МОНУМЕНТАЛЬНІ ШАТИ ВЛАДИ - Культура - dt.ua

МОНУМЕНТАЛЬНІ ШАТИ ВЛАДИ

18 січня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

Скульптура, як і історія, — найдовговічніше сховище чеснот людських та їхніх слабкостей. Фальконе З моменту виникнення держави влада потребувала як ідолів поклоніння, так і матеріальних атрибутів своєї величі...

Скульптура, як і історія, — найдовговічніше сховище чеснот людських та їхніх слабкостей.

Фальконе

З моменту виникнення держави влада потребувала як ідолів поклоніння, так і матеріальних атрибутів своєї величі. Цим цілям найкраще відповідала монументальна пластика, що існувала у двох іпостасях — як самостійні твори і як декоративна компонента архітектурних ансамблів.

Фактично багато в чому саме скульптурна семіотика найвідвертіше і — головне — на століття зафіксувала амбіції влади, а також образний світогляд тієї чи іншої цивілізації, даючи достатньо інформаційних імпульсів для міркувань.

Немає потреби нагадувати, що про деспотичність режиму правління, приміром, у Давньому Єгипті, ми судимо зі збережених Колосів Мемнона, гігантських статуй Рамзеса Другого або тих-таки сфінксів. Водночас демократичні основи давньогрецького суспільства дуже чітко прозирають не в обожнюванні окремих правителів, а в торжестві високих громадянських ідей, виразниками яких були боги та їхні скульптурні дуали. Практичні й цілеспрямовані римляни любили до рівня богів підносити своїх полководців, утім — наділяли їх і суто людськими рисами, навіть якщо вони й несли на собі сліди виродження. Авторитарні режими пізніших часів також висували на авансцену культові меморіали правителів — досить згадати гігантський пам’ятник Бісмарку в Гамбурзі чи ансамбль Віктора Еммануїла в Римі. Панорама віденської Ринг-штрассе поблизу Нового Хоффбурга — це збалансований парад офіціозних меморіалів. Радянський культовий синдром викликав не лише епідемію пам’ятників Леніну—Сталіну, а й супутні монументальні затрати, зокрема гігантоманію ансамблів Вучетича, останньою жертвою якого став Київ.

Антиракурс відомого єгипетського Сфінкса
Пам’ятник Віктору-Еммануїлу II у Римі
Антиракурс відомого єгипетського Сфінкса

Здавалося б, усе зрозуміло. Та чи все так просто? Виявляється, пам’ятники, як випущені з пляшки джини, починають жити самостійним життям, не завжди відповідаючи закладеній в них ідеї. І ось тут розпочинаються маленькі парадокси. І тоді раптом виявляється, що навіть Сфінкса, фас якого лякав не одне покоління, хочеться ззаду порівняти зі слухняним псом, який покірно лежить біля підніжжя пірамід. Та й самі піраміди, які з повним правом можна вважати одними з перших абстрактних пам’ятників в історії людства, дають цілком несподівані уроки. Це насамперед їхня уразливість до пограбувань, які почасти послужили непередбаченій селекції часів, коли замовник найвеличнішої з них заввишки 109 м, фараон Хеопс, залишив особисто про себе слід семисантиметровою золотою статуеткою, що її не кожен помітить у вітрині Каїрського музею. А чого варта історична несправедливість щодо Ехнатона, вигляд якого затьмарили скульптурні профілі Нефертіті чи золоті маски Тутанхамона, який його зрікся, хоча вони й були створені як наслідок реалістичного світогляду, привнесеного унікальною реформаторською діяльністю фараона-єретика? Навіть канонічність скульптурних ансамблів Єгипту не уникнула протиріч трансформацією луксорської левової алеї в пропілеї баранячих лобів у Карнасі на трикілометровому шляху, який їх з’єднує. Справді, хто ж тріумфує в меморіалах — левові обличчя диктаторів чи овечі маски натовпу? Як взагалі асимілювати досвід попередніх поколінь, щоб уникнути певних двозначностей, які ні-ні та й закрадаються навіть в офіційні пам’ятники?

Зрозуміло, сама двоїста природа влади, яка покликана захищати інтереси народу, однак часто робить це засобами примусу, провокує двояку оцінку її монументальних еквівалентів. У зв’язку з цим цікавий історичний досвід створення пам’ятника, присвяченого ідеї утвердження перемоги прогресивних сил у державотворенні нового типу. Йдеться про знаменитого «Мідного вершника» Фальконе, зробленого на замовлення Катерини ІІ. Його концепція склалася в дискусіях Фальконе з Дідро під незаперечним впливом політичного есе Вольтера про Петра І. Відповідно до принципів класицизму, які постулюють превалювання державних інтересів над особистими, скульптор прагнув представити Петра «не великим полководцем і не завойовником, хоча він і був, звичайно, таким», а «творцем, законодавцем благодійності своєї країни». «Мій цар, — писав він Дідро, — не тримає в руці жезла: він простирає свою благодійну руку над країною, якою він мчить, він піднімається на цю скелю, яка служить йому основою, — емблема труднощів, які він подолав». Вражаюча зрілість і чіткість концепції, яка охоплює не тільки саму постать, а й п’єдестал. Відтак — абсолютна адекватність створеного образу попередньо вивіреній партитурі задуму, геніально лаконічно озвученого Пушкіним у тому самому ключі, хоча навряд чи йому було відоме листування між Дідро і Фальконе: «Не так ли ты над самой бездной, на высоте уздой железной Россию вздернул на дыбы?» Проте той-таки Пушкін поставив ще одне запитання: «Куда ты скачешь, гордый конь, и где опустишь ты копыта?», не кажучи вже про те, що сама сюжетна колізія його «Мідного вершника» — суть трагедії людини, розчавленої сваволею влади. Ще антагоністичніша щодо початкового задуму оцінка пам’ятника Тарасом Шевченком. Очевидно, не завжди можна уникнути двоякості трактування навіть дуже ортодоксальних монументів, класичний приклад якої — оцінка Цар-гармати і Цар-дзвону Чаадаєвим. Він дивувався, що Росія пишається гарматою, яка ніколи не стріляла, і дзвоном, що ніколи не дзвонив. Дуже двозначний і київський «символ світу» — Батьківщина-мати з загрозливо завмерлим мечем. Помпезний комплекс із білого мармуру з пам’ятником Віктору Еммануїлу на майдані Венеція, присвячений об’єднанню Італії, римляни давно назвали «тортом». Стала майже традиційною і критика купецької гігантоманії робіт З.Церетелі, який перетворив мітингову московську Манежну площу з чисельними звірами і птахами на щось середнє між звіринцем та ігровою пісочницею. Недавній приклад очевидної неоднозначності трактування — харківський пам’ятник, присвячений десятиріччю незалежності України. Він має вигляд бравого сокола, який натякає чи на двоголового орла, чи на перевернений тризубець, що може здаватися вже реверсією політичної концепції самого монумента.

Пам’ятник Віктору-Еммануїлу II у Римі

Де ж вихід? І який узагалі сенс встановлення пам’ятників? Певною мірою відповідь міститься в назві, що апелює до пам’яті живих про мертвих і фактично випливає зі світової традиції, закладеної ще єгиптянами, які вбачали антитезис смерті в збереженні людського образу у вигляді матеріальних символів. Відтінок сакральності згодом переріс у трансформацію ідеї Бога в скульптурні ідоли, які від єгипетської Ізіди через бурхливий розвиток античної монументалістики, позначеної такими шедеврами, як храм Артеміди Ефеської чи Пергамський вівтар, привели вже в період Середньовіччя і тим паче в Нові часи до погляду на пам’ятники як на матеріалізовані ідеологічні фетиші, що їх повною мірою використовувала як світська, так і духовна влада. Зовсім не випадково створений за біблійними мотивами «Давид» Мікеланджело був встановлений на майдані Синьйорії у Флоренції як відвертий виклик її ворогам. Наполеон відразу ж після перемоги під Аустерліцем наказує відлити з захоплених гармат Вандомську колону, а невдовзі починає будівництво Тріумфальної арки з відомими горельєфами, які трактують його діяльність як продовжувача ідей Французької революції. До речі, той самий сюжет скульптурно розроблений і на фризі Пантеону.

Ідеологічна заангажованість владою таких монументів очевидна. Все питання в тому, яка сутність цієї влади.

Європа, переживши у ХХ столітті потрясіння двох світових воєн, особливо після перебудови, яка розпочалася на східних землях, практично позбулася тоталітарних режимів. У сфері скульптурної пластики це привело, з одного боку, до відходу від статичного консерватизму старих помпезних канонів меморіалів державного значення, а з другого — до зняття зайвих децибел офіціозу за рахунок контактної скульптури. Перший напрям знайшов свій розвиток в експресивності нового типу необразотворчих монументів, позбавлених алегоричних чи портретних постатей, таких як, приміром, пам’ятник сілезьким повстанцям у Катовіце Г.Земли чи варшавська Ніка М.Конечного, створені у шістдесяті роки. До них можна зарахувати й пам’ятник на місці загибелі принцеси Діани в Парижі. Другий вектор монументалістики, дуже поширений сьогодні на Заході, представлений скульптурними зображеннями відомих політичних діячів, серед яких імператор Франц-Йосиф, де Голль, Клемансо, Черчілль, Петро Перший, що сидять на лавах або гуляють парками і бульварами Парижа, Відня, Лондона. Україна досить відверто продемонструвала свою відкритість європейським тенденціям, які урбаністичному засиллю протиставляють камерність малих скульптурних форм, зорієнтованих на наближення до глядача. Та й на цьому, цілком демократичному, шляху можливі втрати, викликані квапливістю в установленні меморіалів і, як наслідок, не досить чітко відпрацьованою концептуальністю та композиційною вивіреністю, стилістичною неадекватністю монументів архітектурному пейзажу.

Може, настав час не лише створювати нові пам’ятники, а й своєрідно переосмислювати за гамбурзьким рахунком дискурсивні посилки кожного меморіалу, давнього чи щойно встановленого. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені, приміром, розчищенням перспективного огляду унікального пам’ятника князю Володимиру. І, нарешті, чому б замість дорогих і не завжди вдалих монументів не створити інформаційно-культурні центри на зразок Центру Помпіду із вільним доступом до бібліотек, виставок та інтернетівських сайтів, куди могла б приходити молодь, прилучаючись до справи національного відродження.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво