МОЄ ТЕЛЕФОННЕ ПРАВО

Минулий «тиждень Щербицького в Україні» особисто для мене ознаменувався не зовсім радісним відкриттям. Під час «цілком приватної», як сам він її охарактеризував, розмови з офіцером СБУ я зненацька усвідомив, що вони слухають мої телефонні розмови. Сенсації в цьому, може, ніякої й немає, але погодьтеся — річ сама по собі разюче неприємна. Причому настільки, що увесь подальший вечір я думав і згадував. І дійшов остаточного висновку: таки слухають.

Якось так чи то з необережності, чи навпаки — навмисне, з розрахунком (бо хто їх там розбере з їхніми багатоходовими комбінаціями), але він прохопився запитанням, стосовно якого в мене була лише одна телефонна розмова десь так приблизно тижнем раніше. І на цілий білий світ про зміст цієї розмови могли знати тільки дві особи — я і моя телефонна співрозмовниця. «А ви звідки про це знаєте?» — запитав я офіцера, якомога виразніше наголошуючи на отому «ви». «Місто маленьке», — збрехав той. Отут я теж вирішив стати офіцером безпеки — своєї власної. І надовго задумався.

А тоді, про все як слід подумавши, я образився. Бо, знаєте, не зовсім затишно стає на душі, коли про щось подібне дізнаєшся. Телефон — винахід страшенно інтимний, часом у ньому кожен подих чутний, і схлип, і ритм пульсування крові, не те що слово. І раптом виявляєш, що десь недалеко цілий підрозділ енергійних оперативників усі твої схлипи не тільки колекціонує, а ще й класифікує, аналізує і творчо переосмислює.

Днем раніше я випадково побачив, як двоє наблатиканих ведучих з телеекрану добивалися, власне, від недорікуватого й недалекого представника «силових структур» якоїсь такої правди стосовно всіх цих жучків, мікрокамер і тому подібних фішок. Представник тримався бодрячком, охоче ділився знаннями і зовсім не зважав на те, як усі інші учасники ефіру включно зі знахабнілими ведучими відверто деруть з нього лаха. А отже, не такий він уже й недалекий, цей профі, подумалося мені.

А ще я затямив з тієї передачі — попри всю її «невнятицю», спричинену тим-таки представником, — що хоч у нас Конституція і стоїть на сторожі засадничих прав людини, але тих же таки прав охоронці (правоохоронці тобто) нібито все ж можуть для своїх оперативних цілей і для нашого ж таки добра використовувати, скажімо, т.зв. спецтехніку, зокрема підслуховувати телефонні розмови. Іншими словами, в ім’я розкриття та розслідування злочину їм дозволяється все — і ніяка Конституція тут не допоможе.

Отож, я став думати у правильному напрямку — до якої категорії злочинців я мав би себе віднести, раз уже мене слухають. Найстрашнішим ворогом організованого людства на сьогодні є тероризм. То, може, я терорист? Але ні, звідки там — на вибухівці не розуміюся, з автомата востаннє стріляв 20 років тому — і лише по мішенях. Тоді, може, організована злочинність, корупція, розкрадання державної власності? Збут наркотиків? Може, я наркобарон насправді? Або торгівля людьми? Чи підрив економічної й оборонної могутності нашої батьківщини? Здача Росії газо- і нафтотранспортної систем? Співпраця з іноземними спецслужбами, врешті-решт?

Проте ніяких підстав щодо жодного з цих припущень я не знаходив і тому, цілком уже ображений, задався швидше вже риторичним запитанням: ну чому, чому цей світ влаштований так несправедливо, що українська служба безпеки слухає телефонні розмови українського ж таки письменника? І це в той час, коли в неї сті-і-і-ільки роботи, а виконавців, кажуть, та-а-а-ак не вистачає! Це ж яку таку «не-безпеку» — і для кого саме — той письменник собою являє?

Аж тоді мене осінило: ага, міжнародні зв’язки! От у чому, виявляється, імовірний склад злочину!

Але в такому разі, чому у Кримінальному кодексі немає на це окремої статті? Якоїсь такої приблизно: «Особи, що називають себе українськими письменниками... за спілкування з іноземними видавцями, перекладачами, літературними аґентами, журналістами, так званими колегами по перу і загалом іноземними громадянами караються позбавленням волі у... строком до... з частковою або повною... ітеде». Іншими словами, чому ніде однозначно і чітко не (як це модно казати серед наших законодавців) «прописано», що українському письменникові будь-які закордонні контакти забороняються?!

І аж після цього я зрозумів, що насправді вони, ці контакти, дозволяються. І телефон мій при цьому слухають не зі зла, а якраз навпаки — щоб у такий спосіб зробити свій посильний внесок у святу справу розвитку в нашій країні демократичного та відкритого, зорієнтованого на європейські цінності суспільства. Мовляв, хоч із телефону (чужого) дізнаємося, що воно таке і якими ті цінності мають бути. Така от загальнодержавна справа — європейська інтеґрація України. Чого заради неї не стерпиш, якщо ти справжній громадянин?

Але з мене, здається, поганий громадянин. Бо я інтимність своїх телефонних схлипів вирішив поставити вище від неоднозначного і складного процесу розбудови відкритого суспільства в нашій дивній країні.

А тому я вирішив щось із цим робити. Не велике ж задоволення — розмовляти по телефону з найближчими, пам’ятаючи, що в цей час де-небудь ще семеро молодців усе це слухає, та ще й димить сигаретами собі, попирхує від кайфу і сушить зуби. Їй-богу, мені це не в кайф, пацани! Зрозумійте мене правильно.

Тож я тепер і думаю, як мені цього жучка позбутися. Чи то найняти адвоката? Чи навпаки — прокурора? Чи просто телефонного гакера найняти, хай там усе паралізує к бісовій матері? Чи згорнути всі телефонні розмови? Чи поскаржитись їхньому найголовнішому в Києві? Чи їхньому ще головнішому в Москві? Чи в Гааґу мені поскаржитися? Чи взагалі — покинути цю країну, котра так уперто не бажає звільнятися від власних проклять?

Отак мені цей минулий «тиждень Щербицького в Україні» замалим не перетворився на «тиждень Дзержинського». Що, власне кажучи, одне другому аж ніяк не суперечить — швидше, якраз навпаки, все чудово узгоджується — і Щербицький, і Дзержинський, і цей — як він там? — європейський вибір України.