Межигір'я та маєтки Пшонки — це лише модель того несмаку і безладу, які панують у нашій державній сфері - Культура - dt.ua

"Межигір'я та маєтки Пшонки — це лише модель того несмаку і безладу, які панують у нашій державній сфері"

14 березня, 2014, 17:55 Роздрукувати Випуск №9, 14 березня-21 березня

Мистецтвознавець Назар Козак — про інтер'єри вельмож, Мінкульт, "рЕволюцію"   

Мистецтвознавець Назар Козак — про інтер'єри вельмож, Мінкульт, "рЕволюцію" 

Назар Козак професійно цікавиться історією образотворчого мистецтва Київської Русі та Візантії. Проте з нашої розмови і його праць роблю висновок, що сферою життєвого інтересу Назара є Людина. Причому вільна, як і мистецтво. Під час подій на Майдані він творив газету "рЕволюція" для східних і південних регіонів України. Окрім "спокійних" революційних ночей, відбув протистояння на Грушевського, штурм Банкової. А ще — своїми дописами й позицією таки вплинув на студентів, щоби вони долучилися до Майдану: написаним раніше посібником спудея "NAFIGA іти на пари, коли можна піти на пиво" (не заклик до шкідливих звичок, а протест проти освітньої системи), авторитетом "антисистемного дядечка".

Отже, наша розмова з Назаром Козаком — не тільки про образотворче мистецтво Київської Русі… 

Назаре, очевидно, сьогодні як ніколи важливо, аби люди культури пояснювали жителям Криму та Сходу, що Україна справді змінюється під впливом Майдану… 

— Товариш із Москви мені пише: "Я не асоціюю себе з моєю країною. Проте хочу попросити вибачення за все, що відбувається". Тобто населення Криму, південних і східних областей України, Росії має можливість доступу до правдивої інформації. Проблема в тому, що інформаційна блокада існує в головах людей. У мешканців західних регіонів теж є бар'єри. Ми маємо стереотипи і ними керуємося, вибірково сприймаємо інформацію. 

— Питання — у бажанні знати правду. Його часто немає. Іде двадцять третій рік незалежності. Чому в східних регіонах є прихильники Путіна? У цьому заслуга не тільки російської пропаганди, а й відсутності політики Української держави в зазначеній площині. 

— Дуже хочу, щоб теперішній конфлікт був вирішений мирно. Проте якщо посягнуть на свободу моєї держави, я візьму в руки зброю. Не маю жодного сумніву, що захищатиму Батьківщину до кінця. 

Багато говорять про кровожерних бандерівців. Це, звісно, неправда. У нас ніхто кров "российских младенцев" не п'є на сніданок. Зрештою, який я бандерівець, якщо виріс у Радянському Союзі і був членом піонерської організації? Треба розуміти, що ми не здамося. Події в Києві це показали. Люди йшли на смерть, фактично не маючи зброї. У нас близько мільйона резервістів. Я — офіцер Збройних сил запасу і виконаю свій обов'язок перед державою. 

Звісно, українська армія не в найкращому стані. Проте армія — це не лише зброя. Насамперед це моральний дух. Який він у Росії? Не знаю. Як сказав Олександр Чалий, міністр оборони РФ більше знав про меблі, ніж військову справу. Вони теж розкрадають свою країну, у них страшна корупція. Їхнє суспільство немонолітне. Не всі хочуть воювати з Україною. Навіть повідомлення від мого товариша свідчить про зміну свідомості багатьох росіян.

— Під час акцій Майдану ви видавали газету "рЕволюція". Писали, що номери видання — десять цвяхів у труну системи. Все-таки поясність мету цього проекту. Адже ЗМІ висвітлювали події Майдану як ніколи ефективно. 

— Газета "рЕволюція" для мене — не просто засіб інформації, а пропагандистський. Мета — вплинути на людей, які сумнівалися у важливості Майдану чи виступали проти нього, змінити їхню думку. Для того, щоб їх переконати, були підібрані історії з соціальних мереж. Це волонтерський проект. Ми розміщували видання на сайті, і кожен міг роздрукувати необхідну кількість примірників та розповсюдити. Були добровольці. Проте потім харків'янину заборонили використовувати робочий принтер, почали закривати друкарні через випуск листівок. Тож ми знайшли людей у західній і центральній Україні, які роздруковували видання. Мешканці східних регіонів його поширювали. Газету "рЕволюція" розповсюджували у Харкові, Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Сімферополі, Житомирі, Вінниці та Чернігові.

— Ви неодноразово бували на Майдані. Із дописів у ФБ можна зрозуміти, що перебували на вулиці Грушевського під час "кривавого Водохреща". Що мотивувало піти туди у пік небезпеки?

— Я був на Грушевського з 19 по 21 січня. Мотивувало прийняття "Законів про диктатуру". Не бачив особливої загрози в тому, щоб стояти на Грушевського. 

З чим зіштовхнувся? Люди по-різному сприймають небезпеку. Під час Пелопоннеської війни Плутарх на честь загиблих афінян написав промову. Він розповідає про два види сміливців. Перші — це ті, які не знають, що таке небезпека. Вони відважні, бо сліпі. Другі — це ті, які все розуміють, однак ідуть боротися. У протистоянні на Грушевського, та й впродовж усіх подій Майдану, серед народу панували обидва види сміливості. Були азартні й ті, хто аналізував небезпеку. Багато людей не могли правильно розрахувати ризиків. Саме тому дехто постраждав 1 грудня. 

Проте безліч осіб мали бути присутні чи на Майдані, чи на Банковій, чи на Грушевського, проте гіперболізований страх, абсолютно невмотивований, не дав їм можливості це зробити. Я не кажу йти кидати коктейлі Молотова. Але виражати свою позицію та підтримувати спротив народу було дуже важливо, особливо вночі. 21 січня нас спробували штурмувати на Грушевського. Тоді я замислився, чи вистачить мені сил добігти до Майдану. Насправді в такі моменти відчуваєш, що не є окремим індивідуумом, як часто себе позиціюєш, а пов'язаний із тими, хто поруч. Якщо вони відважні, готові до дій, то це передається й тобі. Немає небезпеки, коли люди разом. 

Проблема в тому, що ми завжди були на крок позаду від "охоронців порядку". 30 листопада вийшли студенти, — їх побили кийками. Почали майданівці каски вдягати — протилежна сторона застосувала гранати. Революціонери взяли щити й палиці, — проти них використали вогнепальну зброю.

— У блозі ви постійно зверталися до студентів, щоб вони підтримали революцію. Наскільки ефективними стали заклики до спудеїв, для яких "сесія понад усе"?

— Багато людей кажуть, що на них впливають мої записи. Проте це не означає, що вони діють так, як я раджу. Тим часом є безліч осіб, котрі не читали блогу, а робили те, до чого він містив заклики. Однак вода камінь точить. Ось візьмімо студентів історичного факультету. Я давно казав, що треба страйкувати. І після загибелі людей 18 лютого університет оголосив страйк. Це заслуга насамперед спудеїв, а не адміністрації універу. Я не пам'ятаю, щоб Львівський університет ім. І.Франка колись страйкував. Тепер, переконаний, цей навчальний заклад буде іншим.

— Один із ваших записів у ФБ: "За останні дні мені трапилося декілька "сповідей" колишніх випускників, які оприлюднили, кому і за яких обставин давали взятки в університеті. Приєднуйтесь до цього руху. Адже сказати правду легше, аніж під обстрілом підніматися по Інститутській. Це ваш шанс". Маєте план подолання корупції у ВНЗ?

— Це правильний крок, бо без очищення ми нічого не змінимо. Такі заяви впливають на людей, які їх роблять. Негативні моменти осідають на нашій душі й позначаються на житті. Ці акти як сповідь. Вони звільняють людину від тягаря. Розриваються кайдани, й особа стає вільною. Починається рух уперед. Окрім того, якщо люди почнуть писати про все, що відбувається, то знищать корупцію. Адже це явність, а всі протиправні дії потребують таємності.

— З погляду мистецтвознавця, про роль мистецтва у революції.

— Щодо образотворчого мистецтва. Варто відзначити "Мистецький барбакан". Це проект сучасних українських художників, представників напряму жлоб-арт, зокрема Івана Семесюка, Андрія Єрмоленка. Являє собою виготовлену з блоків дикту конструкцію, в якій відбуваються мистецькі зустрічі. Вона оздоблена плакатами у стилі татуювання мексиканських бандитів та з українськими мотивами. 

"Жлобісти" актуальні тим, що їхні серії робіт — це стьоб над суспільними виразками. У них серйозно розкрито тему гопників. Вони малюють принца Чарльза у спортивних штанах на тлі гаражів, принцесу Діану — в одязі продавщиці. Треба відзначити вертеп і образ св.Миколая. Це роботи Романа Зілінка, Остапа Лозинського та Олександра Бриндікова, працівників Національного музею ім. А. Шептицького.

Також під час революції деякі галереї відчинили двері протестувальникам для відпочинку. Львівський художник Василь Бажай зробив великий розпродаж своїх робіт і 90% коштів передав Майдану. Всіх не згадати. Було багато дизайнерів, які робили плакати. 

Чи максимально долучилися митці до революції? Не думаю. Багато речей на Майдані робили люди, котрі ніколи на це не вчилися. У звичайному житті вони не відповідали за такі масштаби. Під час штурму 18—20 лютого захистом керував артист Євген Нищук. Не генерал, який має професійний обов'язок. Так і з мистецтвом на Майдані. Його творили великою мірою не митці, а народ… Це його творчість. Зокрема шоломи розмальовували. 

Де є люди, обов'язково буде мистецтво. Воно народилося з Людиною. Колись розписували печери. Хоча не було жодних технологій. Маленька дитина малює. Пізніше цю вроджену властивість людини наша цивілізація забирає. Чому? Бо теперішній час — це цивілізація фабрики, масового виробництва. Для цього потрібно мінімум творчості та максимум стандартних вирішень. Коли діти приходять до школи, їх в одному класі налічується близько тридцяти. За якими критеріями їх групують? Один вік, одна територія. Але ж вони різні за своїм розвитком, інколи — за інтересами. Незважаючи на це, їх навчають за однією програмою. Приблизно те ж маємо й у ВНЗ. У нас повсюди стандартизація. Ми — посттоталітарне суспільство. У тоталітарній державі взагалі був єдиний визначений напрям — соціалістичний реалізм. Решта — буржуазні прояви. Львівський художник Карло Звіринський усе життя творив у підпіллі. Експериментував, шукав сучасні вираження. А інші тоді ж? Ми успішно створювали радянське мистецтво та пропаганду. Відповідно — у такому суспільстві мистецтво вважалося чимось недоречним і непотрібним. Для чого це пролетаріату? Йому необхідні верстати, щоб він вкалував, сидів у шахтах. Ось чому сьогодні люди зі східної та південної України, навіть на Антимайдані, говорять, що вони нас годують, бо працюють. Насправді найбільший відсоток податку Україні платить столиця. У Києві люди не працюють на шахтах, вони створюють інший продукт. 

— Художниця Ольга Олійник ще два роки тому намалювала картину "Король голий". Вона зобразила колишнього президента. Казала — бачила, що він не має авторитету, поваги, тому саме така концепція. Проте переховувала цю картину й продемонструвала аж під час Майдану. Можемо говорити, що мистецтво вийшло з підпілля?

— Майдан — це також і творча революція. Ідея твору Ольги хороша. Проте що їй забороняло показати картину раніше, що могло статися? Можливо, переслідування? В людях живе самоцензура. Вони часто перебільшують загрозу. Пам'ятаємо випадок, коли куратор виставки "Велике і величне" Наталія Заболотна знищила картину Володимира Кузнєцова "Коліївщина. Страшний суд". На ній він зображав пекельні муки засліплених провладних елементів, п'яних потвор, ганебних міліціонерів, брехливих суддів. Але це настільки хороший маркетинговий хід. Художник одразу став відомим. До речі, у цьому випадку можемо говорити, що мистецтво не тільки реагує на революційні події, а й передбачає їх. 

— Тема трохи неприємна… Але все-таки дуже цікаво почути вашу думку про мистецьку "якість" Межигір'я та маєтків Пшонки.

— Вже народився жарт, що дизайнери, які дуже грішать, пробудуть решту свого життя саме в будинку Пшонки. Отже, Межигір'я та маєтки екс-генпрокурора? Страшно жити в цьому золоті! Всередині в маєтку Януковича я не був. Це питання висвітлюють у тому ракурсі, що коли, мовляв, маєтки відбивають внутрішню суть своїх господарів, то ті люди не мають смаку. 

Але це тільки частина правди. Є інша частина. Подивіться на офіційні державні апартаменти: в якому інтер'єрі давали інтерв'ю всі президенти України. Все в тому ж надмірному, кітчевому стилі, мішанина всіх елементів, що має на меті показати велич володаря. Просто в будинках екс-генпрокурора все гіперболізовано. Ба більше, ви бачили приймальню ректора, які ремонти зробили на юридичному факультеті Львівського університету? Насправді те, що суспільство побачило в палацах Пшонки та Янукович, є і в нас під носом. 

Межигір'я та маєтки Пшонки — це лише модель того несмаку і безладу, які панують у нашій державній сфері. До речі, я впевнений, що ремонти у Межигір'ї і в державних інституціях робили одні й ті самі фірми.

— Яким ви бачите практичне застосування цих маєтків?

— Була хороша ідея зробити музей корупції. А виручені кошти — віддавати на потрібні програми. Ще кажуть, що треба продати. Рішень може бути багато. Щодо музею, то стосовно Межигір'я — це ідея цікава. Їздять же люди в концтабір. Так і тут — не розваги ради, а зовсім з іншою метою. Коли я ходив територією резиденції, то реально усвідомив, що відбувалося в нашій державі. Як ці кошти було вкрадено в людей, забрано у величезній кількості та потрачено безглуздим чином, коли бракувало на найважливіше. Я розумію, що таке Межигір'я не одне.

— Як контролюватимете владу?

— Вибори — це найкращий спосіб замінити тих людей, які не впорюються. Має бути мережа дієвих ГО. Думаю, після останніх подій жодна влада не дозволить собі поводитися в такий спосіб. Бо наступний Майдан одразу збереться в бронежилетах. Ми вперше кидали "коктейлі Молотова". Люди вперше за останні 60 років виходили під кулі. Цікаві історичні фотографії показують, як під час студентського голодування на граніті охоронявся Кабмін. Стояло близько десятка міліціонерів у звичайній формі. Під час цієї революції виставляли тисячі "охоронців порядку". Контролем влади буде цей прецедент. Це як щеплення. Всі пережили страх і розуміють, як доведеться розплачуватися за протиправні дії. Правда, не знаю, коли в нас буде як на Заході: розкопали журналісти, що чиновник оплатив маршрутку з бюджетних коштів, — і чиновник пішов у відставку. 

— Ваше ставлення до того, що майданівці отримали посади міністрів.

— Тих людей, котрі заслужили авторитет під час революції, призначили міністрами, аби створити враження зв'язку влади з Майданом. Ми розуміємо, що це не так. Майдан вибив Януковича, але нікого не ввів. Ми не стояли, щоб Олександр Турчинов став в. о. президента. Важливо провести вибори і обрати президента, який би об'єднав суспільство. Я не вважаю, що це трагічно чи дуже зле. Тому що попередня влада — вершина не тільки аморальності, а й катастрофічної некомпетентності. 

— Кажуть, не треба критикувати нових міністрів одразу після призначення, треба дати їм можливість попрацювати і допомагати. Ваші рекомендації міністрові культури Євгену Нищуку.

— Культура — це сфера вільна, яка повинна розвиватися. Держава має надавати підтримку, а не управляти. Тим більше — не робити державних замовлень, як у нас. Керувати культурою — це характерно для тоталітарного суспільства. Складно зрозуміти, яку роль виконує міністерство. Якщо пропагує українську культуру, то чому її немає у Криму, на Донбасі? Чому, наприклад, я не знаю випадків, що український вільний художник може отримати грант від держави? Чому, коли роблять акції за кордоном, то їздять люди, пов'язані певним чином із працівниками міністерства? Моя думка — все це ліквідувати. Ми не в Радянському Союзі, і нам не потрібне радянське міністерство. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво