МЕЦЕНАТСТВО — ПРЕРОГАТИВА ЖЕБРАКІВ? - Культура - dt.ua

МЕЦЕНАТСТВО — ПРЕРОГАТИВА ЖЕБРАКІВ?

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

Ще від римського патриція Мецената, який своїм ім’ям, власне, і дав назву цьому явищу, меценатство було прерогативою винятково багатих, радше навіть дуже багатих людей...

Ще від римського патриція Мецената, який своїм ім’ям, власне, і дав назву цьому явищу, меценатство було прерогативою винятково багатих, радше навіть дуже багатих людей. Коли судити з кількості дорогих іномарок на вулицях Києва, потенційних меценатів у нас — хоч греблю гати. Ось тільки жертвувати на мистецтво ніхто особливо не квапиться. Пам’ятаємо, напередодні відкриття після затяжної реконструкції Музею східного та західного мистецтва була проведена прес-конференція, на якій братії, що пише-знімає, продемонстрували грубезний, красиво оформлений фоліант. Музейники сподівалися, що нинішні бізнесмени продовжать справу Богдана та Варвари Ханенків, і на шпальтах цієї книги будуть відбиті імена нових меценатів. Відтоді незайману чистоту її аркушів порушили лише два записи. Один зроблений на честь австрійця Василя Новицького, який подарував музею прикрашений золотом і каменями ритуальний буддистський череп, другий — на честь відомого японського каліграфа Марімото, що подарував свої авторські роботи. І все.

Людей, здатних за бажання «повторити подвиг» киянина Богдана Ханенка чи москвича Павла Третьякова (до речі, обидва вони були «новими росіянами» свого часу), в Україні предосить. Ось тільки бажання немає. Меценатство переважно обмежується будівництвом кількох храмів у своєму виборчому окрузі, щоб панотець регулярно нагадував електорату, як потрібно голосувати, і запрошенням зірок естради напередодні виборів. Кардинальна відмінність між щасливими капіталістами першої, яка виникла після скасування кріпосного права, і другої, що з’явилася після краху комунізму, хвилі, соціопсихологи пояснюють просто. Раніше новоявлений стан капіталістів підсвідомо в побуті і поведінці хотів бути таким самим і навіть кращим за попередній правлячий стан — дворянство. Тому і намагався «переплюнути» аристократію як у побуті, так і в шляхетних учинках. Нинішнім же капіталістам брати приклад немає з кого — попередніх номенклатурних хазяїв життя зразком шляхетності й аристократичності не назвеш. Та й сьогоднішні капіталісти в основному з тих самих партійних і комсомольських босів і відбуваються. Вони навряд чи здатні поділитися власними прибутками задля примноження культурного й історичного надбання своєї країни. Радше навпаки. Досить згадати як «цілком випадково», проводячи роботи на Майдані Незалежності, будівельники знищили розкопаний древній вал. Сталося ж це відразу після того, як було порушене питання про його музеїфікацію, а отже, незаплановане інвесторами розширення музейної площі на шкоду площі торгівельній.

Але природа не терпить порожнечі. Якщо багачі не хочуть ставати меценатами, то ними стають ...жебраки.

Недавно в невеличкому містечку на Хмельниччині, що зветься Городок, місцева пенсіонерка Нонна Миколаївна Пащенко передала в дарунок місцевому музею колекцію старожитностей, які вона збирала майже півстоліття. Вартість зібрання, як для «нового росіянина» невелика. На внутрішньоукраїнському ринку антикваріату все це можна було б продати тисяч за п’ять-шість. Доларів, звісно. За рубежем — разів у десять більше. Ну, нехай тисяч за шістдесят. Деякі з нинішніх хазяїв життя такі суми спускають за один вечір у казино. Але для самотньої 78-річної пенсіонерки, чий будинок розвалюється на очах, і яка одержує усього 98 гривень пенсії — це фантастична сума. До речі, покупці до Нонни Миколаївни приїжджали навіть зі столиці. Обіцяли великі гроші. Але вона не погодилася — усе знайдене на Подільській землі має там і залишитися. Хоча на виручені кошти вона цілком могла б не те що відремонтувати старий, а взагалі купити собі новий будинок.

Збирати старожитності Нонна Миколаївна почала ще на початку шістдесятих. Якось, гуляючи із сином берегом Смотрича, вона випадково знайшла кілька кам’яних сокир.

— Восени, коли зорали сусіднє поле, — згадує пенсіонерка, — я повернулася вже спеціально, щоб пошукати давні реліквії. Перша ж експедиція принесла численні знахідки — декілька полірованих сокир, з десяток кремінних ножів, наконечник стріли, шматочки розписної кераміки, глиняна жіноча фігурка. Засівши за книги, Нонна Миколаївна незабаром з’ясувала, що всі знахідки належать до Трипільської археологічної культури і датуються III—IV тис. до нашої ери. Відтоді було знайдено ще кілька десятків давніх поселень — трипільських, черняхівських, давньослов’янських... При цьому до «чорної археології», яка завдає величезної шкоди історичній науці, її діяльність жодного стосунку не мала. Все знайдене вона збирала винятково на ріллі або на берегах рік після повеней. Більше того, цим вона фактично рятувала древні реліквії, які важкий плуг поступово перетворював на щебінь.

— Найкраще, — згадує вона, — шукати відразу ж після дощу, коли кожен камінчик, кожен черепок, як на долоні.

Щоправда, такі прогулянки легкими не назвеш. Густі, мов масло, подільські чорноземи миттєво налипають на чоботи важкими — кілограмів зо три на кожному — колодками-кайданами. Зараз Нонна Миколаївна таких походів не робить — ноги вже не ті. Та й навколишні поселення стали тепер недоступними — усі землі навколо Городка роздано місцевим жителям під городи. Вони ж бо сьогодні є чи не єдиними годувальниками її земляків — більшість підприємств міста давно не працює.

— Приватними городами вже не походиш, — каже Нонна Пащенко, — та й лопата — це не плуг, вона перевертає лише верхній прошарок грунту, а для поїздки на дальні поселення потрібні гроші...

Сьогодні зібрання Нонни Пащенко займає три стелажі, щільно заставлені експонатами. Плюс кілька так і нерозпакованих ящиків — для їхнього вмісту просто не знайшлося місця. Якщо ж експонати розкладати за всіма правилами, то для них знадобився б як мінімум цілий зал. А розкладати є що — близько сотні кам’яних сокир усіх форм і розмірів, наконечники стріл і списів, кремінні та мідні серпи, ножі, шкребки, різці, проколки, прясельця, ткацькі вантажики, вироби з рогу і кістки, прикраси... Одних лише знаменитих трипільських жіночих фігурок більше десятка. Із не менш знаменитої трипільської кераміки є лише одна ціла розписана чаша, решту представлено лише фрагментами, щоправда, прикрашеними дуже красивими розписами. Є у подарованому зібранні й не такі древні експонати — наприклад, колекція козацьких люльок XVII—XVIII століть.

Деякі з експонатів, такі як вражаючої краси глечик і сіро-глиняні полив’яні черняхівські полумиски (III—V століття нашої ери) Нонна Миколаївна буквально вихопила з-під ножа бульдозера.

— Взагалі, — каже вона, — ставлення моїх земляків до історії рідного краю іноді просто вражає.

А вражатися є чому. У місцевому дачному селищі, розташованому на місці одного з трипільських поселень, при закладанні фундаменту дачного будиночка було виявлено цілі поклади розписного посуду. Багато речей були абсолютно цілими. Знахідці відразу знайшли застосування. Усе було розбито вщент, а черепками вимостили ділянку грунтової дороги біля дачі — щоб болото не місити. І це при тому, що вартість навіть найбільш непоказного трипільського розписного горщика на чорному ринку археології — як мінімум доларів п’ятдесят.

Зараз колекцією Нонни Пащенко опікається наглядач музею, теж, до речі, пенсіонер, Іван Лаха. Він сам і збирач експонатів, і оформлювач, і тесля, і екскурсовод. Живе фактично на одну пенсію, оскільки майже всі гроші, одержувані за роботу в музеї, витрачає на купівлю нових експонатів. Тож і його теж сміливо можна зарахувати до лав меценатів.

Із усього домашнього зібрання Нонна Миколаївна залишила собі тільки один-єдиний експонат. Тоненьку смужку грубої матерії з чорним табірним номером. 1949 року вона як «ворог народу» потрапила в жорна ГУЛАГу. Звільнитися мала лише 1974 року, але вийшла на свободу 1954-го, відразу після смерті батька народів.

— Вивозити будь-які предмети, пов’язані з ГУЛАГом, — згадує Нонна Пащенко, — нам суворо заборонили, то я номерочок свій у ковдру зашила. А взагалі місце це, — продовжує вона, — прецікаве було: професори там туалети мили, а одна відома артистка у нашій їдальні куховаркою працювала...

Ім’я Нонни Миколаївни Пащенко навряд чи буде назване серед лауреатів рейтингу «Прометей-престиж» у номінації «Меценат року». Та й у номінанти вона, найімовірніше, не потрапить. Так само малоймовірно, що її вчинок буде відзначений державною нагородою — вона не високий чиновник, а її дарунок музею — не ювілей. Єдине офіційне визнання — це грамота місцевої райадміністрації, вручена разом із премією у...100 гривень.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво