Місяць для пасинків долі. Вахтанговський театр, литовський майстер-клас - Культура - dt.ua

Місяць для пасинків долі. Вахтанговський театр, литовський майстер-клас

5 червня, 2009, 17:37 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

Літній гастрольний сезон стартував у Києві бадьоро, з нахабними антикризовими цінами на квитки. Очевидно, продюсерсько-антрепризна галузь у нас повсюди успішна (порівняно з іншими економічними зонами)...

Літній гастрольний сезон стартував у Києві бадьоро, з нахабними антикризовими цінами на квитки. Очевидно, продюсерсько-антрепризна галузь у нас повсюди успішна (порівняно з іншими економічними зонами). На під’їзді — «Современник» із гафтовсько-віктюківським твором про Сталіна плюс творчий вечір самої Галини Волчек (на сцені Російської драми). На обрії — санкт-петербурзький Большой драматичний із трьома виставами («Каліфорнійська сюїта», «Марія Стюарт», «Дядечків сон»): у двох із них грає Аліса Фрейндліх, цього факту вже досить, щоб скасувати раніше заплановані подорожі до Криму-Рима (Аліса дорожча). На афішах — і «Одруження Фігаро», найсвіжіша прем’єра студії «Кота Матроскіна», обізвана московською критикою Махровою Халтурою Табакова (МХТ). І щойно завершилися гастролі Театру імені Євгена Вахтангова (на сцені екс-Жовтневого): «Царське полювання», «Амфітріон», «Останні місяці». Останні — «Місяці» — і штовхнули на нижченаведене висловлювання.

Драматичний період згасання царювання Михайла Олександровича Ульянова на троні Вахтанговського (коли він був уже зломлений недугою), на мій погляд, не став часом занепаду для популярного театру на Арбаті (поруч із коробейниками і матрьошками). Хоч би як ховали й «відтіняли» цей колектив конкуренти, недруги — тамтешні театральні мафіозі. Вахтанговців безглуздо записувати в «пасинки» театральної фортуни. Це жива трупа, колекція цікавих артистичних дарувань. Маститі класики (їхні імена відомі), бадьорі сучасники (активно підтягнулися М.Аронова, С.Маковецький, М.Суханов, В.Вдовиченков, Ю.Рутберг та інші).

Майже всі спектаклі останнього, «ульяновського», етапу здавалися мені імпульсивними («Сірано де Бержерак», «Дядечків сон», «Амфітріон»), доладно зрихтованими. Природно, різний рівень режисури. Але з цим — з рівнем — проблеми в усіх театрів землі. Крім, мабуть, О.Табакова, де рівень задає виключна концепція «театру-супермаркету».

Після смерті Ульянова художнє шефство над Вахтанговським узяв литовець Рімас Тумінас. Прибалти нині взагалі впевнено задають правила гри на слов’янській сцені. А.Херманіс ніби з чистого аркуша читає «Розповіді Шукшина» з Є.Мироновим (за компанію). А Е.Някрешюс після своїх «природовипробувань» уже не залишає шансів глибше розорати чеховський «Вишневий сад».

І Тумінас. Режисер (володар «Золотої маски» і т.п.), чий художній рівень не допускає дефініцій «гірше — краще», «добре — погано». Оскільки це рівень європейський, для декого — і взагалі недосяжний (кияни, вочевидь, пам’ятають його приголомшливий метафоричний та іронічний, абсолютно вільний у польоті режисерської фантазії «Маскарад» за Лермонтовим).

Одне слово, це майстер, у якого навіть сценічна осічка цікавіша за кулеметну чергу від десятків інших мисливців.

Після двох резонансних постановок у «Современнике» Тумінас увійшов у тихі води (Вахтанговського), які виявилися глибокими. Своєю присутністю та незвичною манерою роботи він викликав «шторм». Усю весну театр вирував. Режисера вирішили витіснити. Деякі актори ігнорували «дивні» репетиції. У трупі обурювалися: не нашої групи крові, не вахтанговець, до того ж п’є. Втягнули в розбірки Мінкульт. Цей у проблему впірнув із головою. І продовжив режисерові контракт... лише на рік.

Задачка ця не нова й показова тільки одним рівнянням (і для них, і для наших): штатну (тверезу) бездарність саперною лопаткою не виженеш із якого-небудь театру, а талановиту людину можна за дві секунди вигнати, розірвавши будь-який контракт (на півслові).

Повертаюся до тих гучних подій лише для того, щоб читач уловив надрив емоцій в одній моїй фразі відразу ж після тумінаського спектаклю: «Ірино Петрівно, хоч ви бережіть цього литовського режисера, не віддавайте на з’їдання! Такі тепер на дорозі не валяються!» Акторка Ірина Петрівна Купченко кивнула, взяла під руку чоловіка В.Ланового, і, впірнувши в ніч, рушила у бік готелю «Україна».

А я залишився зі своїми думками про «їстівне» — про режисера.

«Останні місяці» — негучний спектакль Тумінаса, створений із двох різних п’єс. Італійської та німецької. Першу написав Ф.Бордон — так і називається «Останні місяці». Другу — Г.Мюллер, «Тиха ніч». Їх об’єднує одна тема — пристрасті та старості. І одна акторська сімейна пара Лановий—Купченко. Перший грає окремий сюжет у «Місяцях», друга — у «Ночі». Тільки перший грає ніби прелюдію кінця. А друга — вже останні акорди.

Тумінас, який майже привчив своїх шанувальників до головоломок, до несподіваних атракціонів, до парадоксальних вивертів у переосмисленні класичних текстів, дивлячись у небо над Вахтанговським, цього разу виявився зовні холодний і відверто блідий... Наче місяць над дахом богадільні. Дивне виникло відчуття на цьому спектаклі: прибалтійський вигадник ніби додатковими зусиллями волі заганяє свого давнього друга, невгамовного сценічного джина, назад у пляшку (досить тобі, шалений, куражитися — вгомонись і прислухайся...). І запрошує і акторів, і нас (і себе) — на захід сонця. Вслухатися в його тривожну тишу. Тому що далі — тиша, мовчання. Тема, неминуче пов’язана в нашій театральній пам’яті з могутнім сценічним тандемом Раневська—Плятт у спектаклі Анатолія Ефроса (за мотивами кіносценарію Віни Дельмар). Завжди невчасна старість, завжди невдячні нащадки, завжди розірвані узи — і завжди розбиті серця.

Перша тумінаська розповідь — про літнього чоловіка, якого зрадив рідний (чи все-таки прийомний?) син. Про старого (його грає Лановий), який інтелігентно опирається своєму останньому маршруту — поки що в будинок пристарілих. Зовні все гаразд у хайтековій обстановці. Успішний син, багатий будинок, мелодії Баха, диснеївські малюнки на стіні. І дім пристарілих у європейському контексті — це не наші камери катувань для літніх людей.

Але в кімнату старого синьйора (вже зібрано речі, перев’язано книжки) перед самим його від’їздом являється фантом покійної дружини (акторка О.Сотникова). І виявляється, що більше й поговорити ні з ким. І немає перед ким сповідатися. Такий зворушливий, чесний і чистий цей їхній діалог — живого з мертвою... Чи, можливо, вмираючого з вічно живою (в його уяві). Мне старий сімейний альбом, перегортаючи сторінки колишніх смутків-радощів. Тараторить про підлість часу, який пігмент­ними плямами прошиває тіло, але душу-то — душу (!) — ніколи не примусить стати старою. Звичне, повсякденне, трохи сентиментальне — у цих розмовах живого і мертвої (чи навпаки?) — породжує у спектаклі протилежне відчуття: чогось істинного, вічного. І водночас — тлінного. Природно, кінець цього дідуся визначений — той-таки дім. Жодних знижок і жодних надій на розчулене серце дитини. Зате які дорогі хвилини останньої взаємності подружжя, миті перед «прощай» під музику Баха. Живий і мертва тягнуть одне до одного долоні, а між ними ніби скляна стіна.

На «додатковий» план у Тумінаса йде історія невдячної дитини. Це зрозуміло, для кого це нове? (Актор О.Зав’ялов і грає сина «серіально», не в тональності Тумінаса). На авансцені ж у режисера головне: відчайдушний опір життєвому згасанню, відтягування неминучості смерті… По хвилинах, по секундах — тільки б уповільнити, заговорити, тільки б зберегти нинішнє, старими нігтями вчепившись за уламки «сьогодні». Цей стан Лановий випромінює не просто щиро, а нестямно, майже «шаманячи» на сцені. У деякі хвилини (коли переливається його надтріснутий постромантичний тембр) у мене холоне душа, а голова не може повернутися в іншому напрямку — погляд «впивається» лише у вологі очі одного сивого старця.

Дуже складна арифметика — створити з «тиші» симфонію справжніх почуттів і не награних переживань. Як відомо, рідкісні профі володіють і унікальним режисерським умінням — не придавлюючи артиста, «видавлювати» з нього потрібні малюнки, ритми, інтонації (для заданої теми). При цьому не зісковзнувши у старече бла-бла-бла. Тумінас — режисер-фонтан — у цьому спектаклі налаштовується на ефросівські ритми. На проникливу музику тиші. А вона так часто оглушувала глядачів на спектаклях Анатолія Васильовича.

Цю тишу у двох тумінаських новелах розбивають поодинокі краплі музичного дощу... І ще — відчай у регістрах їхніх голосів. Тумінас пропонує залу спектакль-відбиття. Не про інших — а про вас. Про ваші приховані передчуття, невтішні печалі та ілюзорні надії, що завжди блякнуть у поєдинку з часом.

І в другій історії (на основі німецької п’єси) Тумінас також блідий, стриманий і скупий на різкі жести. Правда, піддає трохи більше ноток трагікомічних. Купченко грає стару матір. Хоча, на перший погляд, вона й не стара зовсім. А жінка, якій «трохи за...». Її ще завидну поставу помітно спотворює «уніформа» того-таки дому, в якому її вже остаточно ув’язнено. Грубі шкарпетки, скуйовджена зачіска. Оптимістична ув’язнена, «німецька полонянка». Стара Сольвейг: не живе, тільки чекає... Чекає спритну дитину-бізнесмена, щоб той нарешті вивіз її в перед­різдвяний вечір із пекла притулку — у рай рідної сім’ї: до внуків, у старий дім.

Тільки з першої хвилини цієї зустрічі обоє розуміють, що дім для неї залишиться тільки один — цей, без вікон, без дверей. Без жодних надій. І знову — вже вона — несамовито грає на зволікання неминучості програшного для себе результату. Тому що це не побачення, а прощання. І не боягузливість сина, а прагматичний розрахунок (потрібен її підпис для угоди з нерухомості).

Моє глибоке переконання у зв’язку з цим спектаклем: Купченко — дивовижна театральна акторка, яка у своєму творчому житті хронічно «недо»… Недограла (на сцені), недолюбила тих партнерів і режисерів, які зобов’язані були носити її на руках.

І недоговорила те, що самою її природою було визначено говорити-говорити-говорити зі сценічних підмостків у різних п’єсах. Вона — артистка «ртутних» станів, невловимої фізичної мінливості та позавікової рефлексивності. Заразливо-безвікова в ролі Роксани («Сірано») і безгримно-вічна в цьому, другому, тумінаському сюжеті. Стара-дитина, бабуся-дівчинка, мати-сестра. І знову жодних сентиментальних перегинів чи настирливого «випрошування» глядацьких сліз на основі драматичного матеріалу. Навіщо?! Вони й так плачуть. Коли цей син-бізнесмен (чудова робота артиста «Современника» Сергія Юшкевича) хоче, але не може від неї піти, але все-таки треба... Коли вона, відпускаючи сина, мовчки ховає і саму себе, і всі свої примарні материнські мрії.

Після «маленьких трагедій» Тумінаса — про батьківську пристрасть і невблаганну старість — хочеться не те що «плакати», а вити — на місяць. Почують?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво