Мінкульт. Весілля

Чи правильно розумію, друзі мої: єдина царина поточної дійсності, де по повній програмі тріумфувала демократія, — це рідна культура?! Сто разів бита, ще більше лякана, ще частіше обдерта (як липка), а все одно живуча. І вже оскільки цього разу її (Культуру у вигляді Мінкультури) видавали заміж за наречених найрізноманітнішого калібру і статусу... Про що говорити... «Сватання на Гончарівці», «Весілля Фігаро» і «Одруження» (Гоголя) — усі верхівки й корінці класиків тьмяніють, блякнуть і пручаються у спробах конкурувати з місцевими авторами «сценаріїв».

Найбільша загадка цієї «фабрики зірок» (або «весілля на кістках») — це нестримне бажання багатьох достойників взяти з Нею шлюб. Начебто жебрачка… І, як кажуть, доношує мотлох, рік за роком шкандибаючи по уторованій доріжці (ті самі обличчя, ті самі ідеї, ще менше грошей)... Але раблезіанський потяг цілої зграї схопити її за кофту, за груди, за фату, а то й за горло — і затягти під самий вінець, як Карандишев Ларису (із «Безприданниці», хто не пам’ятає) — усе це, слово честі, викликало острах, переляк і подив… Такої вишуканої кількості претендентів на кастингу «найбільш гідного міністра» із усіх наявних тут світ ще не бачив, а фольклор не склав. Президент при цьому мав вигляд людини, котра знає щось важливе, але нікому про це не розкаже. Претенденти при цьому картинно приндилися, деякі навіть оперетково відмахувалися (мовляв, і кому воно треба!), але мобілки, упевнений, у кожного тріскотіли дні й ночі безперестанку, а сакраментальне запитання «хто ж, нарешті?» не сходило з вуст відтоді, як пішла Тимошенко Ю.

Виходить, не така вже й «безприданниця», якщо всі хочуть, але не всі можуть. Виходить, бонус «туризм» до колишньої старої вивіски все-таки затьмарив у цьому питанні ієрархію інтелектуального, і усе опустилося до рівня передміхурової залози: хочемо й усе! Але от чому ж так довго і нудно з «весіллям» тягли? Навіщо влаштували з робочого питання справжній серіал із підставними фігурами, туманними версіями, державними думами? Я так розумію... Чи то дійсно ні з кого вибрати (дожилися!). Чи то занадто багато достойних виявилося? Як у Агафії Тихонівни зі згаданого «Одруження»... Щоправда, класична дівиця на виданні усе-таки мріяла, щоб до носа одного приклеїти вухо іншого, і в результаті зліпити з них фізіономію ідеального нареченого. Але це в книгах. А тут як у житті — все окремо. І вуха, і носи. І мізки, звичайно. Інакше б, напевно, вибрали відразу. А так майже місяць сватання всі купою.

Сватали було з усіх боків приємну людину Богуцького Ю., класичного змія-спокусника, котрий неодноразово ніжився у Її ложі, а відтак знову виник як «прохідний варіант» з тієї самої причини, що за ним нібито спиною і горою стоїть сам Литвин В. Я так для себе вирішив: якщо знову в Її кабінеті Богуцький оселиться, то, слово честі, прийду і на головних дверях по вулиці Франка причеплю вивіску «Тут сидить Джоконда!» — часи ротуються, правителі змінюються, а позаісторичне «сяйво» Богуцького Ю., як на шедеврі да Вінчі, не тьмяніє. Виникло було на цьому церемоніалі прізвище Биструшкіна О. Оскільки він також цінний кадр. По банківській лінії близько знайомий Самі Знаєте з Ким, а за своїм діяльним масштабом — це просто Чінгісхан районного масштабу: стільки років керувати місцевою культурою й увесь час перемагати на цьому фронті — це ж, знаєте... Може, дійсно людина переросла міський рівень і таки дотяглася до головного (державного)? Називали серед наречених-претендентів і депутата-письменника Яворівського В. Всім гарний, одна біда — хто ж на першій кнопці українського радіо годинами розмови вестиме, якщо життя змусить справу робити? Наприкінці минулого тижня на обрії виник Вовкун В., як потенційний претендент і як особа, близько допущена до Сім’ї, як масовик-витівник і куратор-організатор найважливіших держзаходів. Йому, за моїми даними, у Японію телефонувала навіть перша особа, і ВВ, не дуже приховуючи, начебто навіть і погодився, оскільки в нього є організаторський досвід, адміністраторська вправність, режисерський талант, чоловічий темперамент і любов до народних промислів — у нинішньому пейзажі після битви така етнічна пристрасність громадянами заохочується, а бадьорий «одобрямс» партії й уряду гарантований. Що відбулося за той уїк-енд — одному Творцю відомо. Але Вася випав із гнізда. Тижні два на мінкультівському полігоні обранців долі, на цьому реаліті-шоу «Останній герой», виблискувала зірка на ім’я Куйбіда В. — це колишній мер Львова. Він теж Василь. І кажуть, людина чудова, театрал, мови знає, улюбленець самого Романа Григоровича (Віктюка) — при Куйбіді спектаклі скандального генія на батьківщині ніхто не забороняв, а як пішов мер, то й Віктюка поперли з оперного (під час гастролей). Куйбіда був потенційним... Найбільш начебто вже «вирішеним». Але по-дурному співала дурна лялька в мультфільмі: «Ой напрасно верю я в эти суеверия!» Тому що «верхи», вочевидь, вирішили, що прізвище шановного екс-мера занадто метафорично-символічне стосовно вічно безталанної «Нареченої»... «КУЙ» (не відходячи від каси) і ще «БІДА»... Нам із Російською драмою мало горя? На якомусь етапі зовсім вже божевільні вирішили, що ця тяганина — каверзи Поплавського М., котрий не випадково вчасно оголосив про те, що залишає естраду (відтіля його роками ніхто не міг випхати), тому що нібито намірився «командувати парадом». Але М.М. не такий наївно-пісенний тип, як деякі про нього думають, судячи з нічних ефірів на каналі Деркача А. Саме почесному ректору (з усім його бізнесом разом) культтягар найменше й потрібен: виграшу на копійку, а стогону і ревіння навколо слизької посади, як у вірші Шевченка Т. про чудесну природу («додолу верби гне високі, горами хвилю підійма»). Згадували Ступку Б. — великого артиста і гідного худкерівника театру Франка. Але, по-перше, двічі в одну річку не входять. А по-друге, не камікадзе ж він справді, а людина розумна, тому що поморочившись у тому самому кріслі за часів прем’єрства Ющенка В., СБС, бачте, зрозумів: краще рідної сцени бувають тільки гонорари (у російських фільмах), а Мінкульт — це так, для пенсії екс-чиновника... Не оглух я і в той момент, коли як «нареченого» називали... Вакарчука. «Як! Та ви що? Йому мало?» — намагався істерично полемізувати. Виявилося, Вакарчук інший, старший, батько лідера «Океану», людина у Львові шанована і у своїй справі професіонал. Та, вочевидь, і там карта не лягла. Або радники не «те» нарадили. Одного з радників — співака Гришка В. — однозначно хотіли «женити» (сам мені признавався на прийомі у російському посольстві), але він відмовився. Ще, каже, поспіваю!

…Поки сватались-«залицялись», геть-чисто забули про одну з головних учасниць сюжету — Білозір О., екс-міністра власне. Негарно вийшло... Вона, звичайно, за недосвідченістю наробила дурниць, але людину і на передову кинули саме в історично-відповідальний момент, і на трибуну вийти сподвигли з «викривальними» текстами. Потім вона навіть у лікарню потрапила після боротьби усередині «тераріуму» однодумців (зараз, кажуть, на лікарняному). Дуже недобре... Жінка все-таки.

Що стосується останнього за часом учасника «весільних» перегонів — Ігоря Ліхового, директора Канівського Шевченківського національного заповідника, то у цій ситуації йому не співчувати потрібно (як деякі або навіть всі), а радити... Щось слушне. Хоча що нарадиш, коли той, старий тип культури, коли творили обрані, а профани слухали або хоча б не заважали, а тільки підспівували, давно відійшов в історію — як відійшли в неї талант, натхнення, оригінальність... А залишилися бездари, аферисти, злодюги, перевертні (для оригіналів залишили скромну квоту). Але, дійсно, не лише ж нам клопотатися тільки про організацію ГУАМ, адже існує і ССМ — «сенс справжнього мистецтва», яке залишилося в мікродозах, у крихтах. І якщо зуміє новий міністр хоча б частково його відокремити і спробує хоча б регламентувати баланс між маскультом і, власне, культурою — то й добре (грошей до березня все одно не дадуть). А щодо іншого персональні поради стороннього немудрі: 1) завзято не реформувати, тому що багато чого й так на ладан дихає; 2) спробувати хоча б визначити, а потім залучити цінні кадри, або в авгієвих стайнях на вул. Франка, за рідкісними винятками — або сексоти, або ледарі, або взагалі нікого; 3) пам’ятати, що, якщо вирішили зробити 2006-й «роком культури на селі», то 2007-й потрібно зробити, наприклад, «роком культури на териконах» або «роком культури на житломасиві Троєщина»; 4) не дратувати бурхливою діяльністю Табачника Д., оскільки судів у країні багато і з усіма не пересудишся; 5) любити рідну культуру — матір нашу...

...А про решту, про що відразу не пригадаю, запитаю в баби Параски... Їй, як популярному ходаку-подвижнику, кажуть, вже телефон у глухомань провели — тож зателефонуємо, обговоримо.