«Мідний король»: беззаконня жанру

«Мідний король» Марини та Сергія Дяченків, який побачив світ у видавництві «Фоліо», багато в чому є несподіванкою. Зокрема несподіванкою, явно приємною для вітчизняного читача. Вперше у кар’єрі відомих письменників українська версія повноформатного «фентезійного» роману виходить набагато раніше за російську. Довкола цього факту і вибудувало видавництво стратегію продажу нового роману.

Punk’s not dead! — чи то пак, «Фентезі ще жива!» — хочеться вигукнути в процесі читання «Мідного короля». А занудні, повторювані сотні разів, сюжети лицарів-королів-драконів-ельфів — це просто сумна доля графоманів, котрі й дають можливість підтоптаним критикам поговорити про кончину ненависного жанру. Натомість у Дяченків виходить… виходять «Варан» і «Мідний король». Загалом за формою книжка до певної міри нагадує комп’ютерну гру — притому якнайвищої якості виконання. Перший епізод на кораблі, де герою відведено пасивну роль, схожий на вступний ролик. Далі — «керування подіями» потрапляє в руки гравця, перша локація — маяк, друга — галера, і — далі, далі, чимдуж, «розкачується» герой від раба до солдата, ватажка і володаря. Все максимально стисло, скупо, одним — але довершеним — штрихом, і у високому темпі. Кількість рухів і подій на одиницю часу непропорційно висока, особливо як для Дяченків. Сюжет максимально насичений і звивистий, утримує увагу читача від першої і до останньої сторінки.

Притому книжка, безумовно, є чимось істотно більшим, ніж якісний action у чистому вигляді. Моменти складного й нетривіального етичного вибору, традиційні для романів цих авторів, є і в «Мідному королі». Моральні конфлікти не видаються химерною надбудовою, як це нерідко трапляється у «фентезійних» авторів. У Дяченків «питання етики» є плоттю від плоті самої оповіді, вони не лізуть настирливо в очі, не стають стіною розлогих повчань та напучувань, а органічно постають перед кожним скільки-небудь вдумливим читачем.

Загалом увесь роман побудований на класичній дихотомії «ціль-засоби». Чим можна заплатити за успіх — навіть якщо успіх цей передбачає чималий шмат богорівності. На тлі модних тепер success stories «Мідний король» видається більш ніж достойною літературою.

Гострою і радикально-несподіваною вийшла любовна інтрига «Мідного короля». Прописана стисло, а місцями — скупо, вона, тим не менше, категорично не вкладається у «закони жанру». Сподобається читачеві чи ні — питання смаку. Проте в кожнім разі — залишається у пам’яті надовго. Чимось схожим — за силою впливу, а не за суттю — були хіба складні міжстатеві стосунки у «Лівій руці пітьми» Урсули ле Гуїн.

На жаль, на цьому несподіванки «Мідного короля» не завершуються. Бо єдине, що можна (і треба) закинути книжці, це якість перекладу. Вона просто гнітюча. Вже з перших сторінок україномовну людину вражають химерні словотвори, на кшталт «подорожник» (ні-ні, це не популярна лікарська трава, це таке відтворення слова «подорожній»). Поряд із «подорожниками» стіною стоять численні «вартівники», «перевіряльники» і чимало інших банальних кальок з російських форм.

Проте, якщо походження цих слів зрозуміти можна, то далі справи ще гірші. В якийсь момент у перекладача зовсім опускаються руки — і в хід ідуть просто російські слова. «Голка влетела», «говорящий птах» тощо. Втриматися від гигикання — і то в цілком недоречних місцях — стає складніше. Чого вартує саме словосполучення «вечірній вишик»! Викликають здивування і «морські пластуни», які в романі «Варан», дія якого відбувається у тому ж світі, описані як «морські птахи». Але в «Мідному королі» будь-які орнітологічні конотації відсутні, а зважаючи на загальну якість перекладу, уява послужливо малює маленьких національно-свідомих членів організації «Пласт» у хитких човниках.

До речі, практично аналогічним за якістю є й переклад «Варана», який вийшов у світ українською паралельно з «Мідним королем». Це, врешті, й не дивно, зважаючи, що перекладала обидва романи одна людина. Проте виловлювати мовні «ляпи» повинен не тільки (і не стільки) власне перекладач. Для цього існують на світі редактори. Та якщо допитливий читач захоче довідатися прізвище лінгвіста, котрий вважає слова «подорожник» і «подорожній» синонімами, на нього чекає великий сюрприз. Прізви­ще літературного редактора в атрибутах книжки просто відсутнє. Чи то зекономили вельмишановні видавці, чи то, сердешний, не схотів хвалитися своїми звершеннями перед аудиторією. Що і не дивно.

Коли чесно, ситуація з перекладом цілком незрозуміла. Знайти авторів калібру родини Дяченків, закрутити маркетингову фішку про «українську версію задовго до російської» — і при тому елементарно не вичитати те, що вийшло! Оригінальна ідея: посилено рекламувати найслабше, по суті, місце книжки. Врешті, надмірна заощадливість видавців із ними грає лихий жарт. Гірше, що водночас шкоди зазнає сама ідея якісної україномовної фантастики.

Втім, хочеться сподіватися, репутація Марини й Сергія Дяченків серед читачів залишиться неушкодженою, навіть якщо вони спробують розпочати своє знайомство з їх­ньою творчістю саме з української версії «Варана» й «Мідного короля». Любителям творчості іменитого подружжя — читати обов’язково. Решті — цілком можливо, ба навіть бажано.