті території, на яких певні регіональні мови або мови меншин традиційно не використовуються, якщо чисельність осіб, що вживають згадані мови в інших регіонах, «це виправдовує», і зобов’язує у цих випадках «дозволяти, заохочувати або забезпечувати викладання регіональною мовою або мовою меншини на всіх рівнях освіти».

У частині здійснення судочинства передбачається право подавати клопотання, докази і документи усно й письмово регіональними мовами або мовами меншин.

В частині роботи адміністративних органів «в межах адміністративних районів держави», в яких є певна кількість мешканців, що вживають регіональні мови або мови меншин, Україна зобов’язалася забезпечити: використання регіональних мов або мов меншин в адміністративних органах загалом та окремими посадовими особами, які в них працюють; право осіб подавати документи, заяви й запити та отримувати на них відповіді регіональними мовами або мовами меншин; дозволити адміністративним органам використовувати бланки і видавати документи цими мовами.

У частині ЗМІ хартія в межах визначених територій зобов’язує: забезпечити радіо й телетрансляцію програм регіональними мовами і мовами меншин; створення радіостанцій, газет, телеканалів на цих мовах і «покривати додаткові витрати тих ЗМІ, які ці мови використовують»; гарантує свободу прямого прийому та ретрансляції радіо і телепередач із сусідніх країн, які випускаються в ефір такою мовою; забезпечує представництво осіб, що вживають регіональні мови або мови меншин в органах, які контролюють дотримання свобод і плюралізму ЗМІ.

У ділянці культури забезпечується використання регіональних мов або мов меншин в бібліотеках, музеях, відеотеках, архівах, театрах, кінотеатрах та інших установах, причому органи, які займаються культурою, мають мати персонал, що «повністю володіє відповідною регіональною мовою або мовою відповідної меншини».

В економічному та соціальному житті хартія зобов’язує виключити будь-які обмеження щодо застосування регіональних мов або мов меншин в документах, зокрема в трудових договорах, технічній документації, інструкціях з використання приладів і товарів, внутрішніх документах компаній і фірм, включення зобов’язань щодо можливості ведення на цих мовах фінансової і банківської документації тощо.

Вже цей побіжний перелік основних положень хартії показує, що вони суперечать цілій низці статей Конституції України, законодавства про мову та рішенню Конституційного суду щодо тлумачення ст.10 Конституції України в частині застосування державної мови. Окрім того, їх реалізація стане непосильним тягарем на фінансову систему країни, яка й без того перебуває не в найкращому стані. Тож імплементація хартії в умовах українських реалій потребує абсолютно нового, детально опрацьованого й економічно обґрунтованого законодавчого супроводу. В сучасному стані нормативної бази хартія не може бути застосована.

З іншого боку, позиція держави має бути максимально чіткою. В п. 3 закону про ратифікацію хартії зафіксовано, що «заходи, які спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов», на які в Україні поширюється дія хартії. Це положення хоч і в доволі пом’якшеному вигляді кореспондує з дуже важливою нормою хартії: «Охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Це ключове слово «необхідність» дає досить вагомі важелі у тому, аби поставити, нарешті справу з голови на ноги.

Треба розібратися з розумінням та офіційним трактуванням термінів «регіональні мови або мови меншин» і «територія, на якій використовується регіональна мова або мова меншини». По-перше, з контексту хартії видно, що в цьому документі регіональна мова трактується як мова меншини, яка проживає в певному регіоні. Отже, йдеться першочергово про місця компактного проживання меншин. Водночас в хартії також вживається поняття «меж адміністративних районів», які встановлені державою: що означає в контексті хартії термін «регіон» — область (законодавство України трактує регіон як область), чи все ж окремий адміністративний район? Як ці поняття узгоджуються зі спробами міських рад проголосити російську мову «регіональною»? Місто з позицій законодавства — регіон, чи ні?

Нам кажуть — у нас є цілі російськомовні області-регіони. А хто дослідив, наскільки ці регіони є однорідно російськомовними? Адже, фактично, щонайменше половина Луганщини в сільських районах, де українські села існують від ХVІІ ст., є україномовною з блискучою чистою «полтавською» вимовою. Мешканці цих сіл скаржаться на те, що вони не мають змоги придбати українську пресу, за якою мусять їздити до райцентру. Україномовні села є і в Криму та в усіх східних областях України. Чи можемо захистити право їх мешканців на користування рідною мовою в умовах, коли питання мови за них вирішують в обласному центрі, намагаючись проголосити всю область російськомовним регіоном і запровадити російську як другу офіційну? От де є поле для застосування Європейської хартії регіональних мов! На часі складання детальної етнічної та мовної карти України. Лише після цього можливо говорити про застосування хартії в практичному сенсі.

Доцільно чітко з’ясувати, що «російськомовні» — це не «росіяни», про яких як меншину йдеться в хартії. І не дозволити маніпулювати цими різними визначеннями як тотожніми. Бо в жодному українському законодавчому акті термін «російськомовні» не фігурує. Вони не є окремим етносом або окремою меншиною. Можливо передбачити, що саме навколо поняття «російськомовні» та визначення статусу цієї групи населення розгорнеться найбільша баталія у війні з питань практичного застосування хартії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво