МИ НЕ САМОТНІ

З роками в мене псується характер. Наприклад, я все частіше обурююся з приводу музики. Мене дратують Альона Апіна, «Тату», «Руки вверх», композитор Ігор Крутой та десятки інших крутих композиторів. Тобто навіть не вони самі, а той факт, що навколо мене день у день вужчає і стискається простір, у якому їх немає, простір, вільний від них. Звісно, всередині своєї малої приватної фортеці я ще спроможний сяк-так від них захиститися — натискаючи на телевізійному пульті улюблену кнопку off або наповнюючи свій дім інакшою, своєю музикою — і що гучнішою, то прекраснішою. Але, на жаль, у цьому житті доводиться ще й пересуватися. І взагалі — бувати у світі зовнішньому. Отам вони мене й дістають!

Поїздка у таксі, маршрутці, міжміському автобусі, потязі, засмагання на пляжі, прогулянка околицями міського парку, сидіння у кнайпі за кавою, пивом тощо — можуть перетворитися і все частіше перетворюються на справжнісіньке аудіопекло в мініатюрі. Чому українці так люблять саме російську музику? — я намагаюся переводити це запитання у площину світоглядну, бо не маю сумнівів, що тут не обійшлося без якихось глибинних прапричин, захованих ще чи не на хромосомному рівні.

Дехто з моїх знайомих відповідає мені, що цієї музики у нас просто страшенно багато, а будь-якої іншої значно менше. Отже, вона випирає назовні суто кількісно, а взагалі нашим співвітчизникам, за великим рахунком, по цимбалах, що слухати, — аби щось деренчало на тлі життєвого потоку. Якщо навіть пристати на таку версію, то й вона не буде аж надто втішною, позаяк свідчитиме про фатальну запущеність внутрішньої гіґієни.

Але насправді я неодноразово спостерігав щось, що безумовно спростовує таке пояснення деяких моїх знайомих. Наприклад, ви сидите в барі, де радіоприймач налаштований на яку-небудь ефемну хвилю. Атмосфера цілком байдужа — звучить щось англомовне, потім який-небудь Рамацотті, щось іще, відтак можлива (досі трапляється) пісня українською. З байдужістю покінчено. Знервована рука бармена/барменки починає шукати іншу хвилю і не заспокоюється, поки не натрапляє на що-небудь (нарешті!) російське — попсу, блатняк, шансон чи, замаскований під рок, солодкавий романс. При цьому
він/вона ще й переможно додає гучності, повної, цілковитої — є, знайдено, соціальна норма, наша музика, Русское радио. Ні, не по цимбалах нашим співвітчизникам, що там у них деренчить на тлі — та й цимбалів як таких вони точно вже слухати не стануть!

Тарас Прохасько, думку якого я ціную вище, ніж думки всіх інших мандрівних філософів, трактує цю схильність як неусвідомлену потребу в «літературі», тобто «наративі», тобто «історіях». Водій автобуса «Косів — Верховина» не читає книжок (і, можливо, має в цьому цілковиту рацію), але, як і всі інші люди, хоче, щоб йому розповідали людські історії. Напіврозмагнічена касета з піснями якого-небудь Аркадія Укупніка — знайдена в шоферському бардачку десятилітня спадщина переведеного на інший маршрут колеги — здатна задовольнити цю тугу. Російські пісні найчастіше розраховані на довірливість. Вони зроблені дуже функціонально, з досконалим знанням мільйонних цільових аудиторій.

Але й такої версії мені замало. Якась вона занадто лагідна чи що. Ні, я не збираюся слідом за воскреслим недавно класиком повторювати «то що ж ми за народ такий?», я просто намагаюся час від часу кудись поїхати, бодай ненадовго, кудись, де я цього не чутиму. Бо це з тих випадків, коли хоч не слухаєш, але чуєш.

Мої мандри, чи то пак утечі, іноді заводять мене в місця леґендарні. У столиці Вільної Держави Баварія Мюнхені одним з таких місць є «Гофбройгаус» — велетенський за площею та об’ємністю пивний ресторан, здатний помістити одночасно тисячі відвідувачів. Описуючи його, я завжди вдаюся до візії вершника — залами «Гофбройгаусу» і справді можна було б носитися на доброму скакуні. Гоф! Брой! Гаус! Я підозрюю, що саме тут варилося пиво для баварських королів, десь у його підземних, настільки ж просторих склепах. Я навіть не підозрюю — я просто знаю, що саме звідси починався націонал-соціалізм, принаймні пивний путч з усіма його наслідками. Хоч особисто в мене атмосфера цього гіперзакладу викликає передусім дещо фривольні асоціації — баварські рустикальні кінокомедійки, здоровий секс на природі, елементи м’якого аграрного порно. Можливо, причина цього — розпашілі декольтовані офіціантки, здатні, мов груди, нести перед собою відразу по дванадцять повних літрових кухлів? Так, безумовно вони, але й дещо інше. Музика, жива музика — оркестрик посеред головної зали: капелюхи, шкіряні штанці до колін, волохаті коліна, гетри, камзоли. Труби, тромбони, акордеон, перкусія. Вальси і марші, а також польки — музичка ще з тих кінокомедійок.

Нас троє, і ми опиняємося в цьому хмільному капищі досить пізнього вечора, коли мідь і міць духових набирає особливої пронизливості, а голос співака вже й не мріє про повну октаву. Уявіть собі це переповнення, ці тисячі пар посоловілих очей, цей рев, грай, дим, ґвалт, ці сплески маршового ентузіазму та альпійсько-мисливського гумору. Нам доводиться замалим не кричати, щоб почути одне одного. Наші розмови крутяться навколо тих самих тематичних осей: пиво світле і темне, королі-пивовари, нацики, путч, декольте, баварська еротика, альпійські пейзажі, тваринницька зоофілія. Нам добре, бо пива можна замовити ще і сигарети не думають закінчуватися.

Десь між десятою та одинадцятою оркестрик бере чвертьгодинну паузу, а потім знову починає грати — з новими силами. Я боюся, що розпізнав ці перші акорди. Ні, кажу я. Але це не допомагає. Баварський національний оркестрик у шкіряних штанцях і повстяних капелюхах виходить на «Калінку-малінку».

Залою — та ні, всіма залами — опановує невимовне ейфористичне очманіння. Присутні зриваються з місць, плещуть в такт, цілуються, плачуть і, звісно, підспівують. Безліч розрізнених товариств робиться чимось єдиним, поривним і монолітним. Баварці й американці, китайці, португальці й новозеландці, а також усі інші присутні й неприсутні народи, нації та племена співають «Калінку». Містична країна-континент на північному сході буття невблаганно затягує їх у себе. Соліст у гетрах близький до екстазу. Будь-якої хвилини може початися новий путч. По суті справи, це тисячоголове червоне від реву тіло робить зараз те саме, що роблять українські бармен/барменка, нарешті намацавши хвилю Русского радио, — вони вмикають його і себе на повну потужність. Ми не самотні в любові до цих пісень. Разом із нами — тисячі тут і мільйони в усьому світі.

Не в захопленні від цього лише три особи, чимось віддалено схожі на втікачів. Але вони не рахуються.