Міфи та мрії - Культура - dt.ua

Міфи та мрії

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

За два дні до своєї першої подорожі в Донецьк я познайомилась із дівчиною з Чехії, яка вільно володіє українською (вивчала її в університеті у Брно) і практично не знає російської...

За два дні до своєї першої подорожі в Донецьк я познайомилась із дівчиною з Чехії, яка вільно володіє українською (вивчала її в університеті у Брно) і практично не знає російської. Доля закинула її в Сімферополь, де вона допомагає ВІЛ-інфікованим не втрачати надії на життя. Майже щотижня, розповідала вона, на вулиці зустрічається хтось незадоволений її спілкуванням українською мовою.

Під таким враженням я їхала в Донецьк разом з фотографом Віктором Марущенком та керівником Центру сучасного мистецтва (ЦСМ) при Києво-Могилянській академії і куратором виставки Юрієм Онухом допомагати презентувати фотоальбом виставки «Донбас — країна мрій», представленої в ЦСМ.

Утім, очікуваного поділу на «своїх» і «чужих» на рівні мови я не відчула (чи майже не відчула). Перше моє знайомство з донеччанином одразу приємно здивувало — донецький бізнесмен, який їхав зі мною в купе, був дуже привітним і ввічливим і чудово володів українською мовою. На українську переходили майже всі нові знайомі у Донецьку — володіли нею цілком вільно.

Однак у Донецьку на нас чекала проблема — в Художньому музеї, з яким заздалегідь було домовлено про презентацію фотоальбому, прорвало каналізацію і запах поширився якраз у тому залі, де мала відбуватися наша презентація. Та й сам Художній музей через хронічний брак коштів і ремонту має вигляд досить сумний — попри гарну колекцію, яку час від часу затоплюють жителі верхніх поверхів (музей міститься на першому поверсі житлового будинку). До речі, Художній музей є одним із лише двох музеїв у мільйонному Донецьку. На щастя, директор музею зустріла нас дуже гостинно, швидко вирішила питання приміщення (підібрали залу, в якій не чути каналізаційного запаху) і познайомила з колекцією та друкованими виданнями музею й інших установ. На форзаці майже кожного видання герої донецької культури: Кучма, Янукович, Близнюк, Колесников, Стасевич у чудових кабінетах, де не буває каналізаційного запаху, обдертих стін та затоплених картин, — як тут забути про своїх благодійників?

На презентацію фотоальбому прийшло чимало журналістів та гостей. Після виступів і кількох загальних запитань, що їх присутні ставили Онуху та Марущенку, прозвучав той голос Іншого, Окремішнього, що його я спершу так боялася почути на рівні мовному. Слово узяв молодий викладач-мистецтвознавець, який вбачав у контрастному способі подачі мрії та реальності, у назві «Донбас — країна мрій» на тлі гірких фотографій, точніше, у відсутності, на його думку, гіркоти і співчуття у самого художника до об’єкта свого фотографування, зневагу до Донбасу та його жителів. Іншими словами, він трактував художника як Чужинця, котрий зі зверхністю знімав цю, за його висловом, «чорнуху» й спекулює на ній. Пояснення Марущенка, що це не «чорнуха», а повсякденне життя людей, це проблема держави, а не внутрішні проблеми шахтарів, зокрема п’янство чи наркоманія, яких і близько на фотографіях немає, опонента не переконали. І тоді на допомогу прийшов зал. Молода дівчина із залу зауважила мистецтвознавцеві: назва «Донбас — країна мрій» може звучати для нього дивно лише тоді, коли він, донбасівець, ніяких мрій не має, інший фотограф запитав, що той сам зробив для цих людей, а оскільки опонент затято наводив свої аргументи про «чорнушність», дискусія розгорілася не на жарт. Ця несподівана дискусія раптом породила у присутніх відчуття повного взаєморозуміння, ту єдність, яку так хотілося відчути у Донецьку. Свідченням стала довга черга за автографами до Марущенка, незліченні інтерв’ю, що їх дали автори фотоальбому, та задоволення директора Художнього музею Галини Чумак, яка, попри рекомендації декого з начальства не проводити цю презентацію в музеї та каналізаційні пригоди, таки не відмовилася від задуманого.

Однак міфи про різницю між «нами» і «ними» таки наздогнали мене по дорозі назад до Києва. Один мій сусід по купе доводив, що досі гарні дівчата в Києві розмовляли російською, а не (як я) «на мові», а абрикоси в Донецьку, на відміну від Києва, вже давно зацвіли. І тоді налетіли на мене всі почуті за час подорожі фрази, від яких я так старанно відмахувалася: про те, що погода на Донеччині, на відміну від решти України, завжди тільки така, як у Москві, що донеччани, на відміну від решти українців-слов’ян, походять від скіфів, а ще в Донецьку живуть нормальні люди, а не, як ми в Києві «вважаємо», кожен третій — бандит... Передвиборний трюк найманих політтехнологів про поділ України на «нас» і «їх» упав на підготований ґрунт і дав щедрий урожай. «Проте, — писав Ролан Барт, — яким би священним не здавався цей Звичай, люди мусять узяти його у свої руки і змінити».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво