Між ідеологією та утопією: опіум для народу - Культура - dt.ua

Між ідеологією та утопією: опіум для народу

24 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 24 червня-1 липня

Останнім часом ми мали змогу спостерігати снобістсько-зверхні реакції як українських помаранчев...

Останнім часом ми мали змогу спостерігати снобістсько-зверхні реакції як українських помаранчевих революціонерів, так і західних лідерів на тюльпанову революцію у Киргизстані (мовляв, насильство, погроми, мародерство…). Така позиція дуже характерна в сучасній системі координат: хіба вона пояснюється не тим, що киргизька революція мала риси не тільки оксамитової, а й «революційної революції» чи, перефразовуючи Робесп’єра, «революції з революцією»? Адже теперішня панівна капіталістична ідеологія нового світового порядку, безперечно, і далі зберігає свої позиції «неподоланного горизонту нашого буття», а радикальна альтернатива їй — «альтерглобалістичний» проект, тобто революційна зміна існуючого status quo і встановлення т.зв. «реальної», а не формальної демократії, — продовжує залишатися утопією, хоч і можливою та необхідною: умова неможливості її реалізації є одночасно умовою можливості її існування та подальшого розвитку. В цьому контексті параноїдальна підозра кіно-хіта братів Вачовскі «Матриця» — «А може, ми насправді вже живемо у Матриці?» — набуває іншого звучання: так, капіталістична система відносин — це і є Матриця, до якої всі ми «підключені», навіть критикуючи її, — кожен у свій спосіб. Це Матриця, щодо якої неможливо конституюватися іншому, зайняти зовнішню позицію, бо вона не визнає зовнішнього, а є тільки сама собою, рівною собі тотальною очевидністю, що зливається із соціальною дійсністю. Зовнішня інстанція, з якої можна було б її судити, відсутня — точніше, такою детермінуючою інстанцією подає себе сама капіталістична Матриця.

Невдалу спробу відійти від домінуючої ідеології, яка задає модус повсякденного досвіду, яскраво ілюструє антимакдональдсівський фільм «Подвійна порція» («Super Size Me») американського режисера Морґана Спарлока. Проблема цієї документальної сатири в тому, що вона хоч і викриває підступні методи корпорацій фаст-фуду, демонструє негативні для здоров’я наслідки такого харчування та досліджує причини ожиріння у США, але весь її антикорпоративний запал гаситься абсолютно зайвим моралізаторством: по всій кінострічці розсіяно натяки, що, мовляв, альтернатива «Макдональдсам» — це щодня скрупульозно підраховувати калорії, стати вегетаріанцем і кинути курити. Замість ожирілості нам пропонують стати яппі — вживати тільки знежирену їжу, не курити (а якщо й курити, то не затягуючись) і взагалі прагнути жити у безболісному та контрольованому світі. Так, заборону курити у громадських місцях (парках, вулицях, стадіонах, університетських кампусах і т.п.), хвиля якої у вигляді відповідних законопроектів докотилася й до України, її ініціатори обґрунтовують правом некурців на чисте повітря, але при цьому чомусь не згадують вихлопних газів автотранспорту, скорочення зелених насаджень, отруєння ґрунтових вод, міських сміттєзвалищ, забруднення продуктів харчування та медикаментозних отруєнь. «Іронія долі» в тому, що ті гроші, які погоджуються виплачувати тютюнові компанії та фаст-фудні корпорації «на оздоровлення населення», йдуть у медико-фармацевтичний комплекс — найприбутковішу галузеву індустрію, удвічі могутнішу за сумнозвісну військово-промислову…

Оскільки можливість зіткнення правлячої ідеології та альтернативної їй утопії, принаймні найближчим часом, не передбачається, звідси потреба заповнити неоднозначний проміжок між ними, непрозору ситуацію, в якій усі ми існуємо, а отже, і внутрішню порожнечу — сконструювати ідентичність. Найкращою демонстрацією тут може служити подія, що недавно привернула до себе найбільше суспільної уваги, — смерть Папи Римського. Іван Павло ІІ був справді постмодерністським Папою, номадичним, мандрівним, не просто Папою-зіркою, а суперзіркою, яка органічно вписувалась у ландшафт інших зірок, починаючи з футбольних і закінчуючи музичними, та одночасно вивищувалась над ними. У масовій свідомості він посідав місце десь посередині над Міхаелем Шумахером та принцом Чарльзом, чергове одруження якого стало наступною після смерті Папи топ-темою. Його смерть стала продовженням його мегазірковості: ми не просто спостерігали її у прямому ефірі, нас примусили її чекати — впродовж дводенного телемарафону. Те, що Папа помре, здається, ні в кого не викликало сумніву, — заради цього, власне, й зібралися сотні тисяч на площі св. Петра у Римі та мільйони біля телеекранів. Папа «помирав» і «воскресав» у інформаційних повідомленнях не раз: часто вони навіть відверто починалися словами «Папа ще живий». Мас-медіа тримали нас в очікуванні — коли? Те, що смерть стала видовищем, уже давно не дивина (що вже казати після 11 вересня!), а ось що невидима смерть стала видовищем — оце новина. Здавалося б, що видовищного в тому, чого ми не можемо побачити? Аж ні! Суспільство тотального спектаклю перетворило на видовище навіть невидиме. І всі ми — хочеш—не хочеш, але дистанціюватися неможливо — брали участь у цьому глобальному цинічному дійстві.

Похорон Папи був наймасштабнішим у новітній історії людства. Цей католицький Вудсток, ватиканський Love Parade, християнський пілігримський фестиваль став подією всесвітньої медіа-соборності, яка засвідчила наявність скерованої ЗМІ глобальної ідентичності, що постала як зворотний бік ностальгії за втраченими локально-культурними ідентичностями. Ця глобальна ідентичність позиціюється як примиренська і неконфліктна. Для цього використовуються (в даному випадку) концепти християнської любові, прощення, морального єднання і т.п., хоча її саму зсередини аж роздирають кризи, війни та ворожнеча: скільки пристрастей розпалювалося навколо того, що на похороні Папи лідери арабських держав потиснули руку ізраїльському президенту, — це подавалося як примирення і мало не вирішення арабо-ізраїльського конфлікту!

Впродовж останніх років було кілька таких подій, що стали об’єднавчим фактором, підґрунтям для західної чи — ширше — світової солідарності: окрім смерті Папи, це загибель принцеси Діани, війна у Косово, комп’ютерний «вірус тисячоліття», теракти 11 вересня; меншою мірою — скандал із Клінтоном та Монікою, захоплення школи у Беслані й цунамі у Південно-Східній Азії. Майже сто років тому таку ж роль виконувала катастрофа «Титаніка». Кожна з цих подій як наочне втілення горезвісного «зламу тисячоліть» є травматичним моментом, шоком, «неможливою подією» або Подією з великої букви. Кожна з них здійснила множинний і визначальний вплив на різні рівні соціального тіла не лише за своїми масштабами, а й через власну символічну детермінованість, навантаженість ідеологічними смислами, адже всі ці події — це метафоричні репрезентації, «вузли значень», форми, з допомогою яких суспільство (чи загалом людство) переживає певний трансгресивний досвід. Вони здатні «колективізувати індивідуалізми», солідаризувати фраґментованих суб’єктів, забезпечити ідентифікацію на всесвітньому рівні, — але і не більше. Виконуючи свою функцію в системі сучасної панівної ідеології, підтримуваній і постійно відтворюваній, соціальними інститутами та апаратами, такого роду події демонструють щось, що в цій ідеології «більше за її саму», що існує окрім неї, — щось утопічне, яке, звичайно, стає об’єктом спекуляцій, перетворюючись на ґламурно-лакований образ. Це підтверджує те, що не існує «чистої» ідеології: вона завжди містить у собі щось роз’єднувальне, альтернативне.

Що ж, врешті-решт, панівна ідеологія — це також утопія, просто «так історично склалося», що матеріалізувалася саме вона, а утопія відповідно — теж ідеологія, тільки ще не реалізована: вже сама ідея можливості подолання ідеології є ідеологічною. Утопічна перспектива неминуче вписана у політичний процес: коли зникає утопія, приходять банальність та безпорадність. Цілком імовірно, що утопічні можливості з часом зростуть. Головне — не втратити точку стику утопії з реальністю. Як говорив один кіногерой: «Як було би чудово, якби комунізм був справді правий»…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво