Мінкульт у заручниках - Культура - dt.ua

Мінкульт у заручниках

21 березня, 2014, 18:20 Роздрукувати Випуск №10, 21 березня-28 березня

Хоча б на цьому "перехідному етапі" — на цій вузенькій стежині між скелями — всім годилося б бути трохи стриманішими. Не впадаючи в екстатичні образи хунвейбінів і не вторячи старим інвективам більшовиків, а зберігаючи тон цивілізованого діалогу європейських людей... 

"Моє завдання — зберегти культурну галузь як таку, оскільки практично заморожене й припинене її фінансування. Уже на порядок знижено зарплати керівному складові національних колективів, які інколи сягали понад 20 тис. грн. Тепер величина цих зарплат приблизно становитиме не більше 15 мінімальних окладів. Звісно, неможливо задовольняти всі апетити. Не хочу скаржитися на Міністерство фінансів, але там вирішили: а давайте-но переведемо всі театри на госпрозрахунок, знімемо всі дотації, знімемо 20% надбавок із бібліотекарів. Не всі ці пропозиції слід підтримувати. Мінфін залишив надбавки бібліотечній галузі. А економія коштів зумовлена необхідністю переспрямовувати гроші на заходи зі збереження цілісності України, зокрема на витрати по армії". 

З виступу нового міністра культури на брифінгу 

Бюджет 2014-го передбачав на культурну сферу країни 2,2 млрд. грн. Але, як зазначено вище, цих грошей (тобто всієї суми) вже ніхто ніколи не побачить. 

Культура (як галузь і як вияв людського духу), що все своє скорбне "життя" фінансувалася в нас за залишковим принципом, переходить у нову фазу. У стадію хронічних заморозків — недофінансування за постзалишковим принципом. 

 

Так уже виходить, що й Мінкульт опинився в драматичних "заручниках" нашої суспільно-політичної ситуації. Природно, рука не підніметься написати — не виділяйте грошей солдатам і генералам! Але та ж таки рука скоро здригнеться — коли доведеться відповідати на потоки листів і телеграм від стражденних працівників культури... Яким доведеться не тільки затягти паски (як радить прем'єр А.Яценюк), а й покласти зуби на першу-ліпшу полицю в супермаркеті,. 

Культурна галузь країни, коли хто не знає, — надзвичайно складна й багаторівнева "мозаїка", що складається з різних сегментів. І підживлюється вона з різних джерел (найчастіше, звісно, бюджетних). Молоді пасіонарні люди, які місяць тому захопили споруду Міністерства культури на вулиці Івана Франка, у палкому прагненні "все змінити" й негайно вирвати зуби цьому архаїчному "дракону"-відомству, можливо, не довго й міркували над таким... На превеликий жаль, саме від цієї неповороткої старої "рептилії" — тут і тепер (доки не виплекали нову...) — поки що залежать десятки тисяч доль—життів—зарплат дуже різних, чесних, обдарованих українських творців. Їх багато. Не сто й не двісті, коли розчерк чиновницького пера мало вплине на загальний культурний пейзаж. Їх — "на шиї" Мінкульту — десятки тисяч... 

Про вічно вбогих наших бібліотекарів нагадали вище. Але можна знову нагадувати і про українські народні промисли, що ледве вціліли й зберігають "рецептуру" нашої самобутньої національної культури. А ще десятки музеїв, "самоокупність" яких важко уявити з нинішніми цінами, зарплатами, потребами на охорону, реставрацію та інші спеціальні програми. 

За останніми даними, у
країні налічується приблизно 140 театрів різних формацій. Частина їх — "на поруках" у регіонів (або муніципальної влади), а вагомий контингент — усе-таки під патронатом держави, тобто Мінкульту. 

І ось знову й знову одні й ті самі заїжджені питання: що з ними робити? Пустити по світу? Закрити навіки? Перерізати пуповину вищій творчій освіті (це не тільки "Кульок" чи Карпенко-Карий, а ще десятки вузів), якщо напередодні згортання-скорочення театрів — концертних залів через недофінансування "нові кадри" будуть нікому не потрібні? 

Одне слово, "як страшно жити", якщо знову постало питання — а як жити далі? 

Урізати вочевидь завищені зарплати керівників деяких національних колективів — лише фрагментарне вирішення серйозної проблеми нашої бідності (скільки цих зекономлених коштів у масштабах країни?). 

А ось пустити художні колективи по боярській вузькоколійці "госпрозрахунку", примусивши квасити ради заробітків суто комерційну порнографію, — це вже вбивати не тільки уявлення про мистецтво (у тому числі й європейське), а навіть примарну надію на те, що колись воно відродиться... 

Укотре на новому історичному витку — одні й ті самі риторичні запитання, тривожні передчуття, те ж саме "без надії таки сподіваюсь".

Дров у загальне багаття підкидають гучні ініціативи скасувати або реорганізувати Мінкульт як рудимент "совка". При тому що моделі аналогічних міністерств існують і в жаданій Європі. І не треба багато розуму — лише глянь у мережі потрібну сторінку, щоб дізнатися, "як" вони діють, "яка" в них модель управління або перерозподілу коштів, і вирішити, який досвід найбільше підходить по-європейськи налаштованій Україні. Ще 23 лютого ц.р. споруду Мінкульту захопила група революційних ентузіастів — різного віку й різних рівнів культури. Вони проголосили себе "Асамблеєю діячів культури". Зайняли одне з напівпідвальних приміщень відомства. І ось уже не один тиждень триває їхня тяжка копітка праця... По суті, утворилася досить-таки цікава модель "двовладдя" на території одного міністерства. Спочатку енергійні ентузіасти опломбували деякі кабінети й не пустили туди чиновників попереднього скликання. Далі — збори, суперечки, вироблення стратегії розвитку культури. Ще один напрям діяльності — дебати й навіть результати стосовно кадрової політики відомства. 

Що добре в цьому "русі знизу", доки він не переходить межу "вище даху"? А добре те, що кипить кров молода культурна, люди намагаються якось самоорганізуватися й запропонувати свої проекти, концепти — на благо культурного середовища. Ну, а трохи дивно те, що у вибраних директивах цієї ж "Асамблеї" (інформація надходить журналістам через розсилки, багато про що можна дізнатися й у ФБ) з'являються жорсткі "імперативи", тобто вимоги, мало не накази, причому безпосередньо міністру культури... Мовляв, міністр "зобов'язаний", міністр "повинен" тощо. І, на жаль, така стилістика й сама ситуація виводять зазначений дискурс із площини дискусії, співучасті чи колегіальної підтримки — у зону методики таких собі "хунвейбінів". Нагадаю, це були загони молоді, сформовані в Китаї в період так званої культурної революції, які вирізнялися певною зневагою до традиційної культури... 

Підкреслю маркером: до такого тут у нас не дійшло і, сподіваюся, не дійде ніколи. Оскільки серед наших юних культурних пасіонаріїв є чимало розумних і мудрих людей. Тільки ситуація в культурному відомстві справді якась двоїста... Таке собі неузаконене "двовладдя". Коли новий міністр працює в режимі постійного озирання на тих, хто "знизу", в підвалі (зобов'язаний, повинен і т.п.). З іншого боку — він також "зобов'язаний" (бо чиновник) дивитися "вгору", на Грушевського. Оскільки Мінкульт — поки що — це не філія творчої організації за інтересами, а центральний орган виконавчої влади України, і діяльність його спрямовується й координується Кабінетом міністрів країни.

Ще раз напишу: Мінкульт — не громадська організація, якою за духом і смислом є недавно створена "Асамблея діячів..." (у складі якої багато чудових людей, але, на жаль, знакових особистостей, котрі визначають наш культурний контекст для світу, все-таки замало). Дух буремного часу, а особливо дух революції, завжди породжує хвилі ентузіазму, хвилі щирого бажання "зробити як краще". Що казати, навіть у революційному 1918-му Лесь Курбас із товаришами писали: "З часів революції на всіх ділянках українського життя почалася гаряча творча робота. Всі живі сили нашого народу енергійно взялись до праці, і, організовуючись та скріпляючись самі в собі, почали разом з тим відбудову незалежної України… Тільки в 1917 році, в тому році, коли національна свідомість українського народу буйно розрослася вглиб і вшир, пощастило нам здійснити намір — почать творити новий театр…" 

Бідні-бідні... Отож, навіть у фатальному 1918-му громадська ініціатива культурних людей була більш прагматичною, ніж "души прекрасные порывы" наших чудесних сучасників. Ті діячі прямо звернулися — в "Українбанк", "Дніпросоюз", "Союзбанк", "Київське центрально сільськогосподарське товариство" — і без церемоній заявили: дайте грошей на культуру! І, уявіть собі, в них вийшло. 

Чи вийде в нинішніх громадських ентузіастів зробити схожий пірует — залучити меценатів, інвесторів, благодійників, а не тільки стрясати повітря? Ось у чому головне питання. Пригадується, і раніше з Міністерством культури взаємодіяло близько... сотні (!) різноманітних громадських організацій суто культурного напряму. Багато їх уціліли навіть тепер. І, мабуть, найстрашніший сон Євгена Нищука — явлення цієї армади колишніх громадських культурних організацій вкупі з новоутвореною "Асамблеєю…" з такими ж самими вимогами: ти мусиш, ти зобов'язаний, роби як ми, роби як я, роби краще за нас... 

…Поясню, чому саме на цьому аспекті "двовладдя" мені хотілося зробити особливий акцент. Тяжкі нинішні часи, про які говорить новий міністр (див. цитату вище), тяжкі — для всіх нас. Бо це ще один перехідний період — вузькою стежинкою поміж скелями, впевненими кроками між крапельками... Це й ще одні надії змінити щось на краще в майбутньому, не знищивши те цінне, що було дароване нам у минулому. І ось хоча б на цьому "перехідному етапі" — на цій вузенькій стежині між скелями — всім годилося б бути трохи стриманішими. Не впадаючи в екстатичні образи хунвейбінів і не вторячи старим інвективам більшовиків, а зберігаючи тон цивілізованого діалогу європейських людей... Новий "більшовизм" — нетерпимість, безапеляційність, неофітство — скорбні прикмети цього часу. Знову "до основанья", а навіщо? 

Дайте ж цьому чоловікові, який щойно прийшов із романтичної сфери театру у світ жорстоких політичних залаштунків, бодай щось осмислити й самостійно зробити — без тиску з "підвалу" чи страхітливих диктатів "згори". Він і так спіткнеться, йому й так підставлять сто тисяч підніжок, примусивши за все і за всіх віддуватися. Тому, повторюся, тільки стилістика зваженого культурного діалогу громадських працівників і чиновника сьогодні має визначати "температуру" життєдіяльності цього відомства, тобто Мінкульту (доти, звісно, доки його хтось не прикриє). 

Сьогодні вже з'явилися "другі" й "треті" особи в Мінкульті. Кабмін затвердив на посаді першого заступника міністра і просто заступника міністра Лесю Островську та Олеся Журавчака. Перша — фаворитка нашого арт-середовища, вона активно працювала у Фонді Ріната Ахметова "Розвиток України" й, на мій погляд, цілком щиро підтримувала багато цікавих культурних проектів, за що її й полюбили бідні художники. За неї ж, до речі, як за першу фігуру в Мінкульті активно голосували і в "Асамблеї..." Другий фігурант — колись працював у цьому ж відомстві (дехто вважає його людиною В.Вовкуна), — продюсер фестивалю "Трипільське коло" і викладач класу етно-духових інструментів в Університеті культури... Звісно, хочеться, щоб кожен із них працював не на колишнього господаря, і навіть не на нового, а тільки на інтереси української культури... 

…Їхній начальник, артист Євген Нищук, багатьом (у тому числі й мені) добре знайомий у середовищі театральному, бачиться людиною доброю, інтелігентною, співчутливою. Він справді романтик сцени. Грав на різних сценах романтиків
на основі текстів-біографій В.Винниченка, С.Єсеніна, М.Вінграновського. Пам'ятаю, як він грав свій пробний спектакль за В.Винниченком на Камерній сцені ім. С.Данченка у франківців — лише перед кількома глядачами... Богдан Ступка тоді запросив і мене на цей перегляд: треба було визначитися з перенесенням постановки в репертуар Національного театру. Ось тоді й вразила абсолютна самовіддача цього артиста — лише перед трьома глядачами. Не згадуватиму "нюансів" його гри, але на сцені відбувалося те, що інколи називають "самоспалювання". Він не шкодував себе. Отже, сьогодні перед ним — не три "глядачі"... А сорок мільйонів. До того ж Євген належить до тих драматичних артистів, які великою мірою залежать від режисури, від Режисера. 

Скажімо, є на світі сценічні унікуми, такі як Олів'є, Смоктуновський, Раневська чи Дороніна, властивість таланту яких часто передбачає "саморежисуру". А багато навіть дуже обдарованих лицедіїв — саме від режисера й залежні. І ось дуже важливе для нас запитання — хто стане тим "режисером", який правильно вибудує йому зовсім нову й незвичайну "роль"? Гадаю, обставини часу та нова місія вимагатимуть від нього ж більшої жорсткості й холоднокровності, щоб класти край тискові тих колишніх постановників, із якими він був творчо пов'язаний у попередні роки. І ці ж обставини вимагатимуть від нього тієї-таки "саморежисури". 

Коли доведеться не підлаштовуватися під капризи та бізнес-інтереси колишніх друзів, а моделювати власний незалежний образ. Не тільки артиста, а й політика. Завдання надзвичайно складне — з урахуванням того, що його нинішня роль — екстрене "введення" у драматичний спектакль... з поки що дуже туманним фіналом. 

Коментарі 

Лариса АРТЮГІНА, режисер (група BABYLON'13, координатор "Асамблеї діячів культури"): 

— Моя особиста думка — що міністерство як інституція в принципі не мусить існувати. Це все були імітатори діяльності в культурі. Тому, я вважаю, його потрібно ліквідувати і створити на його місці агентства з різних жанрів культури — агентство кіно, театру, музеїв і так далі. Цю велетенську машину не можна зупиняти зразу.

Стихійно самоорганізована Ассамблея сьогодні в робочих цехових групах (сучасне мистецтво, кіно, музика, театр):

1) вербалізує проблеми, які є в окремому культурному напрямі; 2) обговорює ці проблеми; 3) пропонує їх вирішення за новою схемою. І четверте (що буде трохи згодом), — нашим пропозиціям ми надаватимемо законодавчої форми й лобіюватимемо у Верховній Раді прийняття нових правил гри. 

Запам'ятайте, Асамблея — це не тимчасове явище. Це величезна кількість свідомих, патріотичних, освічених і наполегливих людей по всій Україні. І приміщення міністерства культури захопили тільки для того, щоб процес зміни системи влади розпочався.

Оксана МЕЛЬНИЧУК, експерт із питань культурної політики та культурних індустрій:

— Поламати міністерство культури — означає знеструмити досить велику інфраструктуру в Україні. Однак проблема полягала в тому, що це було єдине міністерство, яке, попри всі мнимі адміністративні реформи, не зазнавало жодних змін у системі управління. І всі міністри дуже приблизно уявляли, що таке культурна політика. Але ж на сьогодні це досить жорстка складова національної безпеки країни. Наявність культурної політики в країні свідчить про стан її державності, і без такої політики відбувається поступове непомітне розмивання суверенітету. 

Тому знесемо сьогодні міністерство культури, а що далі? Стратегія культурної політики має базуватися на певних соціологічних дослідженнях населення, статистичних даних. Люди, котрі працюватимуть над концепціями й розробками стратегій культурної політики, мають бути висококваліфікованими спеціалістами. На жаль, сьогодні в Україні таких людей можна перелічити на пальцях.

У наш час радикально змінився світогляд стосовно культури, — вона вже не є надбудовою, сьогодні, навпаки, культура керує всім. Тобто не керувати культурою, не організовувати "пісні і танці", а працювати над створенням умов для розвитку творчості. І тільки тоді, коли міністри й чиновники розумітимуть це, можна буде говорити про зрушення у позиціюванні культурної політики. 

Коментарі записала Аліна САНДУЛЯК

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво