МІСТИКА Й УСПІХ ДМИТРА ПОПОВА

Уперше на сцені Національної опери України Дмитро Попов з’явився торік у лютому, у партії Анатоля Курагіна в прем’єрній постановці «Війни і миру» С.Прокоф’єва. Його голос помітно вирізнявся красою тембру й потужністю. На додачу до чудового вокального рівня, цей молодий співак високий, гарний. Він цілком упевнено як для новачка тримався на сцені і зміг продемонструвати свій акторський талант. Сьогодні цей молодий тенор — соліст Київської опери. За минулий рік Дмитро зумів розкрити вокальні й акторські здібності і впевнено заявити про себе як про перспективного виконавця з великим творчим потенціалом. А ми, своєю чергою, можемо спостерігати народження нової оперної зірки.

— Вибір професії оперного співака був мрією дитинства?

— Ні, у жодному разі. Хоча я співаю дуже давно, з трирічного віку, але мені й на думку не спадало, що спів може бути професією. Усе розвивалося поступово і якось саме по собі. Я навчався в музичній школі по класу фортепіано. У старших класах опанував гітару. Потім почалося захоплення рок-музикою. Я навіть створив рок-групу при Будинку культури в місті Рубіжне, з якою протягом чотирьох років ми успішно виступали на всіх обласних рок-фестивалях. А по закінченні середньої школи планував вступати до хіміко-технологічного інституту, гадав, що буду інженером, як тато.

— Як же ви все-таки почали навчатися вокалу, і хто був вашим першим педагогом?

— Мабуть, судилося. Усе, пов’язане з моїм вступом, навчанням і подальшою кар’єрою, відбувається певним містичним чином. Ніби чиясь рука веде мене по життю і допомагає мені. Перед закінченням школи моя матуся десь дізналася, що в Харкові є Інститут мистецтв, де навчають співати, і запропонувала мені з’їздити туди на прослуховування. На прослуховуванні я сподобався, і мене зарахували на підготовче відділення факультету сольного співу. Але найкумедніше те, що я не зрозумів спочатку, куди насправді вступив. Ми з мамою вирішили, що Інститут мистецтв ім. Котляревського — це щось на кшталт інституту культури, де навчають фахівців культмасової спрямованості. А з’ясувалося, що це консерваторія і театральний інститут, об’єднані в один навчальний заклад. У його стінах готують співаків-акторів для опери, оперети, мюзиклів, філармоній. Вступити туди дуже складно, чимало людей пробують по три-чотири рази. Чи це не рука провидіння, що я, 17-річний хлопчисько з провінції, вступив туди без жодних труднощів? Ще одним подарунком від Бога було те, що мені неймовірно пощастило з першим педагогом. Мене взяв до себе в клас метр оперного мистецтва — народний артист СРСР Микола Федорович Манойло. Він із перших днів занять побачив перспективу розвитку саме оперного голосу. Я старався, як міг, хоча й нелегко спочатку велося, адже треба було освоїти співоче дихання, вивчити свій голос. Не кажучи про нескінченне співання гам, вокалізів, вправ. Микола Федорович дуже багато працював зі мною, не шкодуючи свого часу. Проте він не прагнув швидких перемог. Адже я був зовсім юним — маестро дуже беріг мій голос. Він не лише виховував мене як співака, а й намагався розширити мій світогляд. Я часто бував у нього вдома, слухав записи великих оперних виконавців із його фонотеки, та й записи самого Миколи Федоровича мене багато чого навчили. Мій педагог щедро ділився зі мною всіма таємницями цієї нелегкої професії і прищепив мені любов і благоговіння до високого мистецтва. Але, на жаль, навчався я в нього лише один рік, потім його не стало. Із другого курсу я розпочав навчання у класі професора Тамари Яківни Веске, найстаршого педагога вокальної кафедри. У неї навчалося багато знаменитих нині співаків. У Києві знають її учнів — це В.Третяк, Г.Ціпола, А.Востряков. Вона поставилася до мене вже «по-дорослому», і ми почали розвивати верхній регістр голосу. А також ми багато працювали над пошуком підходящого репертуару, вивчили дуже багато нотного матеріалу.

— Чи пам’ятаєте ви свій дебют, які були ваші враження?

— Це було на малій сцені Харківського оперного театру, де завжди проходять спектаклі оперної студії інституту. Там я і дебютував у студентському спектаклі в партії Паоліно в «Таємному шлюбі» Чімарози, через рік проспівав Люченціо в «Приборканні непокірливої» Шебаліна. А з третього курсу мене запросили вже в трупу Харківської опери солістом. Спочатку співав невеликі партії: Гінця в «Аїді», Ремендадо в «Кармен», Гастона в «Травіаті», Чекалінського в «Піковій дамі», Борсу в «Ріголетто». А в класі з диригентом готував Ленського й Альфреда. Але в Харкові проспівати ці партії так і не довелося, я поїхав до Києва. Якщо ж казати про враження, то нічого, крім величезного щастя при виході на сцену, я ніколи не відчував.

— Ви закінчили навчання в Харкові чи перевелися до Київської національної музичної академії, щоб продовжити навчання тут?

— У Харкові я провчився чотири роки, а до Києва довелося перевестися вже з п’ятого курсу, бо тоді мене прийняли в Національну оперу. Це було 2002 року.

— Як вам вдалося стати солістом Національної опери, і наскільки складно одержати роботу в театрі, тим паче будучи ще студентом?

— Знаючи, що в Національній опері регулярно проходить прослуховування, я зателефонував туди з Харкова, уточнив дату чергового прослуховування і приїхав спробувати свої сили, бо в Україні студенти-вокалісти після випуску з консерваторії самі шукають собі роботу, адже ніякого розподілу вже давно немає. Претендентів було 54, а місце лише одне. Я співав під 53 номером і, дізнавшись про це, уже хотів їхати назад, оскільки там прослуховувалися люди набагато старші й досвідченіші за мене і шансів практично не було. Але мене після прослуховування зарахували в трупу стажистом. Не знаю чому, та з усіх претендентів вибрали саме мене, мабуть, розраховували на перспективу, адже мені виповнилося лише 21. А через рік зарахували до основного складу трупи.

— Позаяк уже ви згадали про претендентів, скажіть, чи багато їх було на виконання партії Анатоля Курагіна у «Війні і мирі» С.Прокоф’єва?

— Було чотири претенденти, але в результаті залишилися ми вдвох з Андрієм Романенком, і в перший день прем’єри співав я, а другого, відповідно, Андрій. Курагін був для мене дебютом на сцені Національної опери, і неймовірно складним дебютом. Музика Прокоф’єва не проста, та й сам образ вимагає не лише вокальних навиків, а й доброго володіння акторською майстерністю. А оскільки опера російськомовна, то треба показати володіння сценічною мовою, аби був зрозумілий текст. Отож, у мене була можливість відразу продемонструвати все, що я вмію.

— Які ще партії ви проспівали на Київській сцені за минулий рік?

— Володимира Ігоровича в опері «Князь Ігор» Бородіна. Образ прямо протилежний Курагіну, дуже ліричний. Цікаво, що в цьому спектаклі я дебютував у костюмі Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вирішив, що для мене це — непоганий знак. Потім нарешті проспівав Альфреда в «Травіаті» Верді, якого, як я вже сказав, готував ще в Харкові. А 29 лютого — дебют у партії Ленського в «Євгенії Онєгіні» Чайковського.

— Нещодавно в театрі відбувся концерт тріо тенорів, де ви співали разом із народними артистами України А.Гурцом і А.Дяченком.

— Уперше в складі тріо я співав через півроку після приходу до театру, наприкінці 2002-го. Тоді я співав разом з А.Гурцом і Ф. Мустафаєвим, хоча останній і не тенор, але в тріо вписувався досить непогано. Моє виконання схвалили, і мене залишили в складі. Уже пізніше замість Мустафаєва з нами почав співати А.Дяченко. Навесні нинішнього року в нас планується невеликий тур містами України. Але як часто проходитимуть наші концерти в Києві, наразі не відомо.

— Професія вас якось обмежує?

— Ніяких обмежень у мене в житті поки що немає. Я займаюся улюбленою справою, у мене чудова дружина, багато друзів. Усе переплітається в моєму житті цілком органічно. Усе, що я люблю, мені доступне, усе, чого не люблю, відпадає саме по собі. Отож, ніким і нічим заради професії мені жертвувати ще не доводилося.

— Мистецтво залишає вам час на хобі?

— Робота в театрі забирає практично весь мій час, проте хобі в мене є. Я непоганий кулінар і люблю поекспериментувати на кухні, вигадуючи різноманітні страви. Крім того, вільний час присвячую пошукові додаткової роботи, наприклад, беру участь у концертах, оскільки театрального заробітку не вистачає на утримання родини.

— У вас є кумири серед оперних виконавців?

— Так, звісно. Франко Кореллі. Мені дуже подобається його школа, у нього чудово поставлений голос, яким він прекрасно вміє володіти, а також його манера виконання… Це взірець вокального виконання, хоча наслідувати його, звісно, дуже складно.

— Що мрієте виконати в майбутньому?

— Років через 5—10 мрію проспівати весь драматичний репертуар. Хотілося б виконати партії Радамеса в «Аїді», Калафа в «Турандот» і Хозе в «Кармен».