Минуле — судити чи вивчати? - Культура - dt.ua

Минуле — судити чи вивчати?

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

У своєму темно-синьому костюмі й бордовій краватці в смужечку Володимир Малкош виглядає ошатно — хоч і не свято, але привід зобов’язує...

У своєму темно-синьому костюмі й бордовій краватці в смужечку Володимир Малкош виглядає ошатно — хоч і не свято, але привід зобов’язує. Нечасто 82-річного іванофранківця запрошують розповісти про своє військове минуле. А були часи, коли цікавість до цього минулого закінчилася для Малкоша десятьма роками табору за Полярним колом — у Норильську. Володимир Малкош служив у «СС Галичина».

Саме ця дивізія опинилася в центрі уваги конференції шкільних учителів, що відбулася 9 листопада в місті Калуші. Який був військовий шлях «СС Галичина» і за що боролися українці в лавах німецьких збройних сил? «Я воював не за німців, а проти радянського ладу. Ми боролися за незалежність України. Ми вже знали, що Гітлер програє війну, і думали, що західні демократії не допустять, щоб комуністична влада захопила Європу», — пояснює Малкош свої мотиви вступу до «СС Галичина». Історик Олег Малярчук теж дотримується тієї ж думки: «Вступали до лав «СС Галичина» з розрахунку. Українці знали, що там вони отримають вишкіл і зброю, і вважали, що це важливо для незалежної Української держави, якої прагнули. Вони хотіли використати німецькі можливості у своїх цілях. Дивізійці були прихильниками національної ідеї. Це був ще один трансформаційний процес боротьби за свободу України, що його люди бачили в той час по-різному».

Хтось ішов в УПА, хтось — у «СС Галичина». За словами Малкоша, багато дивізійців робили саме такий вибір, тому що не бачили перспективи в УПА. «У них не було ні достатньо зброї, ні хорошого вишколу. Партизанський рух потребує підтримки якоїсь іншої країни. А такої допомоги не було. Так думали не тільки ми, так було й у Прибалтиці».

Історія як українців, так і прибалтів, що воювали в «СС Вікінг», була справді дуже схожа. Але закінчилася по-різному. Країни Прибалтики, зокрема Естонія і Латвія, визнали свої дивізії СС іще в 90-ті роки і прирівняли їхніх ветеранів до ветеранів протилежної сторони. Цього ж понад десять років домагається і Володимир Малкош, голова правління станиці Галицького братства воїнів 1-ої української дивізії «Галичина».

«1993 року ми заявили, що стоїмо за примирення між воюючими сторонами. Якщо французи примирилися з німцями, то чому ми не можемо примирити українців з українцями? Ми пробували це зробити на місцевому рівні. Але організації ветеранів Червоної армії на це не йдуть». Примирення відбулося тільки з громадською організацією «Всеукраїнське об’єднання ветеранів», до якої входять ветерани Червоної армії та УПА. На державному рівні цього не відбулося до цього часу.

«Що казати про дивізію «СС Галичина», якщо навіть УПА, з якою вже все всім зрозуміло, на державному рівні не визнано?» — розводить руками історик Малярчук. Так, з «СС Галичина» ще багато незрозумілого і навіть геть невідомого. Адже достовірної інформації, що проливає світло на цей факт історії, майже немає. А звідки їй узятися, якщо навіть учені вважають, що від теми «СС Галичина» ліпше триматися подалі? «Ведеться дуже мало досліджень на цю тему. Багато вчених намагаються уникати цього питання. Тему вважають слизькою й воліють, як і в радянські часи, замовчувати. Якщо в колах учених цього питання не порушують, то що вже казати про вчителів», — пояснює Малярчук.

«Дивізія «СС Галичина»? Усе, що я про неї знаю, це — що вона була», — зізнається Ганя, учениця Калуської гімназії. У її театральній групі більшість і поготів нічого не можуть сказати про цю дивізію. «На уроці нам розповідали про це щонайбільше 15 хвилин. Що тут дізнаєшся?» — продовжує Оксана. «У підручнику мало інформації, та й тій не завжди повіриш. Мій дід воював в УПА і розповідав про це. А я розгортаю книжку і бачу, що там тільки 50% правди», — додає Ганя. Ось це б і обговорити в класі. Але на питання, чи виникають суперечки на уроках, більшість хлопців заперечливо хитають головами. «Учителі кажуть, що на це немає часу», —підсумовує Марія.

Часу справді обмаль, пояснює вчителька історії Ярослава Криворук, яка брала участь у конференції: «У програмі виділяється дев’ять уроків на всю історію Другої світової війни і шість уроків присвячено її українській частини. На історію «СС Галичина» не виділено жодного уроку. У підручниках про це згадується мимохідь — була, мовляв, така дивізія». На всі військові дії українців поза Радянською армією приділяється один урок. «Це програма, затверджена міністерством: теми — значні за обсягом, часу — замало», — кажуть учителі. Чи розглядатиметься взагалі участь українців у німецьких збройних силах на уроці, залежить тільки від самого вчителя.

Основною проблемою називає брак інформації Тетяна Замула, вчителька Калуської середньої школи № 6: «Ми говоримо на уроці, що було сформовано таку дивізію. Але нічого сказати не можемо про її бойовий шлях. А якщо щось і згадується, то все ж таки негативна роль дивізії. Адже нам завжди говорили, що це були люди, які підтримували німців, — вороги. Це питання не однозначне, тому вчителі не хочуть про це розводитися. Для того щоб зробити якісь висновки, треба мати правдиву інформацію. А де її взяти?».

Хто ж вони — колабораціоністи, борці за незалежність України, які з розрахунку обрали одну з небагатьох альтернатив для досягнення своєї мети, чи наївні хлопці, котрі не зрозуміли, що мета не виправдує будь-якого засобу? Двадцяти двом учителям, що взяли участь у конференції, нікого не довелося поділяти на «хороших» і «поганих», на «своїх» і «чужих». Їм просто надали можливість поповнити багаж знань. «Я практично нічого не знала про цю сторінку історії нашого краю і подумала, що таких багато. Це спонукало мене організувати цю конференцію», — говорить директор Краєзнавчого музею Калуського району Уляна Паньо. Для організатора було важливо розворушити вчителів, нагадати їм, що потрібно висвітлювати будь-які історичні факти, що їх не слід уникати.

Тим часом, коли директор музею сподівається на зміни у ставленні до питання дивізії «знизу», історик Малярчук хотів би бачити зміни настроїв на державному рівні: «Це питання слід порушувати і на рівні держави. Треба висвітлити ці історичні факти всебічно і дати можливість ученим бути вченими. Держава повинна це підтримувати на рівні національної ідеї, розробляти різні програми, навіть в обов’язковому порядку — на рівні школи і вищих навчальних закладів. Але й тоді має прийти нове покоління викладачів, що сформувалося вже в незалежній Україні. Я віддаю належне викладачам, але ми все ж таки запрограмовані радянською ідеологією. Десь років через 20—30, коли наша система незалежності стане більш зрілою, коли всі політичні й економічні моменти відповідатимуть світовим стандартам, до цього питання теж будуть ставитися цивілізовано. Років 20 треба почекати».

Історія має бути не хорошою, а насамперед правдивою. Як сформується «цивілізоване ставлення» до того, про що всі воліють мовчати? Зрештою, ставлення до свого минулого, уміння об’єктивно сприймати його — подобається воно нам чи ні — показник нашої зрілості. Шлях до цивілізованості лежить через уміння примиритися з собою — таким, який ти є. Лише тоді можна говорити про те, що нація відбулася, і претендувати на місце в «цивілізації», а не навпаки. А для адекватного сприйняття минулого потрібні джерела інформації. І кращого джерела, ніж свідки епохи, не знайти. Володимир Малкош іще живий і має сили розповісти про пережите. Він не може чекати 20 років доти, доки історики почнуть з інтересом і цілком відповідально ставитися до теми «СС Галичина». Він не має часу чекати, поки прийде нове покоління вчителів і, можливо, нове покоління політиків, зацікавлене у примиренні. 1992 року, коли створювалося Галицьке братство, в Івано-Франківській області воно налічувало 380 членів. Нині їх залишилося 87.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво