МИХАЙЛО ПЛЕТНЬОВ: «МОЛОДИМ ДОПОМАГАТИ ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО» - Культура - dt.ua

МИХАЙЛО ПЛЕТНЬОВ: «МОЛОДИМ ДОПОМАГАТИ ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО»

17 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 17 жовтня-24 жовтня

Ім’я піаніста й диригента Михайла Плетньова добре відоме і професійному музиканту, і простому обивателю...

Ім’я піаніста й диригента Михайла Плетньова добре відоме і професійному музиканту, і простому обивателю. Та, оскільки протягом двадцяти років він не був у нас із концертами, для цілого покоління Плетньов виявився легендою з минулого.

Важко сказати, що більше вплинуло на те, що ця зірка ощасливила своїм візитом українську столицю, — особистість Володимира Горовиця, у рамках ушановування 100-річчя якого виступав музикант, чи невтомність організаторів, яким спочатку в квітні нинішнього року вдалося-таки привезти не менш знаменитого Миколу Петрова (чого свого часу не вдалося зробити Національній філармонії України), і ось тепер — Михайла Плетньова.

Як відомо, Михайло Васильович славиться своєю нелюбов’ю давати будь-які інтерв’ю. Але коли ми зустрілися з музикантом, стало зрозуміло, що слава глибоко нетовариської людини набагато випереджає його самого.

— Михайле Васильовичу, багато вітчизняних музикантів останніми роками виїхали за кордон, мотивуючи це тим, що там умови для творчої праці набагато кращі. Як ви вирішили для себе це питання?

— Звісно ж, умови для занять мистецтвом там непорівнянні з тими, що є тут. Тому я нині живу переважно у Швейцарії. Однак і до Москви постійно навідуюся, оскільки там у мене оркестр. Росія — чудова країна, в якій є хороша, підготовлена публіка, але умов для того, щоб грати, скажімо, на роялі, немає жодних. Навіть пристойних інструментів немає — іноді краще взяти балалайку і грати на ній.

Для організації турів оркестру, яким я керую, бракує коштів. Тому ми робимо те, що нам під силу, — приміром, Волзький тур тощо. На жаль, такі гастролі — збиткове й украй невдячне заняття. Оскільки ніхто «дякую» не каже, а навпаки — найчастіше намагаються облити брудом.

Адже оркестри у нас створюються не для того, щоб грати музику, а для задоволення чиїхось амбіцій. Концертні зали будуються для того, щоб нагребти побільше грошей, — це виявляється в усьому. Тому для чистого мистецтва в нас місця дуже мало. Чого не можна сказати про країни Західної Європи, де справді ідеальні умови й відповідне ставлення. Я щойно повернувся з міста Тенеріфе, де побудували новий концертний зал, дивовижний за акустикою, за красою. На відкриття приїжджав наступник іспанського короля. А в тій-таки Москві на концертний зал, що відкрився нещодавно, витрачено коштів уп’ятеро більше, але, судячи з усього, лише одна п’ята частина пішла власне на будівництво залу. І акустика в ньому така, що його хочеться просто забути. Оскільки мистецтво нікого, за великим рахунком, не цікавить. Зрозуміло, чому артисти левову частку свого часу проводять за кордоном.

— Що нині більше перебуває у сфері ваших творчих інтересів — фортепіанне виконавство чи керування оркестром?

І те, й друге. Просто коли наближається час концерту фортепіанного — я граю на роялі. Коли настає час симфонічного концерту — стаю за диригентський пульт. А між двома цими заняттями, коли вдасться, ще пишу музику.

— Ви любите плисти за течією чи керувати обставинами?

— Нині я роблю лише те, що хочу, і намагаюся не робити того, чого не хочу. Тому можу стверджувати, що певною мірою керую обставинами.

— Чимало музикантів зараз кажуть, що рівень піанізму останніми роками дуже зріс...

Я так не вважаю. Послухайте Горовиця — ось вам і аргумент. Дивлячись що розуміти під словом «піанізм». Просто коли власне музики у грі мало, то намагаються грати голосніше, швидше.

Напевно, це закономірний процес — певний час народжуються генії, потім не народжуються. У країні розпочинається розквіт культури, потім — цілковитий занепад. Так було в Росії, до того — у Греції.

— Який нині, по-вашому, період у Росії?

— Пил лежить товстим шаром. А з нього нічого не може вийти. Може, ви ще доживете до того часу, коли він розчиститься, а я — навряд чи. Чи сподіваюся я на краще? Я завжди сподіваюся. Людині взагалі властиво сподіватися, навіть коли вона сидить у ямі з тиграми та зміями: а може, тигр її не з’їсть, а змія не вкусить.

— Ви вважаєте, що зараз саме така ситуація?

— Я вважаю, ситуація майже безнадійна. Щоб настало якесь реальне зрушення, має змінитися покоління.

— А на чому повинно вирости це покоління?

— Гадаю, покоління, яке заправлятиме в Москві, зараз навчається в університетах Великобританії, Швейцарії. Ці молоді люди чудово знають мови, читають книжки. Це діти тих, хто зміг матеріально забезпечити їм хорошу освіту.

— Ви говорите про дітей «нових росіян», які заробляли свій стартовий капітал, як правило, не зовсім легальним шляхом?

— Нині вже всі свої гроші легалізували. Звичайно, у багатьох із них батьки з бандитської малини, що зараз заправляє всім. Але я думаю, що для своїх дітей вони такого самого не хочуть, тому прагнуть дати їм найкраще, тим паче якщо є для того можливості. І слава Богу, що сьогодні вони можуть навчатися в Західній Європі. Адже багато хто з них дуже розумний. Гадаю, коли вони повернуться невдовзі в Росію, розпочнеться новий виток розвитку.

— Тобто розвиток прийде ззовні?

— Думаю, так. Уже нині є певні проблиски. Я вже іноді зустрічаю молодь, що інакше дивиться на речі, побачивши, що робиться у світі.

— Проте чимало російських мислителів стверджували і продовжують стверджувати, що відродження Росії розпочнеться з глибинки.

Річ у тім, що глибинки в Росії практично не залишилося. Я був би радий погодитися з цією думкою, сам обожнюю глибинку, оскільки звідти походить мій рід — батько народився під Костромою. Я бував там дуже часто. Ця глибинка, порівняно з тим, що там було ще 30 років тому, часто справляє гнітюче враження. Отож я зовсім не розраховую на глибинку. Тим паче що від народу, який успішно «скомашений» після всіх цих демократичних поривів, навряд чи можна чогось очікувати.

— Повернімося до музики. Наскільки, на ваш погляд, актуальна класична музика сьогодні?

Річ у тім, що ера класичної музики закінчилася. Нині якийсь агонізуючий момент. Музичні інструменти, які слугували для того, щоб видобувати якісь прекрасні звуки, чотири струни, настроєні певним чином, — сучасним композиторам усе це не потрібне. Вони беруть скрипку Страдіварі й змушують її скрипіти, хрипіти, стукають нею по голові — ну жаль скрипку. Рояль — хороший інструмент, хоча й не такий дорогий, як скрипка Страдіварі. То вони починають туди цвяхи забивати, якісь кнопки засовувати. Розумієте, те, що композитори думають інакше, — це добре. Але їм просто лінь зайнятися звучанням сучасних інструментів, синтезаторів, на яких усе це можна набагато краще показати.

Приміром, є мистецтво портрета. Можна, звісно, вийти далеко за межі жанру і малювати на стіні, де завгодно. Та все-таки розглядати портрет добре, коли є рамка й коли зрозуміло — де він починається і де закінчується. Щоб написати хороший класичний твір для класичного інструмента, потрібно зробити крок назад. Рояль ні до чого, якщо намагатися зобразити на ньому те, що відповідає сучасному духові.

— Напрошується висновок, що музику сучасних композиторів ви не виконуєте.

— Не виконую, щоправда, за поодинокими винятками — є все-таки хороші твори.

— Що вам зараз хочеться грати?

— А я постійно граю одне й те ж саме. Для мене класична музика — це не те, що, Чайковський, приміром, ненавидів Мусоргського, любив Танєєва, а Танєєв не любив Брамса, але любив Рахманінова, зате ненавидів Скрябіна, а Скрябін не любив Рахманінова. Всі ці тертя помітні лише тоді, коли перебуваєш там. Коли все це відходить — залишається один великий пласт, у який уміщаються вони всі. У них спільного набагато більше, ніж різного. Тому в мене в одній програмі можуть звучати Мусоргський і Чайковський, Брамс і Танєєв. Тих композиторів, яких я граю, все-таки більше, ніж тих, яких я не люблю. Та й, зрештою, яка різниця, що грати — важливо лише, як грати. Бо як ще можна здивувати самим фактом виконання? У жодному разі. Тепер можна здивувати лише тим, як ти це робиш.

— Нині багато відомих музикантів створили фонди власного імені для підтримки молодих музикантів — я маю на увазі Співакова, Крайнєва. Як у вас із цим?

— Не очолюю жодних фондів узагалі. Молодим допомагати дуже небезпечно, особливо дітям, особливо бідним дітям. Звірю треба дати можливість полювати, а не класти в рот шматки м’яса. Якщо постійно напувати молочком, до нього звикнуть як до належного. І незабаром можуть сказати: «Мало! І чому молоко таке погане?! Давайте, несіть більше й краще!». Це все слід розумно робити, а не так, як у нас. Питання не таке просте — кому й у чому треба допомагати, а кому дати можливість узяти сокиру й самому пробиратися крізь хащу.

— Вважаєте, у таких країнах, як Росія, Україна, є можливість пробитися крізь хащу?

Я глибоко переконаний: великий талант завжди проб’ється. Можу сказати, що не пам’ятаю жодного випадку, коли талант великого масштабу залишився непоміченим, якщо тільки сам не зсунувся з глузду й не потрапив до божевільні. Але якщо він готовий до того, щоб себе проявити, то рано чи пізно він усе одно про себе заявить.

— Чи важливо для вас, у якому залі грати?

— Є зали, які я люблю, є такі, яких уникаю. Зараз, скажімо, безумно полюбив зал у Тенеріфе, що недавно відкрився. Там кілька тисяч місць, і при цьому між першим і останнім рядом у звуці всього чотири децибели, звук проектується абсолютно на всіх слухачів. Багато чудових залів у Японії. Колись я дуже скептично ставився до Карнегі-холу, мені здавалося, що його слава скидається на славу Макдональдса — «найкращого ресторану у світі» тощо. Але, зігравши там, я повністю змінив свою думку — це справді зал із видатною акустикою, грати там дуже приємно.

— А як щодо Великого залу Московської консерваторії?

— Цей зал мені не особливо подобається. Там мені ще жодного разу не вдалося добре зіграти.

— Що спонукало вас приїхати в Україну з концертами після двадцятирічної перерви?

Не треба постійно переводити на мене стрілки. У мене є адміністратор, який запропонував мені цю поїздку. Я погодився — ось і все.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво