Микола Мащенко. Passio - Культура - dt.ua

Микола Мащенко. Passio

17 травня, 2013, 19:30 Роздрукувати Випуск №17, 17 травня-24 травня

Микола Павлович Мащенко — без перебільшення, людина-епоха. Він створював не тільки умовну реальність у своїх фільмах та книжках — він задавав імпульси появі нової реальності і в житті.

Знаменитий український кінорежисер Микола Мащенко переставився в інший світ ясного травневого дня 2013-го. Швидка не встигла. Серце не витримало. Постановник
кінокартин "Комісари", "Як гартувалася сталь", "Овід", "Іду до тебе" (багатьох інших) залишив у своїх кращих фільмах енергію живу, художню — позачасову... 

— Я — режисер трагічний! — вигукував Микола Павлович, коли в нього запитували, чому він не використає у фільмах своє унікальне почуття гумору.

Саме вигукував — для характеристики його мовлення не годяться дієслова "сказав", "говорив". Навіть коли він понижував голос, кожне вимовлене ним слово було ніби фугас із експресії в усіх її відтінках, вибухи якого звучали навіть тоді, коли він мовчав. 

В українському кіно від часів Довженка й понині Мащенко був єдиним справжнім пасіонарієм. Класичною ілюстрацією поняття "пасіонарна особистість", запропонованого Львом Гумільовим (людина "енергонадлишкового" типу, ризикова, активна, захоплена до одержимості).

У незалежній Україні його головні фільми сприймаються неоднозначно. Природно. І Корчагін, і Овід у нинішньому розумінні — апологети комуністичної ідеології. Але молоде покоління, яке відкидає ці фільми, просто не відчуває того лютого, оголеного нерва, на якому вони зняті, а представники старшого, котрі раптом чомусь вирішили податися в критики, — лукавлять. 

Втім, на критику Микола Павлович реагував теж пристрасно й теж із гумором. Одного разу, в бутність гендиректором кіностудії Довженка, Роман Балаян згадав у його присутності епізод далекого 1975-го. Тоді телеекранами переможно промчала "Як гартувалася сталь". Молодий Балаян ішов "довженківськими" коридорами, що були, "наче шпалерами, обклеєні газетними статтями з хвалебними відгуками про фільм", а назустріч йому, за словами Романа Гургеновича, "несуть Мащенка". Ну, він герой, його після такого тріумфу студія на руках носила. А мені, каже Роман Гургенович, у картині не все сподобалося, і ось я, молодий режисер, наважився підійти до метра і йому про це сказати. "Балаяне! — долинув згори голос Мащенка. — Коли картина висить у Луврі, думка відвідувачів про неї нікого не цікавить!!!".

Тепер розумієш, що він мав рацію. Бо в Луврі висять тільки оригінали. Підробка ніколи не випромінює енергетику життя.

Мащенко завжди був щирим у своїх стосунках з історичним матеріалом, за екранізацію якого брався. Він пропускав цей матеріал через своє надривно-романтичне сприйняття реальності, через власні розмірковування та висновки. Саме завдяки цьому народилися його "Комісари" — фільм, появу якого в 1969-му можна вважати подвигом. Адже головне посилання "Комісарів", як казав сам Микола Павлович, полягало в тому, що Комуністичній партії Радянського Союзу потрібен ще один залп "Аврори" — аби очистити ідею революції від паразитичної погані, яка засіла в партійному керівництві. Хтось сказав, що пасіонарною людиною рухає антиінстинкт. У випадку з "Комісарами" інстинкт самозбереження комуністові Миколі Мащенку відмовив. Йому довелося майже рік просидіти в Москві, чекаючи, поки картину поріжуть, зачистять епізоди, які особливо ганьбили радянську владу, і нарешті приймуть. Микола Павлович розповідав, що Іван Миколайчук, виконавець ролі комісара Громова, на перегляді остаточного варіанту картини знепритомнів. "Чому?" — запитала я. "Він не витримав того, що цього залпу "Аврори" було майже не чути".

Мащенко належав до тих режисерів, котрі відтворювали на екрані достовірність історичної епохи крізь призму героїв свого часу. Його кипуча палка натура випестувала в ньому (бо цього не навчать у жодному інституті) майстерність переконувати в розкритті та пред'явленні характерів, які нечасто зустрічаються в повсякденні. Від цього його герої ставали одночасно і яскравими представниками свого часу, і носіями архетипних цінностей. Усіх їх поєднувало одне — служіння (найчастіше — жертовне) моральним ідеалам. Чи то були одержимі революційним пафосом перетворення світу комісари, Корчагін, Овід, Леся Українка ("Іду до тебе"), чи охоплена "бажанням діяльного добра" тургенєвська Олена (екранізація "Напередодні"). 

З тією ж щирістю Микола Мащенко створював і антигероя. Коли після перебудови настала епоха історичних рефлексій та розвінчання міфів, він розкрив деструктивну начинку особистості, породженої тоталітарною системою, суть якої — девальвація моральних цінностей ("Вінчання зі смертю").

Третім у портретній галереї героїв-символів (після Корчагіна та Овода) режисер бачив Спартака. З різних причин зняти про Спартака не вийшло — і він вибрав Хмельницького...

Остання його картина, "Богдан-Зіновій Хмельницький", виявилася трагічною і на екрані, і в житті. Мабуть, жоден фільм не приніс йому стільки труднощів та болю, як "Богдан", що знімався довго й складно, а після виходу на екран зробив свого автора мішенню для безперебійної критики. І річ, напевно, не так у мінусах постановки, про які багато писали-говорили, а й у тому, що депресивний початок ХХІ ст. відторгав пасіонарних героїв. Власне, як сказав Мащенко-поет у своїх "Думках у півголоса", 

Двадцятий вік по вуха напився
з чаші воєн крові,

Та це тільки пролог
іще трагічнішої долі.

…З Миколою Павловичем я познайомилася саме на початку зйомок "Хмельницького". Прийшла на студію брати інтерв'ю. Тихого червневого дня, що вмостився під мирним безхмарним небом, у якому, так би мовити, ніщо не віщувало грози. І раптом завили протиповітряні сирени, заблищали трасуючі снаряди, загриміли оглушливі вибухи. Микола Павлович давав інтерв'ю. Потім, не приходячи до тями, я намагалася бігти вслід за ним студійними коридорами: "Ось тут у нас — костюми! Бачите — це каптан Богдана, це сукня Олени!! А тут у нас — декорації шатра Богдана під Збаражом!!!". Опам'яталася я на високому кахельному дерев'яному стільці, що його Микола Павлович називав троном. "Хай вона посидить на троні Хмельницького!!". Віддихавшись на троні, я бігла далі, — Микола Павлович уже стрімко летів у декорації збаразького замку, в якому Ярема Вишневецький гордо переживав облогу. 

А потім до слуху, ослабленого вибухами, долинав, граючи в мінорі, тихий голос: "Я схожий на головного героя "Білих ночей", Достоєвського..." — "Ви?!." — "Взагалі-то, я дуже несміливий і соромливий...".

Головна його любов, яку він ніс через усе життя, — мама. Всі, хто був знайомий із Миколою Павловичем, знали, що саме це слово він завжди вимовляв особливо, з великими теплом та повагою, про чию б маму не говорив. Він показував мені фотографію гарної, виснаженої життям жінки: "Це мама... Як думаєш, скільки їй тут років?" — "... П'ятдесят?" — "Тридцять п'ять...". Її материнському подвигу він присвятив щемливу повість "Мамо рідна, єдина...", її образ пронизував світлом усю його долю: 

Найтужніші пісні
колись співала мені Мати,

Тепер вони звучать в душі
як найсвітліше свято.

Микола Павлович Мащенко — без перебільшення, людина-епоха. Він створював не тільки умовну реальність у своїх фільмах та книжках — він задавав імпульси появі нової реальності і в житті. Саме він був одним із ініціаторів і організаторів кінофестивалю "Молодість", за яким сьогодні Україну ідентифікують на кінематографічній карті світу. 

Микола Павлович не міг піти просто так. Його неприборкана енергія з часом неодмінно вибухне або в якомусь новому явищі українського кіно, або в новому кінематографічному імені...

Шалено відлітають роки,
крильми несуть сум забуття,

Та я до вас ще повернуся
своєю радістю із небуття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво