Милість до пропащих - Культура - dt.ua

Милість до пропащих

18 листопада, 2011, 14:45 Роздрукувати Випуск №42, 18 листопада-25 листопада

На Подолі поставили Горького.

У репертуарі київського Театру на Подолі з’явився спектакль, на афіші якого, довго добираючи слова, хотілося б написати «дуже важливий». Важливий для нашого сценічного ландшафту. Дуже вже рідкісний на українській сцені гість — найбільший драматург ХХ століття Максим Горький. І знакова його п’єса «На дні».

Тішить те, що режисер Віталій Малахов не став депортувати мешканців горьківської нічліжки в космос, у Чечню, на смітник на околицях Рубльовки (чи Конча-Заспи). Вони животіють там, де їм і годиться. На дні життя. А «дно» це мерзенне й нестерпне в будь-які епохи — байдуже, 1903-й це рік (коли опубліковано п’єсу) чи поточний 2011-й, коли так само «дна не видно».

Мінливий історичний час періодично піддає Горького екзекуціям. То його таврують за пролетарське минуле і співробітництво зі сталінським режимом, вилучаючи навіть високомистецькі твори зі шкільних підручників. То раптом масово згадують, що це визначний драматург, котрий творив тоді, коли й Чехов. І зміцнював підвалини, на яких будувався Художній театр В.Немирови­ча-Данченка та К.Стані­слав­сь­кого.

…Розгін нового століття — XXI — виявляє черговий горьківський спазм. Рефлекторне бажання докопатися до суті людського єства. І, достукавшись до неба, усвідомити, як Сатін у цій п’єсі, в якій тональності звучить нині «людина» — гордо? Недавній московський парад під назвою NET (новий європейський театр) сипонув на Біло­кам’я­ну оберемок європейських прем’єр — саме «за мотивами» Горького. Оскільки «новий» театр частіше мотивами й обходиться. Спалюючи першоджерело в багаттях режисерських амбіцій.

У випадку з нашим режисером — Віталієм Малаховим — не доведеться зітхати про «пожежу», в якій зотлівають обвуглені сторінки. Його стосунки з текстом толерантні. Горький звучить на Подолі так, як і повинен звучати: об’ємно, болісно, сучасно. Навіть деякі режисерські купюри в тексті не псують картини. Скоріше налаштовують на розуміння задуму. А його — помічено.

У реалізації задуму В.Малахову, хай як дивно, допомогла не у всьому комфортна його ж теат­ральна будівля, яка вже давно потребує капітального ремонту. Неве­лика сцена всередині «змарнілого» приміщення навдивовижу співвідноситься із сюжетними подіями. А періодичний гуркіт (чи то трамвая, чи то метро?), від якого здригається зала, також створює додаткове тло. Відчуття — ніби герої і глядачі в одному підвалі, на одному спільному дні, а вже там на поверхні, ближче до білого світу — зовсім інше життя: з громадським транспортом та іншими мізансценами.

Місце дії — нічліжку Костильова — облаштовано «малоформатно». Це безбожно затісне приміщення. Власне кажучи, воно так «нафаршироване» бомжами, що повернутися ніде. Проходу немає!

Кому цікаво, може переглянути запис мхатівської постановки 1952 року, коли вже згасаючий спектакль класиків подавав приміщення для «колишніх» доволі масштабним: це була печера з безліччю «сегментів». У київському спектаклі виникає мало не фізичне відчуття тісноти, задухи, скутості. Відразу після перегляду кортить пожити десь у Межигір’ї — на чарівних просторах…

У такій біологічній тісноті (облаштованій у подільському спектаклі) людина вже давно повинна втратити обличчя, характер, долю. Перетворитися на таргана в банці. Але всі персонажі (різною мірою) — Сатін, Барон, Васька Попіл, Кліщ, Анна, інші — живуть (на сцені, у своєму світі), немов долаючи задану вузькість життєвого простору.

У постановці герої коли-не-коли та й «процитують» Горького, посилаючись на автора. Така собі «брехтівщина», елементи очуження. І ці режисерські «ін’єкції» не руйнують реалістичного стилю дії, вносячи в неї лише пікантні елементи умовності.

Насправді форму цього спектаклю можна сприйняти за реаліті-шоу. Усе на наших очах — тут і зараз — начебто під невсипущим наглядом прихованих камер. Нічліжка зі щільно зіставленими двоярусними ліжками — як катівня. Як капкан, з якого не можна вирватися. Як місце страти різних і не завжди в чомусь винних людей… І персонажі — у запропонованих обставинах — проявляють себе з тією ж часткою природності, як, наприклад, інші герої (в інших обставинах), скажімо, у програмі «Дім-2»… Тобто максимальне наближення до глядача. Причому в спектаклі все-таки більше «реаліті», а для «шоу» припасли фінальний дивертисмент (про який нижче).

У багатофігурній горьківській композиції зазвичай сольними є кілька класичних типів: Сатін, Барон, Лука. У спектаклі Малахова помітне прагнення до балансу: немає головних і другорядних, не треба шукати «бенефіціантів». Вони всі рівні одне перед одним й перед Господом Богом. У другій дії «п’яні» партії Сатіна і Барона навіть просідають, начебто втрачають правічний підтекст…

Водночас неочікувано представлено Кліща (актор Сергій Гринін): доля його героя, який ніби випірнув з есхатологічного світу Ф.Достоєвського, зчитується з перших епізодів. Прекрасне втілення — Анни (акторка Ірина Грищенко): приреченість, розчинення в згубних обставинах і загальній атмосфері маленького пекла, з якого в рай дороги немає. Виразно подано Ваську Попела. (Актор Василь Кухарський — «наша відповідь» Володимиру Вдовиченкову: куди тільки Ряшин дивиться і не знімає у своїх пригодах?)

І головна удача спектаклю — Лука (актор Володимир Кузнєцов). Як співається у поп-пісеньці, він «не ангел и не бес, он усталый странник». А можливо, навпаки — і біс, і ангел? Тиха мова Луки заворожує. Це «різновид» людини, в якій порівну єзуїтського й щирого. Лука вповзає в тісний капкан нічліжки як гусінь, щоб підточити й без того гнилі «плоди». Щоб одних обдурити ілюзіями, а інших — гіркою правдою.

У Луці Володимира Кузнєцова є загадка, над якою сто років сушать мозок літературознавці: хто ж цей посланець? І те, що вичерпної відповіді актор і режисер не запропонували, — також плюс. Лука — це міраж, це внутрішній хробак у кожному з нас (коли проводимо й над собою сеанси психотерапії). Він же — сліпий поводир, який так чи інакше заведе в прірву, оскільки іншого місця «на дні» не існує.

На жаль, не так глибоко, як хотілося б, розкрито один із ключових (і символічних) образів — Актора. Його грає молодий, але здібний Роман Халаїмов (хоча героєві Горького — близько 40). Очевидно, бракує досвіду і внутрішнього жару зробити роль об’ємнішою, пронизливішою.

Водночас Малахов у своїй постановці пропонує досить вигадливу і, як для мене, несподівану концепцію на основі класичної п’єси. Це — ідея нічліжного братерства, «бомжацького» товариства. Навіть у блощичнику (в капкані) всі ці роз’єднані, озлоблені люди, які тихо ненавидять одне одного, — брати… Вони спаяні невидимими дротиками і «зшиті» прозорими нитками. Їм не жити одне без одного.

І навіть якщо сходи в небо (щоб вирватися з підземелля) випадково знайдуться, вони дисципліновано, вервечкою, слід у слід видряпуватимуться нагору, ніколи не зіштовхнувши одне одного (хоча, як відомо, ці сходи без поруччя).

«На дні» в Театрі на Подолі — негучна, інтелігентна режисерська відозва про милість до пропащих. До тих, хто ніколи не знайде тих самих бажаних «сходів», оскільки небо для них — стеля.

І, очевидно, вже з цієї причини режисер, ідучи за прихованою логікою реаліті-шоу, розсуває у фіналі «стіни» підземної в’язниці й пропонує героям об’єднатися в імпровізованому концерті…

Отже, на сцені — бомжі, шулери, волоцюги, босяки, аферисти. Власне кажучи, «колишні люди» з горьківської п’єси. Музика — Led Zeppelin, слова — народні. Пісня — «Сходи в небо»! (Останнє попередження: ці «сходи» — без поруччя…)

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво