«МИСТЕЦТВО В ПОСОЛЬСТВАХ»

Ця програма популяризує американське мистецтво в усьому світі, починаючи з 1964 року. Вона нагадує про «кревні» узи космополітичної й мультикультурної Америки: куратори воліють добирати до експозиції американських митців — уродженців локального середовища. Пані Дайан Тепфер, яка зібрала нинішню експозицію для резиденції посла США Карлоса Паскуаля з приватних і державних колекцій США, послуговувалася тим-таки, цікавим швидше в дипломатичному, ніж у художньому плані принципом українського походження митців, назвавши її «Українське коріння, американське бачення». Вийшло непогано. Серед митців, що вирізнялися тільки своїм статусом американських громадян, вихідців з України, були легенди XX століття — Олександр Архипенко, Луїза Невелсон...

Виняток становить Енді Ворхол (1928—1987), який народився в Піттсбурзі, в родині емігрантів зі Словаччини. Що для самого Ворхола, громадянина світу, який повторював загадкове «я походжу нізвідки», не мало б жодного значення... Існували інші, неафішовані узи — мати, Юлія Вархола, виховувала Енді в дусі ревної набожності. Вже в зрілому віці Ворхол відвідував меси в українській греко-католицькій церкві Нью-Йорка... Цілком імовірно, що зв’язок із культурним грунтом, культом, дав поштовх не тільки очевидному ворхолівському містицизму, а й таємному витонченому чуттю краси. Будучи всього лише престижним дизайнером, віртуозним рисувальником, Ворхол не приховував пристрасті до розкішних, вишукано гарних речей і «хитромудрих» ліній. Піднявшись на багато сходинок вище по драбині слави, ставши всесвітньо відомим митцем, який випускає своє мистецтво тисячними тиражами, засоромився цієї слабини. Ворхола прославило доведення ідеї тиражування мистецтва до повного абсурду. Тому мало хто сумує за тим, що принесене в жертву зумисній недбалості бездушно-механічних шовкографій із неохайним затіканням фарби й контурами, що наїжджають одне на одного. Витончені літографічні букети квітів, які в найближчі два роки прикрашатимуть резиденцію Карлоса Паскуаля, хоч і зроблені в 1970-х, — рецидив «інфантильного» естетизму Ворхола. Що ще раз доводить — ніхто не всесильний. Навіть володар геніального кон’юнктурного чуття, кращий із кращих виразників умонастроїв століття — «краса — ніщо, ідея — все». Відірвавшись від всепоглинаючої любові до грошей, заробляння мільйонів портретами знаменитостей, він зрідка поступався власному бажанню зробити щось банально, щемливо гарне.

Безперечно, ворхолівське бачення — стовідсотково американське. А скульптор Олександр Архипенко (1887—1964) — один із головних реформаторів мистецтва XX століття, приїхав до Америки 1923 року тридцятишестирічним, обтяженим європейською славою. І більшість виставлених у посольстві США робіт належать до європейського періоду видатних інновацій скульптора. Архипенко народився і вчився в Києві, потім — у Москві, з 1908-го — у Парижі. Париж, центр художніх експериментів, вабив людей авантюристичного складу, одержимих розширенням меж мистецтва. У паризькій атмосфері Архипенко побачив те, чого до нього не помічали, — символічну наповненість порожнечі. Порожнечі, що потенційно є «необхідністю свого заповнення», адже «негатив — відсутність позитиву». Він не просто «видовбував пустоти», порожні форми, перекручуючи людське тіло, створене за образом і подобою Божою, за що кардинал Венеції піддав його анафемі. А й відчував космічний взаємозв’язок форми й простору. Перший досвід цього переживання він набув у дитинстві і зберіг у спогадах: «Батько купив дві вази для квітів. Дві вази з одного магазину й абсолютно однакові. Я розглядав ці два предмети, мені захотілося поставити їх один біля одного. Що ж я побачив, зробивши це? Нематеріальну уявну третю вазу, яку створювала порожнеча між двома існуючими...» Це залишилося з ним назавжди. Архипенко ніколи не бачив інакше — не тільки жіночий торс із полірованої бронзи, а й сам «невидимий» простір, в який він угвинчується своїм екстатичним танцем. Важко повірити, що ідеальна обтічність форми відполірована руками людини, а не цим ковзанням, нескінченним опором потокові повітря, що омиває її...

Зірка експозиції — Луїза Невелсон (1899—1988) — найвідоміший скульптор повоєнного покоління. Народилася в Києві, у
1905-му сім’я емігрувала до Рокленда, а в 1920-му Луїза переїжджає до Нью-Йорка. Вчилася в Європі й Мексиці. Темна конячка. Мова її мистецтва — прихована, піктографічна. Наближатися занадто близько до церемонно мовчазних дивних предметів, що завмерли в асамбляжах Невелсон, — видається моторошною безтактністю. Їх слід споглядати здалеку. На початку 1950-х, на світанку поп-арту, було модно шукати натхнення на смітниках, поетизувати, перетворювати на мистецтво бувалі в бувальцях відходи великого міста. Невелсон наділяла «неживі», з погляду зіпсованого цивілізацією прагматика, речі-ізгої душею й таємницею, що дражнять уми, які вірять у можливість емпіричного пізнання дійсності, властивістю особливої «непрозорості». Вона по-справжньому перейнялася первісним африканським, мексиканським мистецтвом і навчилася скептично ставитися до досягнень прогресу. Вибудовувати наново, з нуля, свої світи. Жонглювати непорушними поняттями «високого» й «низького». Наділяти сміття королівською гідністю — монументальні асамбляжі Невелсон полюбляла покривати позолотою... Та іноді користувалася трохи скромнішими візуальними метафорами. Запрошені на прийом до резиденції Карлоса Паскуаля з нагоди прибуття нової колекції милувалися паперовими рельєфами Невелсон, відтиснутими зі скульптурних форм. Тектонічна кора чорного й білого паперу здувається абстрактними ландшафтами, в яких художниця бачила й чула щось для себе важливе, — «Небесна брама» і «Звуки ночі». Ввійти в асоціативну браму слідом за Луїзою Невелсон непросто, але, варто було, принаймні, спробувати зробити це...