Митець повинен бути холодним

Вистава видатного литовського режисера Еймунтаса Някрошюса "Майстер голоду" (за мотивами оповідання Ф.Кафки) була показана в Івано-Франківську в рамках Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва Porto Franko.

Є вистави, які одразу й забуваєш, щойно переступиш поріг театру, ще не встигнувши пірнути у прірву метро. Є вистави, які тебе буквально доганяють, наче страшний сон, мучать запитаннями, прихованими шифрами, режисерськими посланнями.

"Майстер голоду" Е.Някрошюса нікого не доганяє й не всіх переслідує, але певним загадковим чином інколи нагадує про себе. Після перегляду. Інколи ятрить пам'ять якимось шифром (на перегляді не розкритим) або якимось загадковим словом. Оскільки, на мій погляд, у Някрошюса вийшла вистава-кросворд.

Якщо припустити, що деякі режисери облаштовують у рамках своєї творчості і в просторі окремих вистав палату №6. І живуть вони в ній постійно без вікон, без дверей. То геніальний Някрошюс, крім усіх своїх космогонічних, метафізичних та метафоричних сценічних завдань, ще й пропонує допитливому театралові саме постановки-кросворди. Шукайте слова, формуйте смисли, напружуйте пам'ять.

Някрошюс великого стилю, багатьом із нас пам'ятний ще з київських гастролей у мирний час - "Трьома сестрами", "Отелло", "Ідіотом". Це режисер, у чиїх полотнах завжди концентрована метафоричність, магнетична сценічна реальність. Люди й метафори (там, у нього) часто співіснують як близнюки-брати, як сполучені посудини. Там, у великих полотнах мирного періоду, він мислить вічністю й нескінченністю, об'ємною символістикою і густою метафоричністю, народженою на литовських хуторах. Там у нього трагічне й комічне, психологічне й карнавально-травестійне практично завжди спаяні в живу, міцну сценічну тканину. І про все це написано гори театральних звітів.

Використавши для вистави "Майстер голоду" маленьке й не дуже розкручене оповідання Кафки, режисер не так далеко й відступає від самого себе (в цьому відносно новому творі, прем'єра відбулася кілька років тому на фестивалі "Балтійський дім"). Але в цьому ж творі, можливо як у жодному іншому, він і заглиблюється всередину себе найбільше. Використовуючи для своїх рефлексій кафкіанські образи Голодуючого і Голоду - як вихідні точки для своїх рефлексій на тему творця і його творінь, режисера і його режисури. На тему професіонала та його професійної одержимості. Ця вистава, звісно ж, про професіонала, якого з сідла можуть вибити тільки смерть і байдужість навколишнього світу.

Кафка розповідає про чоловіка, досить-таки неадекватного, що заробляє на життя публічним голодуванням. Його рекордів не побити навіть сучасним політичним активістам. Він може голодувати 40 днів. І навіть більше. І навіть знаходити в цьому художньо-фізіологічному процесі непоясненну творчу й екстатичну радість. Він постійно терзає свого імпресаріо, подвигаючи того до нових гастролей, до нових виступів на ярмарках.

Але, як у театрі, так і на кафкіанському ярмарку, мода - поняття часове. Недовговічне. Агов, де ви, модні режисери, заради чиїх вистав ми були готові голодувати ще в 1990-х? Мода й на цього художника-голодувальника йде на спад. І мабуть же на тому ж ярмарку з'явилися конкуренти - нові дивовижі, як, скажімо, жінка з бородою, а-ля Кончіта Вурст. Бідний майстер голоду, вже не потрібен ярмарковій публіці, опиняється в цирку. Вимагає собі персональну клітку. Він знову готовий голодувати 40 днів уже в замкненому просторі. І знову прагне, щоб глядач захоплювався ним точно так само, як і хижими тваринами. Ситому на голодного наплювати. Голодуй, якщо дурний. Глядач шкіриться, коли бачить нові дивовижі: старі фокусники вже набили оскому. І наш Голодар тихо-тихо помирає. І коли глядач шукає відповідей на запитання - чому ж він так полюбив голод, чому він так себе терзав, - то головний герой із дитячою наївністю схильний у цій виставі відповісти: "Бо я ніколи не знайду їжі, яка б мені смакувала!" Ось так.

Ксенія Янко

Перший пласт вистави, повторюся, про художника. Про ідеаліста. Про божевільну одержимість того чи іншого Майстра, який може знайти себе тільки "в процесі" - чи то творчості, чи то голодування (для Кафки це одне й те саме). Голод тут як творчість - і як потіха для роззяв. І тонкий Някрошюс не нагнітає у своїй постановці надмірного трагізму, взявши в оборот справді трагічний сюжет. Він відсилає глядача також до стихії ярмаркового, карнавально-травестійного балагану. Де все на продаж. Де одна нагорода - сміх (до речі, розумний зал в Івано-Франківську сміявся у правильних, Някрошюсом передбачених місцях). Де голод для цього митця - зовсім не тітка (і навіть не мука), а художній екстаз. Він заряджає натовп, робить цей натовп ще тупішим, ще цинічнішим і безжальнішим.

Це мізансценічно не поставлено й візуально не показано, але Някрошюсом абсолютно передбачається: крізь металеві прути клітки голодуючого тягнуться-тягнуться жирні пальчики вульгарних роззяв. Вони простромлюють його гострі маслаки, вони регочуть над його творчістю. Тобто над його тілом. Яке вже спускає дух.

І хто такий "художник" для самого Някрошюса - безумець, суперпрофесіонал, посланник, великомученик? У кожному разі, навряд чи тут альтер его самого майстра, що квапляться довести критики, які раніше за нас подивилися цю виставу.

Навряд чи це - смурна частина його загадкової прибалтійської душі. Ця одержима сценічна істота, що опинилася в центрі іронічної міні-шаради Някрошюса, перебуває в царстві Танатоса, тобто Смерті. Сам Голодар - як син Нюкти й Ереба, як брат-близнюк бога сну Гіпноса. Він же сам по собі живе у своїх сновидіннях, терзаючи себе смертельними тортурами.

Бо такий цей Майстер - справді не хто інший як Танатос. Як художник на ім'я Смерть, що вибрав її як збудницю й натхненницю творчої фантазії. Зрештою, про що головні твори світової культури? Про любов і смерть…

Тим часом сценічний простір у литовській виставі (сценограф Марюс Някрошюс) - зовсім не царство Аїда. І навіть не американська ферма з техаською бензопилкою. Тут усе досить просто й прозаїчно, непретензійно й не так уже метафорично. Намальований задник, що зображає таку собі квартиру (такий собі незбагненний для героя життєвий комфорт). Цей задник нагадує старе полотно в комірчині тата Карла, за яким, можливо, сховані чарівні двері.

І, можливо, ці двері Някрошюса й ведуть у давню-давню казку. Оскільки в його виставі не тільки філософська притчевість, не тільки кафкіанська сугестивна лірика. Тут, безумовно, ще багато й від Ганса Крістіана Андерсена. Голодар (Някрошюса) - видимий і невидимий (одночасно) - як втілення популярної ялинки з однойменної казки Андерсена. Росло собі зелене дурне деревце. Думало, що вічно служитиме добрим людям джерелом радості та втіхи. Але знову свято йде на спад. Ялинку викинули на горище. Потім її взагалі викидають, знищують… Бо джерело радості не може бути вічним. А взаємність публіки ніколи не перманентна.

Художник - як ялинка. Танцюють навколо, доки тривають святки. Потім вернуть носи. Починаються нові свята. Та й нові ялинки вже зеленіють.

У сценічній інтонації Някрошюса - саме в цій лаконічній (півтори години) виставі - справді вгадується стиль такого собі мудрого старого казкаря. Не тільки філософа чи великого мислителя, а й доброго дідуся, Оле Лукойє, який знає, що в кожної казки є кінець. Голодуючий помирає. Його місце у клітці займає ненаситна пантера.

У своєму інколи навіть простодушному казковому філософствуванні на основі Кафки Някрошюс, як великий театральний метафорист, стає якось навіть ближчим і теплішим для бувалого глядача. Бо зеленим ідіотам однаково, що Някрошюс, що Тумінас, що Крістіан Лупа.

У казці про голод Някрошюс став теплим і навіть більш виразним не тільки через солідність літ, а й через пояснимі театральні метаморфози. Усе складне у світовому театрі насправді часом дуже просте. Недарма сьогодні це регулярно демонструє той-таки Іво ван Хове (та інші мінімалісти). А велика сценічна простота - у великого театрального режисера - природно, ніколи не буде синонімом простакуватості.

Актриса Вікторія Куодіте та три її гнучких партнери (Вігандас Вадейша, Вайдас Вілюс, Геннадій Вірковський) породжують ярмарковий і цирковий світ Някрошюсової казки для дорослих засобами доволі простими, але яскравими й виразними. Ось Майстер згадує про свою колишню славу - і пасьянс почесних грамот викликає іронічну хвилю глядацького схвалення в залі. Ось цей же Майстер на самому початку вистави провокує зачин "Їсти подано!" - і всім театралам навіть без перекладача зрозуміло, що в цьому сценічному сюжеті буде і про Театр як сакральне місце. Де художник бодай інколи має бути голодним, інакше з жиру сказиться.

Можливо ще він, художник, повинен хоча б інколи бути й "холодним". У сенсі не задубілості, а холодного розуму, який дозволить йому подивитися збоку на себе. В ту ж таки клітку, де корчиться в конвульсіях одержимий, безумний, щасливий і нещасний, а можливо - навіть геніальний творець.

Те, що в "Майстрі голоду" головну партію задано веде жінка (Вікторія Куодіте), згідно з Някрошюсом та його виставою-кросвордом, теж можна шифрувати по-різному. Безумовно, художник, по суті своїй, - завжди жінка, хоча й не завжди сварлива баба. Безперечно, сам Театр - це острів жінок, чоловічі притомні характери там нечасто побачиш.

Ксенія Янко

З іншого боку, можна згадати, що саме жінки неподільно панували у сценічному космосі прибалтійського майстра, були там феноменальними й унікальними. Наприклад, Лаура і донна Анна в його "Маленьких трагедіях". А в "Трьох сестрах" його жінки взагалі вийшли на передову, вони максимально оголили в чеховській п'єсі нервову містерію, влаштували гротескно-травестійний маскарад. Чоловіки в тих його "Трьох сестрах" інколи мені здавалися випадково заблукалими істотами, - вони явилися у той світ, де насправді місця їм немає.

Через багато років у мінімалістській гіркій іронічній притчі "Майстер голоду" Някрошюс представляє головну актрису сюжету як відлуння кожної з трьох чеховських сестер. Вона (вони) не прагне "в Москву, в Москву!". Вона навіть не "грає" голодуючого. Вона взагалі й не існує в режимі онлайн у виставі. Героїня Куодіте - в образній і казковій структурі постановки Някрошюса - напевно сестра давно почилого голодуючого? Можливо, навіть його колишня кохана?

І вона, як я це відчуваю, повертається в колишній світ його катувань і мандрівок. Вона тремтячою рукою малює на дошці його ж меню…

Тобто вона заново проживає його маленьке життя й відображає його у своїх асоціаціях, рефлексіях, сповідях, проповідях, розповідях. Так, як це може відобразити тільки любляча жінка, що залишила ілюзію комфорту (він зображений на полотні) й пустилася в скажений танець смерті вслід за загиблим…

Одне слово, вони блукали дорогами. Він - давно, вона - тут і тепер. Вистава-кросворд Някрошюса, на мій смак, передбачає ще й "такий" сюжетно-смисловий вимір. А чому ні? На те він і Майстер, щоб провокувати в критика-глядача розмаїті тлумачення.

Попри всю його зовнішню холодність і навіть від'єднаність від нашого ворожого світу, Еймунтас Някрошюс у цьому, відносно новому своєму творінні не те щоб сентиментальний (це неможливо за визначенням), але демонстративно милосердний. Через забави, цирк, через божевільний ярмарок, навіть через завмерлі шпалери на заднику сцени він милосердний до людини, котра страшно віддалена від земного сімейного щастя. Бо знаходить своє щастя в муках. У творчості.

Творчість - як мука. Життя - як голодний шлунок. Артист - як стара облізла ялинка. Глядач - як хижа зграя диких звірів…

Але, природно, все це лише мої поверхові відповіді на виставу-кросворд Е.Някрошюса. Він - геній. І правильного методу "голодування" від нього самого нам не дізнатися ніколи.

Фото: Сцени з вистави"Майстер голоду"

Фото надала дирекція фестивалю Porto Franko