«Мистецький Арсенал» піде під землю? - Культура - dt.ua

«Мистецький Арсенал» піде під землю?

21 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 21 жовтня-28 жовтня

Схоже, найближчим часом нас очікує одне, але архіважливе культурне «будівництво століття». Може, навіть серйозніше, ніж спорудження єгипетських пірамід...

Анатолій Гайдамака
Анатолій Гайдамака

Схоже, найближчим часом нас очікує одне, але архіважливе культурне «будів­ництво століття». Може, навіть серйозніше,  ніж спорудження єгипетських піра­мід. У кожному разі, перші особи країни тримають під невсипущим контролем хід робіт на «Арсеналі», якому уготована до­ля музейного комплексу під назвою «Мистецький Арсенал». Скульптор Анатолій Гайдамака, друг і радник Віктора Андрі­йовича, значиться в списках урядової комісії з питання «перековування» арсенальної броні на вежу зі слонової кістки. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» пан Гайдамака розповів про деякі маловідомі й досить сенсаційні подробиці у зв’язку з поточним «будівництвом століття».
— Сьогодні багато говорять про те, що новобуд «Мистецького Арсеналу» мо­же частково «поглинути» навіть священну Лавру... Чи вони об’єднаються?.. Це вигадки ворогів чи за та­кою інформацією криється щось конкретне?
— За радянських часів завод «Арсенал» будував ракети «Сатана» навпроти Лаври. Про це знали одиниці, це не обговорювалося, і таке сусідство нікого не бентежило.
Створення «Арсеналу мистецтв» здат­не змінити обличчя й настрій центру Києва. Що ми знаємо про Арсенал? Нам видно лише його фасад, зрешечений кулями. Решта частин Арсеналу на­глухо обгороджені парканом. Ніхто на­віть уявити собі не може, яка потужна краса прихована серед мотлоху, що віками накопичувався за високими мурами. Та наш Арсенал — одна з найбільших цитаделей у Європі. Коли світу відкри­ється ця фортеця, він буде вражений.
— Знаю, що ви не в захопленні від Маріїнського палацу. З якихось історичних причин?
— Наша ідея пов’язана ще й із тим, щоб залишити Маріїнський... Скільки можна зводити в культ  не найкращу сторінку нашої історії?
Ті, хто обізнаний із історією, знають, що це не палац, а всього лише лівий флігель. Палац намірялися спорудити посередині, а праворуч   центру прибудувати симетрично такий самий флі­гель. Ці плани пов’язані не з найкращим періодом в історії України. За рішенням Єлизавети, Київ мав стати південною столицею імперії. До переїзду готувалися. Було створено Андріївську церкву, закладено величезний Арсенал, паралельно будували палац. За проектами тих часів, передбачалося, що від Маріїнського до Лаври ро­зіб’ють царський парк. Але Єлизавета не завершила задуманого, а Павлові це виявилося не потрібним. Так флігель і завмер у порожнечі до 1930-х років. Доки цією площею не розпорядилися по-своєму.
— І як же нею розпорядилися?
— Спочатку виникла потреба побудувати «Гастроном». Згодом для повної «гармонії» додали монолітний будинок Верховної Ради. У цьому будинку відбилося ставлення одного часу до іншого. Що вдієш, у «совітів» була манія: затьмити сірим масштабом царську витонченість. І навіть тепер ми не можемо дати  цьому місцю спокій. Коли вже всім відомо, що парк біля Верховної Ради — не що інше,  як цвинтар часів революції й усіх воєн. Начебто ми вже зрозуміли, що потрібно шанувати свою історію, але ні, почали руйнувати парк. Побудували на вулиці Грушевського свічку номер дев’ять, вище пагорба...
— Як гадаєте, чим закінчиться ця будівельна сутичка?
— А за цю свічку досі точиться битва. Хочеться якомога швидше піти з цього нечистого місця в Арсенал. Перенести прийоми на державному рівні в Лавру, об’єднавши історичні пам’ятки в грандіозний комплекс. Та в нас є чим пишатися. Мабуть, усі звернули увагу, як Буш під час зустрічі з Путіним у Кремлі на всі боки вертів головою. Америка не має такої історії... Подивіться на задник, на якому виступають усі президенти США: зоряний прапор, синє тло, попереду — трибуна. Все це схоже на сільський клуб.
— Може таке статися, знаючи естетичні пріоритети нинішніх можно­владців, що і якийсь куточок Лаври несподівано виявиться однією з резиденцій президента?
— Лавра залишиться тим, чим вона є тепер. Вона не стане закритою зоною. У ній, щоправда, може з’явитися один зал для урочистих урядових прийомів. А далі делегація, залежно від рівня та рангу, може обійти з екскурсійною програмою Лавру, після чого перейти в Арсенал. На першому поверсі одного з будинків, під банею 9-метрової стелі і напівкруглих  арок, вражаючий вигляд матиме музей історії України. Кожен зал стане ніби зануренням в епоху. Проходячи під арками відстань у 200 метрів, екскурсанти символічно пройдуть через століття й ознайомляться з історією України з часів Ярослава Мудрого до наших днів. Візьмемо, наприклад, період козацтва. Зовнішні стіни арок символічно прикрасять козацькі грамоти, стелю — герби козацьких отаманів і старшин.
— Де ви візьмете стільки експонатів? Чия взагалі це ідея?
— Моя. Скільки займаюся створенням і оформленням музеїв, стільки й не перестаю дивуватися, куди зникають сліди нашої історії. Крім того, що ми самі її не берегли, то нам ще й допомагали: безперервно грабували, залишаючи, в кращому разі, черепки. Храми руйнували, скіфське золото вивозили. Ермітаж заповнений нашими експонатами. Свого часу Шелест намагався призупинити вивезення тих крихт, які в нас завалялися, та й йому на горіхи перепало.
Зате Британський і Каїрський музеї вражають багатством експонатів. Там не потрібно нічого вигадувати: показав гробницю, до неї підвісив табличку, та й усе... Пишнота вражає сама по собі. У нас же завжди   бідність примушує викручуватися. Вигадувати експозиції, шукати символи, щоб обіграти ту дещицю, яку маємо.
— У вас є особистий досвід у цьому питанні?
— Так у мене було з літературним музеєм в Одесі. Здавалося б, справи не такого вже й далекого часу, а особистих речей найвідоміших одеситів у їхньому рідному місті практично не виявилося. Добре з Ільфом і Петровим — одна чорнильниця на двох, один стілець, одна кепка. Ставиш дзеркало, й виходить усього по два, і символ усім зрозумілий. Або Юрій Олеша. Залишилися самі книги. Спало на думку: «Жодного дня без рядка». І на стіні в один рядок усе: із чого почав, що встиг.
Із козацькими грамотами складніше. Їх у нас немає. Доведеться збирати по всьому світу копії хоча б на електронних носіях. Щось попросимо в Стамбулі  і в Стокгольмі, щось знайдемо в архівах Польщі та Росії. Створимо стилізацію під епоху або на позолочених пластинах вигравіруємо, а знизу чесно підпишемо — «копія», оригінал зберігається… і вкажемо, де. А якщо хтось захоче заглибитися в історію, тут-таки в Арсеналі зможе зайти в історичний музей...
— Розумію правильно — в «Арсенал» планують перенести ще й Історичний музей?
— Історичний музей, який тепер міститься у школі, повинен весь переїхати в Арсенал. З усіма фондами та дирекцією. До Арсеналу переселиться й музей декоративного мистецтва. Це душа народу, а утримується він у жахливому стані. Багато хто з народних майстрів — Білокур, Примаченко — давно стали для нас класиками. Щоправда, це все відбудеться не завтра. На реалізацію всього проекту відміряно п’ять років. Передусім потрібно розчистити територію. Адже вона завалена вентиляційними трубами, сміттям, забудована бараками, складами, ангарами, гаражами. Стара фортеця протягом століття по-варварськи використовувалася. Ми самі ще не підозрюємо, скільки всього таїть у собі «Арсенал».
Цю фортецю добудовував ще Мазепа. Недавно робітники на розбиранні завалів наштовхнулися на щільно збиті колоди із заточеними кінцями. Виявилося, дерев’яний частокіл, оборонні споруди, вік яких відразу й не визначиш. Немає сумнівів, що в Арсеналу було й підземне життя. За ним ідуть оборонні вали, по яких тепер можна сучасним джипом проїхати. Раніше до цих валів пара коней тягнула гармату на лафеті підземними галереями. Галереї починалися з території фортеці і тунелями простягалися до валів. Підземними галереями можна було дотягти гармату до вулиці Щорса, де тепер військовий госпіталь. Там недавно під час будівництва будинку №44 наштовхнулися на пустоти. Це і є відгалуження тунелю. Біля кафе «Еврика» споруджено висотний будинок. Він акурат стоїть на підземних тунелях. У всіх цих підземних труб один діаметр — шість метрів.
— Вдалося простежити, куди ведуть підземні ходи, чи це розмова на рівні припущень?
— Вони ж завалені! Це тепер ми стали говорити про таке. За радянських часів знаходили, будували й тихенько мовчали. Тоді, мабуть, риючи котловани, неодноразово виходили на підземні ходи. Як із ними чинили раніше, історія мовчить. Тепер уже неможливо вловити єдиний простір, доводиться здогадуватися про нього лише за фрагментами. Може, нам удасться розжитися початковою схемою в петербурзьких архі­вах. Що ходи були відомі КДБ, у нас немає сумнівів. Знайдено фрагменти труб такого ж самого діаметра, виготовлених за радянських часів. Мабуть, вони з’єднують старі проходи. Не виключено, що й КДБ по-своєму користувався цими таємними артеріями. Може, це і є та діра, в якій пропадали люди. Це ж був військовий завод, із перепустками по зонах і охороною. Рядові робітники всього комплексу ніколи не бачили.
— Ви можете хоч приблизно охарактеризувати масштаб невідомого нам Арсеналу та його підземного світу? І що простим смертним після реалі­зації задуманого вдасться огледіти?
— Біля станції метро «Арсенал» була комендатура. Косий капонір — це одне з укріплень загального комплексу — Київська цитадель. Навпроти гармати, за парканом, продовжується фортеця тієї ж форми, того ж часу, що й комендатура, тільки удвічі більша, з чудовою круглою вежею. Вихід із фортеці веде на Кловський узвіз. Якщо на вулиці Московській навпроти кінотеатру «Зоряний», трохи ближче до метро, знести одну довгу фабричну споруду 1960-х років, то очам відкриються найстаріші корпуси Арсеналу. Це буде казкова площа трикутної форми. Все це заплановано зробити. Розчистити підземні ходи, щоб люди могли в них зазирнути.
Навколо Арсеналу буде створено паркову зону. Вона стане логічним продовженням парку Слави. Їх розтинатиме дорога, але є ідея дорогу пустити під землю. Арсенал — це ж не тільки споруди, це величезний комплекс, який включає і взуттєву фабрику, і оборонні вали. Правда, повторюю, їх потрібно ще відшукати, щоб розкрити і показати людям, при цьому постаратися не наштовхнутися на якийсь сюрприз, наприклад боєприпаси.
У Києві достатньо місць, які необ­хідно впорядкувати. Чого тільки варта промзона в районі Телички! Краса в центрі міста, заліплена трубами...
— Може, прибрати труби й побудувати ще дві-три житлові свічки?
— У районі промзони добре б розміс­тити не житловий масив, а готельний центр. У нас же досі немає генерального плану забудови Києва. Немає нормальних рішень, із зазначенням  місць, де що можна добудувати, щоб прикрасити місто, щоб нове гармоніювало з тим, що вже існує. Є ідея знести хрущовки. Навколо неї метушаться люди з мішками грошей.
— Що вони роблять конкретно, ці метушливі з мішками?
— Вони посилають агентів, які крутяться по дворах. Ті приносять господарям схеми, виміри майданчиків, на яких можна ще щось приліпити. Далі, озброївшись особистими зв’язками, ідею пробивають по інстанціях. А інакше звідки стільки напівлегальних дозволів? Скрізь люди, і, очевидно, тимчасові, якщо в них душа не болить за наше зелене місто. Їм би тільки встигнути собі відірвати. З цими житловими будинками прямо біда якась навалилася на Київ. Не для киян же будують. Корінним не по кишені переселення в новобудови. Незабаром кияни зникнуть як вид, так само, як протягом останніх десятиріч  вивітрилася атмосфера Одеси. Місту двісті років. Помітно, що воно виникло відразу. Центр розкреслено, як у грі «хрестики-нулики». Вулиці паралельні й перпендикулярні до моря. У старій Одесі відчувається цілісна гармонія. У нових районах абсолютно губиться відчуття, що ти в Одесі. А   може ж бути інакше.
— У вас є переконливі приклади?
— Я в цьому переконався під час поїздки по Бельгії. Мене вразило місто Брюш. Місцева мерія раз і назавжди ухвалила закон: будинки повинні мати фронтон у формі піраміди, поверненої фасадом до дороги. Їдеш уздовж каналу, і здається, що потрапив у казку. Всі будинки як під лінійку вишикувалися: більший, менший, старший, молодший, різні за кольорами, але настільки витриманий загальний стиль — ніщо не випадає із загального ряду. Проста вишуканість вражає. Я наводив ці приклади президентові. Вважаю, що його завдання — втрутитися і призупинити стихійну забудову Києва. Не можна столицю з багатовіковою історією повністю віддавати на відкуп меру. Я не хочу нічого поганого сказати про нашого мера. Він активний, йому можна доручити будь-яке будівництво. Це Омельченко вміє. Потрібно лише вчасно і грамотно його спрямувати.
— У період підготовки «Євробачення» вас нібито залучали до святкового оформлення Києва?
— Викликали на колегії. Президент особисто познайомив із Русланою. Ми обговорили спільні завдання, після чого мене попросили підготувати і подати свій проект. Я звик мислити простими об­разами. Запропонував від Хрещатика до Палацу спорту, як вказівну стріл­­ку, протягнути гірлянду з прапорів країн–учасниць. Замкнути прапором України. Мені здається, це було б чисте і зрозумі­ле всім рішення. Цими ж прапорами ук­рити фасад Палацу спорту, а в центрі розмістити логотип «Євробачення». Тіль­ки нічого не вдалося втілити. Все було розписано, кожен начебто знав, що робить і в які терміни, але начальство змінювалося постійно. Як на мене, Томен­ко з командою не знайшов спільної мови.
Мої закордонні колеги, котрі приїха­ли на «Євробачення», ставили багато різ­них запитань. На одне мені важко бу­ло відповісти: «Чому на головне примі­щення «Євробачення» накинуто грубу зе­лену сітку? Вікна не встигли помити?»
— А до вашого такого дбайливих ставлення до пагорбів і зелених зон президент хоча б дослухається?
— Уже в листопаді на пагорбі під обеліском Невідомому солдату з оглядового майданчика можна буде побачити червоні краплі калини. Ця ідея «Калиновий гай» символічна й неагресивна. Крім того, вона, як і більшість моїх ідей, не потребує великих капіталовкладень. На спомин про жертви Голодомору 100 сіл привезуть із собою по кущу калини. Камінь із назвою села й кількістю загиблих тільки доповнить меморіал у парку Слави.
І з ботанічним садом потрібно щось робити. Верхня його частина ще має вигляд доглянутої, а ось у нетрі нижньої нормальний відвідувач навіть не ризикне сунутися. Я недавно у своїй машині возив на екскурсію Сан Санича. Не з парадного входу, а через дірку в паркані ми пролізли, обережно обминаючи сміття і зарості кропиви, роззирнулися. Зрозуміло,  побачивши таке запустіння, Омельченко парирував, що ботсад належить Академії наук. Втім, відразу погодився: це не привід, аби відмахнутися від місць, де, між іншим, князь Володимир киян хрестив. Потрібно допомогти розчистити та облагородити сад. Я ж пропоную на території ботсаду, від Видубицького до Іонів­ського монастиря, розмістити парк світових культур. Жодних монументів. Доріжки, а вздовж них символічно представити різні епохи, які залишили слід на київській землі. І увічнити одне з наших див — писанку. Ми ж досі не можемо розшифрувати  символів,   закладених у ній. Давно ношуся з цією ідеєю, начебто її вже підтримали...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво