«Мені не боляче». У черзі за «щастям» до модної художниці Євгенії Гапчинської

Поділитися
Будь-яка людина, хоч почасти знайома з вітчизняним арт-життям, може підтвердити: навколо картин київської художниці Євгенії Гапчинської виник просто-таки міні-бум...

Будь-яка людина, хоч почасти знайома з вітчизняним арт-життям, може підтвердити: навколо картин київської художниці Євгенії Гапчинської виник просто-таки міні-бум. Чи максі-бум... Це вже з якого боку подивитися на її живопис. Але факт залишається фактом: тільки останнім часом її роботи поповнили колекції практично всіх українських світських персонажів. Від Софії Ротару до Юри Горбунова. Це, звичайно, не художній критерій. Проте полотна Євгенії й справді приховують певну інтригуючу таємницю. Багато цінителів знаходять у них мало не «рецепт щастя». Ці дуже добрі напівдитячі картини — з сонмом ангелоподібних істот — дарують хороший настрій. Вони випромінюють суто позитивну енергетику. Недаремно, мабуть, художниця сама ж себе й назвала «постачальником щастя № 1». Одне слово, «ДТ» довелося вирушити за цим «постачанням» на вулицю Михайлівську — до персональної галереї однієї з найбільш модних нині українських художниць.

— Євгеніє, а ви самі як пояснюєте свою нинішню бурхливу популярність у світських колах? Чому раптом такий ажіотаж навколо дитячого, зворушливого, трохи наївного мистецтва?

— Мабуть, якогось вагомого приводу й немає... Я ніколи навіть не замислювалася над цим. Я просто працюю. Крім того, що ми наповнюємо галерею картинами, ще виготовляємо різні подарунки, виконуємо художнє оформлення книжок. Тому виходить, що весь час є певний інформпривід й є за щось зачепитися — як погудити, так і похвалити.

— Ваша галерея в центрі Києва. При нинішній активній роботі чиновників і рейдерів, мабуть, непросто було тут облаштуватися?

— Ця галерея створювалася не з марнославства. Мовляв, хочу свою галерею! Швидше це життєва потреба. Раніш я працювала на вулиці Горького, 41. Там у мене на першому поверсі була своя маленька студія — всього 30 кв.м. Природно, на стінах висіли роботи. Приходили люди, дивилися... Потім у якийсь момент я усвідомила, що людей приходить дедалі більше й більше. А я в цей час працювала... Треба було відірватися, відкрити двері. І годину приділити людині. Зрештою стало очевидно: якщо приходить чоловік десять на день, то цей день, на жаль, уже втрачений для роботи. Адже весь мій час був присвячений тільки прийманню відвідувачів. Тому й виникла потреба розділити місце роботи й місце показу картин. Незабаром знайшлося це приміщення на Михайлівській. Зробили ремонт. Загалом, я думаю, проста й звичайна історія.

— А як ви самі визначаєте свою авторську художню манеру?

— Я ніколи не сушила голову над точним визначенням стилю чи пошуками сенсу творчості. Тому й пояснити не можу. Це питання, напевно, до інших.

— В Інтернеті можна знайти «інформацію», нібито ваші роботи різко підскочили в ціні, й деякі картини можуть потягнути до ста тисяч доларів Це правда? Чи піар-технологія?

— Я не придумую своїх чоловічків «насильно». Не можу розповісти, як народжуються образи... Працюю без ескізів — відразу малюю олівцем на полотні. Мені здається, поки робиш ескіз, із тебе щось виходить. Зникає якесь почуття, потрібне для народження чоловічків. До того ж робота з ескізом припускає переробки, перестановки. А я вважаю неправильним багато думати. І не хочу робити розумні картини. Вони тоді вийдуть нецікавими. Навіть назви ніколи не придумую. Думки самі народжуються під час малювання. Наприклад: «Ох, яка ж ти пустунка!» Але сидіти й спеціально вигадувати якісь вигідні фрази? Ні, в моїй практиці такого немає.

— На Захід із персональними експозиціями часто запрошують?

— Були ми й у Великобританії, й у Німеччині, й у Франції... Також багато проводили виставок у Росії — в Москві, Самарі...

— І як там приймали ваших ангелоподібних чоловічків?

— А точно так само, як в Україні. Це ж універсальна мова. Тут немає жодного бар’єру.

— Кажуть, що вашим картинам властиве щось містичне...

— Ні, я не вірю в містику. Це все фантазії.

— А чи були випадки, коли ваші картини якось змінювали долю незнайомих людей чи просто впливали на неї?

— Часто надходять листи від різних людей. Зокрема й з-за кордону. Наприклад, одна людина пише: «У мене важка робота. Повертаюся ввечері додому, й ваша картина мене лікує». Ще люди діляться своєю радістю, коли з’являється довгождана дитина в сім’ї, де її чекали близько п’ятнадцяти років. Буває, приходять відвідувачі в галерею й розповідають різні історії на зразок того, що моя картина вилікувала від якогось болю. Саме ці повідомлення вселяють упевненість, що я маю віддавати все більше й більше. Заради цього живу. І в позитивний ефект від моїх робіт вірю. Але ніколи не буду цим користуватися й казати: ось це — стопроцентний рецепт. Це дурість... Утім, думаю, не маю права розповідати про те, як вони діють. Кожна людина це відчуває по-своєму. Я також не спостерігаю й за сучасним художнім процесом. Не роблю висновків. І чітко не можу це сформулювати, підсумувати, простежити... Просто в кожної людини є в житті вибір. Це стосується всіх зрізів життя й усіх професій. Людина народжується вільною, й їй вирішувати, як поводитися. Всьому ціна — власна ініціатива.

— Які образи й сюжети хвилюють вас саме зараз, ось у цей момент?

— Творимо нову книжку. Перша, яку вже випустили, називається «Трирічна Мона». А друга — «Гоша». Але це поки що тільки робоча назва. Це невеличка історія, зовсім крихітне оповіданнячко й дуже багато ілюстрацій до нього. Спочатку я придумую історію. Вже потім роблю ілюстрації до неї — й заодно коригую текст.

Торкнувшись крилом…

У галереї Євгенії Гапчинської на Михайлівській особлива аура дитинства. Всюди — ангелоподібні маленькі чоловічки-дітки. Причому в багатьох, навіть у пустунів і тварин, за спиною крихітні крильця. Євгенія сама ж назвала себе «постачальником щастя №1». Тому й картини її життєрадісні, світлі, населені кумедними й зворушливими ангелами.

…Ось, приміром, досить велике полотно «Рахують ворон». Сніг, на зимовій вулиці четверо юних «математиків»... Ворони — на недосяжній височіні дерев. «Вважаю, що це картина про мене, про мого чоловіка, про все наше пострадянське покоління, — каже Євгенія. — Про той дитячий «сад мрії», в якому ми так любили гуляти…»

За словами Євгенії, сюжети її полотен «із життя». Є й реальні прототипи… Ну хіба не може бути такого? Хіба можна не любити, «Коли подушка пахне тобою»? Саме так називається робота, на якій зображено юну рожевощоку мрійницю. Але, попри вік, вона вже не по-дитячому схиляє голову з рудою копицею волосся на свою дівочу постіль.

Тому мимоволі віриш, що всі чоловічки Гапчинської — найсправжнісінькі. Й вони живуть своїм реальним життям: відчувають, бояться, сумніваються, люблять, нудьгують. Природно, що ця атмосфера поширюється й на глядачів. Кожна людина, яка бачить птаха в клітці, захотіла б випустити його на волю. На цю тему в Євгенії картина «Сьогодні я відпускаю всіх своїх пташок»… Правда, вже подорослішавши, починаєш розуміти, що саме таким екзотичним істотам жити ліпше все ж у неволі, адже куди не глянь, скрізь небезпека — й коти, й холод, і голод... І загалом оточення не дуже-то вітає тих, хто різко вирізняється своїм оперенням.

Світ і дух галереї Гапчинської самодостатній і гармонійний. Тут усе водночас нагадує й казку, й реальність. Але реальність, що будь-яку повсякденну подію перетворює на сяйво й свято («У моїй шафі оселилися ангели», «Балувані», «Моя кішка народила кошенят», «Версаль. Дурна»).

«Навряд чи я напишу вже щось таке сучасне, дивне. Криваве, епатажне чи абстрактне. Експериментувати хочеться, але вже десь усередині себе, на рівні цих диваків, яких я бачу й люблю, мислю цими улюбленими моїми чоловічками», — якось сказала художниця.

Мова її чоловічків універсальна. Її розуміють у різних країнах. Гапчинська виявилася такою популярною, що її манеру навіть підробляють. Причому і в Україні, і за кордоном — у Росії, Угорщині, Польщі.

«Дитяча» манера художниці спочатку дивує, потім підкуповує. Може, тому що в душі самої художниці геть-чисто відсутні чорні думки й багатогодинні пошуки сенсу життя? І її герої навряд чи стали б сушити над цим голову. Вони не шукають сенсу, вони просто живуть.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі