«Мова — надто важлива річ, щоб довіряти її мовознавцям...» - Культура - dt.ua

«Мова — надто важлива річ, щоб довіряти її мовознавцям...»

22 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 22 вересня-29 вересня

Читаючи винесений у заголовок афоризм, сказаний свого часу напівсерйозно-напівжартома польським письменником О.Терлецьким, так і хочеться його перефразувати, замінивши останнє слово...

Читаючи винесений у заголовок афоризм, сказаний свого часу напівсерйозно-напівжартома польським письменником О.Терлецьким, так і хочеться його перефразувати, замінивши останнє слово. Адже, намагаючись осмислити всю полеміку, яку ведуть політики щодо статусу російської мови в Україні, не можеш позбутися відчуття великого лукавства. З одного боку, це відчуття стосується аргументів багатьох наших керівників, котрі не хочуть надати цій мові якогось офіційного статусу і тим самим визнати те, що існує de facto всі роки української незалежності. З іншого боку — не можна не відчути лукавства тих політиків, котрі спочатку заявляють про готовність грудьми стати на захист інтересів російськомовного населення України, ну а потім, коли доходить до «головного» (поділ влади і грошей біля державної годівниці)... Втім, усі ми знаємо що буває потім...

Щонайменше, дивно дивитися виступи нашого президента і чути від нього всі ці штампи про «надуманість мовної проблеми», «спекуляції на тему мови», і потім на цих самих телеканалах чути повідомлення про те, що в багатьох східних областях місцева влада за підтримки більшості населення приймає рішення про надання російській мові регіонального статусу. І незрозуміло, навіщо ж потім зазвичай повільна на підйом прокуратура так хутко намагається оскаржити в судах усі ці рішення, якщо це всього лиш «надумані спекуляції»?

Адже якщо збоку подивитися на ситуацію з російською мовою в Україні, то можна побачити досить абсурдну картину — у країні з населенням понад 48 мільйонів осіб (за даними всеукраїнського перепису 2001 року) близько 30%, тобто близько 15 мільйонів, вважають російську мову своєю рідною. Якби ми жили при режимі, схожому на якусь латиноамериканську чи африканську військову диктатуру, ще можна було б зрозуміти повне ігнорування владою цього факту. Проте тепер, після всіх запевнень, що саме зараз у нашій країні «справді демократична» влада, остання мала б хоч вдавати, що прислухається до мільйонів своїх громадян (хай вони й голосували не за неї). При цьому, з одного боку, теперішня влада заявляє, що «Україна є невід’ємною частиною європейської цивілізації» (отже, і норм ставлення влади до національних мов), а з іншого боку — стверджує про «надуманість проблеми російської мови».

У будь-якій цивілізованій європейській (і не тільки європейській) країні до мови, яка є рідною для третини населення, держава ставиться (або принаймні мусить ставитися) з повагою. І останнє виражається не просто в абстрактно-солодкавих промовах політиків про створення «всіх умов для розвитку, функціонування» тощо, а в наданні цій мові певного юридичного статусу. По приклади далеко ходити не треба. В Іспанії, де частка каталонців, галісійців і басків становить приблизно чверть усього населення, мови цих народів у відповідних національних областях мають офіційний статус поряд із іспанською. У Фінляндії, де мешкає всього близько 10% етнічних шведів, другою державною мовою є шведська. У Канаді, де франкомовне населення становить близько 30% (аналогічно частині громадян України, для яких російська — рідна), французька мова, як і англійська, має державний статус. Можна, звичайно, пояснювати це історичними й політичними особливостями цих країн і багато говорити про «специфічний шлях» України (хоча при цьому напрошується й багато аналогій, наприклад Фінляндія і Канада — колишні території інших держав, як і Україна в минулому). Проте, на наш погляд, тут домінує інша причина — інша культура політичних еліт, які хоча б номінально демонструють повагу до тих своїх громадян, котрі розмовляють не мовою «національної більшості». Запровадження (а точніше — офіційне закріплення) білінгвізму, тобто паралельного існування двох мовних систем, в усьому світі є одним зі способів вирішення низки міжнаціональних проблем (можна згадати мовний конфлікт у канадському Квебеку, між фламандцями і валонами в Бельгії і т.ін.), але тільки в Україні це чомусь розглядається мало не як зрада національних інтересів.

Таким чином, надуманою здається не сама проблема російської мови, а сама теза про її «надуманість». Багато наших політиків, розмірковуючи на цю тему, люблять наводити такий аргумент: мовляв, яка може бути проблема з мовою, якою розмовляє стільки громадян, якою виходить стільки друкованої і телевізійної продукції? Проте в даному разі маємо справу з елементарним «перекрученням» — замість того, щоб торкнутися проблеми статусу мови, апелюють до просто факту її існування. Адже в будь-якій країні, котра поважає себе (і своїх громадян), уже сам факт тривалого існування паралельно з державною мови, якою говорять мільйони громадян, був би підставою для надання їй певного статусу.

Інший аргумент поборників офіційної одномовності в Україні — це чинна Конституція, а точніше — перше речення її 10-ї статті («Державною мовою в Україні є українська мова...»). В апелюванні цих політиків до авторитету Конституції, знову ж таки, дуже вчувається лукавство. Коли ті ж таки політики прагнуть вирішити свої кон’юнктурні проблеми (наприклад, проведення виборчої або адміністративно-територіальної реформ), згадується як можливість, так і необхідність корекції цієї Конституції. Однак тільки-но виникає питання статусу російської мови — Конституція стає Святим письмом і будь-які зміни до неї розглядаються як страшна єресь. Як заявив в одному з недавніх телеінтерв’ю в.о. прем’єр-міністра, питання державної мови фактично зводиться до питання про згоду або незгоду з Конституцією країни (відразу згадується «ти з нами чи проти нас?»). Що ж, хоч практика подвійних стандартів і не вітчизняний винахід, наша влада цей прийом засвоїла добре...

Конституція, безумовно, є і має бути законом номер один у будь-якій державі. Проте постає риторичне запитання, а заради чого і кого ця Конституція пишеться і приймається? Відповідь начебто зрозуміла — заради людей, забезпечення їхніх прав і свобод (що прописано в тій-таки конституційній преамбулі). Та ось із дотриманням інтересів громадян у нашій країні традиційна проблема... І тому від політиків, для більшості яких «закони не писані», природно, важко очікувати кроків, які б відповідали відомому давньоримському принципові salus populi suprema lex esto (благо народу — найвищий закон).

Наш президент часто любить говорити про «соборність» українського народу, про його єднання навколо однієї мови, єдиної церкви і т.ін. Але якось забув Віктор Андрійович, що, за своєю посадою, він є не президентом української нації, а президентом України — країни, де з різних причин різні регіони мали різну історію, а отже, у них об’єктивно склалися свої культурні (у тому числі мовні) особливості. Якось не може вловити наша влада відмінності між такими поняттями, як держава і громадянське суспільство, що його всі так давно хочуть побудувати. Адже будь-який більш-менш тямущий студент, котрий вивчає політологію, знає, що це не тотожні явища і що за наявності громадянського суспільства мова й мовна політика не можуть бути предметом торгу купки політиків за круглими та іншими столами. Якось забули (а може, з самого початку не знали) наші керівники, що одним із основних принципів сучасної Європи, куди ми так прагнемо стрибнути, є толерантність і усвідомлення цінності культурного розмаїття людей, а не бажання згуртувати всіх європейців навколо однієї мови, церкви, політичної ідеї. Якось у полум’ї полеміки забули багато наших політиків саму суть такого феномена, як мова, яка існує століттями і яка пережила і ще переживе багато поколінь людей (політиків зокрема), законів та конституцій. І тому не мову потрібно підлаштовувати під створювані закони, а навпаки. Свого часу автору цих рядків довелося чути про оригінальний спосіб прокладання стежок навколо громадських будівель, який унеможливлював витоптування в майбутньому газонів та квітників: після будівництва корпусу весь простір навколо засівали травою — і лише після того, як люди протоптували зручні для них стежини, їх асфальтували. Наша ж влада ніяк не може відучитися від давньої звички спочатку робити зручні для себе «доріжки», а потім примушувати людей ходити тільки ними. Що з цього виходить, відомо всім...

Насамкінець поставимо перед собою одне просте запитання — невже від того, що в Сімферополі, Донецьку, Харкові або Чернігові російська мова, поряд із українською, матиме офіційний статус, жителі Львова, Тернополя або Луцька будуть гірше жити? Хоча запитання й риторичне — зрозуміло, що будуть, тільки не прості люди, а деякі політики (а також ті, хто вважає себе такими), котрим доведеться вносити корективи у свій одномірний світогляд. Світогляд, відповідно до якого в одній країні конче має бути лише одна офіційна мова, всі громадяни мають бути об’єднані лише однією національною (або якоюсь іншою) ідеєю, — одне слово, світогляд із до болю знайомими ознаками. Відтак напрошується досить невеселий висновок: незважаючи на всі політичні зміни останніх років, у свідомості багатьох політиків мало що змінилося. І пригадуються слова Талейрана про династію Бурбонів, які повернулися до влади на початку XIX століття у Франції — «Вони нічого не зрозуміли й нічого не навчилися...» (результатом чого, до речі, стала чергова революція через кілька років).

І тому діємо по-дідівському, а точніше — відповідно до одного із законів Мерфі: «Щоб одне очистити, треба інше забруднити». Хочемо більше розвивати українську мову — обмежуємо ввезення російськомовних книжок, робимо українські переклади й титри (хай інколи й жахливо безграмотні) до російськомовних фільмів та передач. Це і швидше, ніж розвивати власне конкурентоспроможне видавництво та телебачення, і думати особливо не треба, і відзвітувати про «впровадження державної мови» завжди можна. І тому пригадується продовження вищезгаданого афоризму: «Але можна все забруднити, так нічого й не очистивши...» (у ряді регіонів країни вже виросло ціле покоління молоді, яка не володіє ні російською, ні українською мовою). І якось сумно від усього цього, пані, панове та «любі друзі»...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво