Міністр культури і туризму Ігор Ліховий: «Кадрової хірургії не буде. Але не виключено, що і я наражуся на такий скажений опір, як Білозір»

Поділитися
Твердиня Мінкультуризму зустріла свого нового начальника мудрістю закоренілого акина. Челядь у п...

Твердиня Мінкультуризму зустріла свого нового начальника мудрістю закоренілого акина. Челядь у приймальні багатозначно переморгувалася: мовляв, що ж поробиш, звикли — ті йдуть, інші приходять — а ми сиділи й будемо сидіти! Історичний кабінет, у який Ігор Ліховий (екс-директор Шевченківського національного заповідника) прибув із Канева що називається «з речами на вхід», за попередню десятилітку кого тільки не «душив в обіймах» своїх магічних стін поза видимими метаморфозами інтер’єру. Змінювалися головні портрети, решта — як завжди... За великим рахунком, кабінет цей (із Мінкультом разом) варто було б в один прекрасний день узяти й освятити... Щоб злі духи не дуже лютували, забившись під плінтус, бо виходить, як у поемі Лермонтова «Демон»: приходить у зачаровану оселю втілений ангел (усім гарний, особливо обіцянками), а минає місяць-другий — і все як у стародавньому міфі, відповідно до якого грішні ангели — це і є демони, нічні сторожі й невгамовні духи. Новий керманич Мінкультуризму, як виявилося, сильний не тільки захопленими розповідями з емпіричних сфер, він... замріть... ще й технар-винахідник! Сам признався, що одного разу винайшов страшної загадковості агрегат «Стартер синхронного трифазного двигуна змінної напруги, придатного для механічного укладення...», і винахід цей засвідчений офіційно. Пан Ліховий, зрозуміло, тільки входить у курс справи, не на кожне запитання, певна річ, відразу готовий дати вичерпну відповідь, а ловити нову людину на слові, накриваючи «мокрим рядном» очікуваних провокаційних запитань, якось і неетично... Тим більше що після певних перемовин він усе ж таки погодився на своє перше ексклюзивне інтерв’ю для «ДТ».
— Спроби радикального менеджменту з боку вашої попередниці призвели до виникнення кількох гарячих точок, створили просто-таки «культурну Палестину» — кіностудія Довженка, Театр російської драми... Яка ваша тактика? Вогнем і мечем? Чи терапією?
— Кадрової хірургії не буде. Але згадані вами конфлікти — це наслідок раніше закладених мін — і за часів соціалізму, і при «розвиненому кучмізмі». Ці міни спрацювали, коли міністром стала Біло­зір... Багато потужностей тієї ін­дустрії були або перепрофільовані, або захоплені, або «прихватизовані». Кіностудіям «пощастило» найбільше — там величезні території, земельні ділянки, майно. Навколо цього постійні конфлікти бізнес-інтересів. Ось на цьому мінному полі моя попередниця і «підірвалася»…
— Ігорю Дмитровичу, у вас випадково нічого не «тенькнуло» усередині, коли ви переступили поріг мінкультівського «мавзолею» на вулиці Франка, 19. Адже фактично звідси вас виганяли з посади гендиректора Канівського заповідника?
— Якщо говорити про мій настрій, то, відчувши на собі всі минулі колотнечі, я ще раз переконався, що Мінкульту як ніколи потрібні реформи. Звільнили мене 22 січня 2004 року. До цього за весь період роботи — а це 15 років — я не мав жодної догани, жодного попередження.
— Але ж існувала мотивація вашого звільнення.
— Проста мотивація. У наказі було написано: «Звільнити з посади у зв’язку з закінченням терміну контракту». Наказ підписав Богуцький. Але якщо повертатися до тієї історії, то вся процедура мого звільнення була проведена з кричущими порушеннями. Згодом я подав позов, і суд мене поновив на посаді.
— Політика якось сприяла вашому «відродженню з попелу»?
— Дійсно, наближалися президентські вибори... Ніби починалася нова сторінка історії. І я на свої очі бачив, як стара влада, особливо люди, наближені до тієї влади, уже почали підбиратися до музеїв, захопивши усі мислимі простори. Ні для кого не секрет, що навіть знакові для країни імена — Леся Українка, Іван Франко — узурпувалися на догоду певним партійним цілям...
— А Канів ніби як не чіпали?
— Він не міг би довго таким залишатися. Було очевидно, що ця хвиля докотиться і до нас.
— Якісь конкретні конфлікти з представниками, як ви говорите, «тієї влади» у вас виникали?
— От приклад. 22 травня 2003 року представники депутатської фракції «Наша Україна» поклали вінок до пам’ятника Шевченка на Чернечій горі. З цього ж приводу до нас їде і Янукович. У мій кабінет заходять по черзі чиновники з обл­адміністрації і також по черзі радять прибрати «нашоукраїнський» вінок, тому що, бачте, Віктор Федорович може бути незадоволений...
— Цікава колізія...
— Я сказав: ніхто ніякий вінок не чіпатиме. Він лежатиме рівно стільки, скільки потрібно. Тоді «куля» пролетіла повз мене... Хоча я й розумів, що незабаром зачепить. При цьому почалася мобілізація в моїй роботі — тривала капітальна реконструкція заповідника і музею, було укладено контракти з будівельними організаціями, вирішено багато соціальних питань...
— Хочете сказати, що у вас були повноваження щось серйозно вирішити в соціальній сфері?
— За два роки шість працівників заповідника одержали квартири. Це чимало. Заповідник узагалі був для Мінкульту куркою, яка несе золоті яйця. У нас існував свій негласний статут: нехай змінюються міністри і глави держадміністрацій, а ми зберігаємо свій особливий статус і незалежність від політ­кон’юнктури.
— Але ви ж самі й сіли в результаті у політичний паровоз. І приїхали на ньому у вищу владу під прапором «Нашої України»... Вас, до речі, не засмучує, коли нинішній уряд Єханурова, у якому ви працюєте, називають «тимчасовим»? Якщо так, то чи можна за обмежений час розгребти звалище? Чи краще пересидіти, дочекавшись березня?
— Непросте питання... Але ж насправді ніхто не знає, скільки йому відведено і працювати, і навіть жити. Свого часу я відчував, що, працюючи в заповіднику на Тарасовій горі, можу робити те, що підказує мені совість, а не папір із пар­тійних органів. Тут, у Мінкуль­ті, я не знаю, скільки мені випаде працювати — півроку або три місяці. Повірте, це не настільки принципово. Якщо президент довірив мені цю роботу (уточнюю, що жодній партії я цим призначенням не зобов’язаний!) і якщо він покладається на мій досвід, на моє бачення культурної ситуації, то, можливо, я можу бути в цей момент корисним...
— У чому може полягати конкретна користь від ваших кроків хоча б на першому етапі діяльності?
— Нещодавно в президента відбулася нарада з діячами культури. Майже три години тривала зустріч. І говорили про першочергові кроки культурної політики. Було вирішено створити постійно діючу раду з питань культури при президенті. Я подав пропозицію, щоб саме цей орган мав такі ж пов­новаження, як і Рада національної безпеки й оборони країни...
— Невже?.. А повноваження повинні бути за аналогією з допо­рошенківською радою чи пост­порошенківською?
— Питання обговорюється. Але я хочу, щоб ця рада поставила культурну галузь нарівні з усіма іншими, щоб культура не була на задвірку.
— Коли призначали уряд Тимошенко, зокрема його гуманітарний блок, то виникло чимало ініціативних груп, які пропонували різні стратегії розвитку культурної політики. Тимошенко пішла, Білозір пішла, яка доля тих ідей? Вони, зіщулившись, так і пожовкнуть під сукном?
— Шкода, звичайно, що хвиля тієї інтелектуальної активності не була підхоплена своєчасно... Що вам сказати? Спробую, звичайно, розшукати ті матеріали, думаю, що вони не втратили актуальності. І вже зараз думаю на базі міністерства провести кілька нових круглих столів із залученням широкого кола експертів.
— Не зовсім зрозуміло, для чого їх збирати, якщо ефективності ніякої, а навколо тільки сварки і розбори?
— Для того й збирати, щоб уникнути лобіювання певних групових чи цехових інтересів. Мініс­терство культури має спробувати об’єднати всі здорові ініціативи.
— Легко сказати «об’єднати», якщо саме середовище припускає конфліктність. Як на цьому мінному полі збираєтеся вибудовувати паритет інтересів?
— Але ж це не суто українська проблема... В усьому сучасному світі творці — це індивідуалісти, і вони не дуже схильні до об’єднання, створюючи свої естетичні простори. Сказати, що я когось із кимось хочу примирити, було б наївністю. Але існують сталі творчі об’єднання, ті ж спілки — і з усіма треба працювати.
— Але й нових спілок з’явилося — не злічити... Канонічні найчастіше на узбіччі, а новонароджені хуліганять.
— Дійсно, у випадку конкурентного різноманіття набагато важче знаходити спільну мову, але потрібно...
— Не секрет, що критики попереднього керівництва Мінкульту говорили про його схиль­ність до неонародності, навіть про формування канонів придворного мистецтва. Ви продовжуватимете це і поглиблюватимете? Чи розповісте про свої естетичні пріоритети?
— Якщо говорити про мої творчі пристрасті не як міністра, а як Ігоря Ліхового, то, наприклад, напрямок «модернізм» для мене знаковий. Той-таки Канівський музей проектував Василь Кричевський, творець, який відрізнявся модерним мисленням не тільки в 20-ті роки, але і протягом усього свого життя. Нещодавно про нього вийшла розкішна монографія Валентини Рубан. Там вперше опубліковані унікальні ескізи Кричевського, котрі повернулися в Україну з Венесуели. Ці роботи відкривають його як дизайнера — то серія орнаментів для кили­мів, одягу, інтер’єрів. Вони мають на­стільки привабливий і сучасний вигляд, що багато жінок просто у захопленні. Чому в українських будинках сьогодні є бельгійські чи ту­рецькі килими, а немає українських? Тому одне із завдань, які перед нами стоять, зробити так, щоб вітчизняне мистецтво було придатним не тільки для музеїв і картинних галерей...
— Це, безумовно, архіважливе на сьогодні завдання, але є ще й проблема інтегрування української культури у світову...
— Тут складніше, оскільки багатьом непросто знаходити розу­мін­ня і підтримку тут, на батьківщині. Тому вирушають за кордон і знаходять там і визнання, і його матеріальний еквівалент. Той-таки Жолдак після чергового скандалу поїхав до Німеччини, розірвавши контракт у Харкові... Хоча нашим митцям, загалом, корисно попрацювати якийсь час і за кордоном.
— Чому, по-вашому, деякі «упровадження» Білозір зазнали краху?
— У неї було дуже мало часу, щоб до кінця розібратися в заплутаній, заполітизованій ситуації. За десятиліття попереднього режиму в культсфері склалася певна ієрархія особливих відносин — не стільки серед творців, скільки серед тих, хто їх використовував. Білозір спробувала щось змінити, але наразилася на скажений опір. Не виключено, що і я наражуся на такий самий.
— Якщо наразитеся, що зробите?
— У мене немає ніяких особливих інтересів у цій галузі. Мені хотілося б тільки пом’якшити ці конфлікти. Хочеться вийти на позицію нормальних стосунків і пошуку точок дотику. Планую зустрі­тися з представниками театрального середовища, із керівниками навчальних творчих закладів... Вже на третій день моєї роботи в мініс­терстві була зустріч із керівниками історико-культурних заповідників, а їх в Україні 14, і вони підпорядковуються трьом різним відомствам.
— Під час вашого вступу на посаду була процедура передачі справ від попередньої команди? Чи залишилися з вами люди з команди Білозір? Ви самі зустрічалися з Оксаною Володимирівною?
— Деякі люди з її команди пішли... А зустріч із Білозір була офіційною, хоча й теплою, коли віце-прем’єр Кириленко представляв мене членам уряду. На тому засіданні була і пані Оксана, хоча вона зараз на лікарняному. Ми обмінялися люб’язностями, але якоїсь особливої передачі справ не було. Очевидно, і моїй попередниці не вдалося на належному рівні прийняти міністерські справи. Я запросив її до співробітництва, тому що Білозір — цікава творча особистість, вона добре знає шоу-бізнес. У майбутньому хочу залучити до співробітництва й інших своїх колег-попередників...
— І Богуцького?
— …тих, хто, працюючи в мі­ністерстві, через різні обставини змушений був залишити цю роботу, хоча має оригінальні ідеї і конструктивні пропозиції.
— При Білозір розпочалося було якесь структурне реформування. Навіть видали указ про ліквідацію шести державних творчих підприємств — замість них створили два. Реформу, як водиться, не довели до кінця (у тому числі — через певні юридичні колізії). Ваші дії?
— Завершується календарний і фінансовий рік, тому сподіваюся з колегами розробити порівняльний аналіз і колишніх шести підприємств, і двох нових структур, які займалися творчо-концертною діяльністю. Потрібно зрозуміти, що це за нововведення. Може, це знову призведе до монополії. Потрібно подивитися на умови тендера, чи були вони витримані. Адже кон­церт­на діяльність — і це усім відомо — пов’язана з великими бюджетними витратами.
— На Заході існують комбіновані схеми фінансування культури з великим залученням меценатських коштів, муні­ципальних бюджетів... Яку тактику і практику, на вашу думку, краще застосовувати в Україні і якою при цьому має бути функція міністерства?
— Насамперед потрібен рівномірний розвиток культурного простору. Певні зобов’язання повинні взяти на себе територіальні громади й органи місцевої виконавчої влади. Ми підходимо до введення дії адміністративно-територіальної реформи, і важливо, щоб інтереси громад були витримані. Необ­хідно зберегти і районні, і сільські бібліотеки, і клуби (якщо вони десь залишилися), і середні навчальні творчі заклади (хоча вони й не дуже вписуються у Болонський процес). У місцях, де мені доводилося вивчати досвід збереження історико-культурної спадщини, наприклад, у Сполучених Штатах, виявилося, що там діє комбінована система із залученням спонсорів, волонтерів...
— Тут можуть з’явитися такі волонтери, чи в нас «моя хата скраю і я нічого не знаю»?
— В Україні є чимало людей, котрі з підвищенням рівня життя могли б виявляти себе як волонтери в різноманітних творчих акціях, а це скоротило б витрати на утримання постійних штатів. Нині в колективах багатьох установ культури склалася досить консервативна атмосфера, що шкодить модернізації і культури, і суспільства загалом. Ці організації лише домагаються збільшення щорічного фінансування, а зацікавленості працювати в ринкових відносинах у них немає. Цікавим може бути досвід Німеччини і Франції — там створюють територіальні центри культури і дозвілля на базі перепрофільованих промислових об’єк­тів. Нині на межі закриття — ціла мережа багатьох заводів, у тому числі й цукрових, збудованих ще представниками династії Терещенків. Ці заводи в сучасних умовах із багатьох причин не змогли вижити. Але ці споруди — зразки дуже цікавої архітектури. У провін­ції їх розбирають по цеглині... А можна було б там організувати центри дозвілля.
— Все це упирається в якесь нове мислення наших шановних громадян... А це мислення найчастіше формує телевізор, дуже далекий від духовних пріоритетів.
— Але ж розуміють багато людей, що таке їхній життєвий прос­тір. Особливо яскраво це виявляється у Києві, коли мешканці протестують проти агресивних забудов, борються за збереження зелених зон і архітектурних пам’яток.
— А ви зі свого боку як плануєте вплинути на ситуацію з безміром забудови Києва?
— Я брав участь в обговоренні генерального плану розвитку Києва. Мінкульт активно втручатиметься у ці процеси. Мені, до речі, дуже імпонує активна і навіть наступальна позиція президента щодо охорони культурної спадщини.
— Політика — командна гра. Ви вже сформували свою команду для цієї гри на великому полі?
— У мене немає свого тіньового міністерства. Але сподіваюся знайти своїх прибічників у цих стінах. Думаю, що прийдуть і нові люди ззовні...
— Тепер від суспільного до особистого. Адже для багатьох ви, образно кажучи, «темна конячка», тобто про вас практично і фактично нічого не відомо. Де жили? Де навчалися?
— Автобіографію розповісти?
— Хоча б тезисно... Для майбутніх біографів.
— Народився на Житомирщині, у дуже давньому селі Вруб­лівка. Раніш це був Дзержинський район, а нещодавно йому повернули споконвічну назву — Романівський. До речі, у тому ж Романові народився і Борис Тарасюк...
— Знову земляцтво?
— Ну ми ж із ним ніяк не перетиналися! Мій батько — сільський учитель, мама — медсестра. Середовище було міжнаціональне — укра­їнці, росіяни, євреї, поляки... З дитинства пам’ятаю, що двічі міг колядувати — за католицьким і православним обрядами. Батько повернувся з війни покаліченим, але збе­ріг якийсь внутрішній стрижень, ні­коли і ні перед ким не прогинався. Хотів спочатку учитися на лікаря у Львівському медінституті, але від­крилися рани, і він повернувся вчитися на педагога. І в нашому селі, і в тому ж районі є багато садів, вирощених батьком. З ним я брав участь у самодіяльному театрі — грали «Назара Стодолю». У мене досі збереглася вишита мамою сорочка, котру я надягав, коли святку­вали 150-річчя з дня народження Шевченка. Батько тоді сказав мені: «Пишаймося, ми з тобою — україн­ці!» Батька давно немає — він помер, коли мені було 11 років. Слава Богу жива мама. Ще є сестра...
— У вас не гуманітарна, а технічна освіта?
— Після десятирічки, 1974-го, я поїхав до Одеси — вирішив поступати в політех. Хоча вже тоді дуже цікавився історією. Вибрав факультет — електромеханічний. До речі, ще один нинішній міністр, вже енергетики, навчався на курс пізніше мене...
— Знову?
— Він про це не знає... Тоді в Одесі було дуже цікаве життя. Навіть забороненого Фрейда читали. Я в комсомольських організа­ціях ніколи не працював, зате займався спортивним туризмом...
— От, нарешті, і збіглася вивіска відомства з вашим хобі...
— Мій син якось шукав наше прізвище в Інтернеті — і з’ясував, що туристичний клуб «Романтик», з яким я не маю нічого спільного останні 25 років, усе ж таки на своєму сайті розмістив про мене інформацію — і про мої походи в лапландські тундри, і про моє плавання по Черемошу...
— Син чим займається?
— Навчається в університеті культури і мистецтв.
— Імені Поплавського?
— На факультеті менеджменту й економіки. Донька закінчила той самий вуз. Вона працювала істориком-музеєзнавцем у Національному музеї імені Шевченка в Києві. А я після розподілу з Одеського політеху займався і науковою працею, і технічною... Є навіть мої винаходи...
— Що цікавого винайшли?
— Це називається «Стартер синхронного трифазового двигуна змінної напруги, придатного для механічного укладення». Між іншим, цей винахід засвідчений офіційно. Після цього я і пішов на підвищення. І навіть одержав надбавку до зарплати...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі