МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ВСЕ БУДЕ НЕ ТАК... - Культура - dt.ua

МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ВСЕ БУДЕ НЕ ТАК...

14 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 14 червня-21 червня

Багато тих, хто висловлював свою думку, переважно негативну, з приводу реконструкції головного майдану країни, ставили такі запитання: «Що ж думають люди, які розробили й установили всі ці об’єкти нашого неcприйняття?..

Багато тих, хто висловлював свою думку, переважно негативну, з приводу реконструкції головного майдану країни, ставили такі запитання: «Що ж думають люди, які розробили й установили всі ці об’єкти нашого неcприйняття? Хто стоїть за всіма цими ідеями, втіленими в камені, склі та пластмасі, як вони оцінюють свою роботу й що це за люди?» Тому пропонуємо увазі читачів думки, інколи досить суперечливі, людей, які безпосередньо стоять за реконструкцією Майдану Незалежності, авторів проекту Олександра Володимировича Комаровського, керівника творчого колективу архітекторів, та Анатолія Васильовича Куща, керівника художньої частини концепції.

— Я б хотіла зрозуміти, кому й навіщо потрібна була реконструкція майдану і що ви самі думаєте про її результати.

Олександр Комаровський:

— Найбільша проблема, на мій погляд, полягає в тому, що ми всі, я маю на увазі і себе, і навколишніх, маємо починати жити в іншому вимірі. Під цим іншим виміром я розумію зміну і нашого власного менталітету, і ставлення до того, як ми живемо. Я, приміром, вважаю, що якщо ми у своїй домівці нечасто займаємося реконструкцією, це дуже зле й має насторожувати.

Ви бачите, що зараз відбуваються корінні, серйозні реконструкції, пов’язані з тим, що змінюються функції всього простору на майдані і ставлення до нього. Непарна сторона, гадаю, буде завершена до Дня Незалежності. Тому те, що сьогодні робиться, розглядати окремо від того, що всередині, неможливо. Є таке поняття — багатофункціональний громадський центр, до нього звикли вже в багатьох країнах і в багатьох містах світу. Він охоплює підприємства торгівлі, громадського харчування. Припустимо, тільки на підземній частині майдану працюватимуть 18 різноманітних кафе — американські, китайські, японські, мексиканські тощо. Я можу сказати навіть, що такого центру, як у Києві, останнім часом не побудували в жодній столиці, тобто певною мірою ми виявилися новаторами.

— Як це — такого центру немає в багатьох столицях світу?

О. Комаровський:

— Такого потужного центру, який буде в Києві, на центральному майдані, немає в жодній столиці світу. Є такий центр, хоч він набагато менший, на Манежній площі в Москві, «Охотный ряд».

— Кому спала на думку ідея самої реконструкції? Роками цей центр із усіма його фонтанами був невід’ємною частиною Києва...

О. Комаровський:

— Та будуть вам фонтани! З парного боку 7 і три фонтани з непарного вже працюють. Отже, всього буде десять фонтанів на майдані, я думаю, це достатньо. Все буде приблизно так само, як і було, у певних аспектах навіть краще, досконаліше. Чому ми взагалі за це взялися? Тому що змінилася ідеологія. Це був майдан революції, а не майдан Незалежності.

— Тобто сьогодні ідея реконструкції майдану така: ми Європа з українським акцентом?

О.Комаровський:

— Так, за технологією, за силою — це Європа, але за скульптурою, пластикою — з якимось українським менталітетом. Є речі, які мені не дуже подобаються, але це моя точка зору. У нас був поділ функцій: мене призначили керівником авторського колективу з архітектури, а Анатолій Васильович Кущ керував образотворчою частиною. Я міг впливати на це певною мірою, але не настільки, щоб прибирати деяких персонажів. Тому деякі персонажі мені не дуже до душі.

— Це ті, які в кущах?

О. Комаровський:

— Козак Мамай мені не дуже подобається. Ця композиція спочатку не була передбачена, її встановили на особисте прохання самого скульптора. Цю роботу виконував талановитий майстер. Вона популярна в людей, може, певною мірою це навіть і цікаво. Хотіли ми прибрати цього коня, але мер наполіг. Указом президента поставили коня, це особисте його розпорядження. Ну, Зноба встановив у свій спосіб — підійшов до Президента і попросив, щоб той поставив. Я був проти. Ну що мені, лягти під нього, чи що? Чи привселюдно облити себе бензином? Я дивлюся вперед, для мене це дрібниця, на яку я зараз уже не звертаю уваги, тим паче що в зелені її не дуже й видно. Я не надто нею переймаюся. Ось що означає виникнення нового! Не було — і раптом є. І відразу запитання — а навіщо? Та просто так.

— Анатолію Васильовичу, яке навантаження несе скульптура Козака Мамая, яку вже доброзичливо прозвали «конем у кущах»?

Анатолій Кущ:

— Це запитання не до мене, а вище, навіть дуже високо, це була директива. Природно, вона там ні до чого. Коли щось випадає з ряду, звичайно, виникає чимало запитань. Інколи запитують, чому так багато скульптур або чому так мало. Я не оцінюю кількість, для мене головне — є ціле чи ні. На Карловому мосту близько 30 фігур, і ніхто не каже, що їх багато, навпаки — всі милуються. Отже, річ не в кількості скульптур, а в їх розміщенні.

— Що означає ця блакитна пластмасова куля?

А. Кущ:

— Це тимчасова річ. Було задумано так — це поштовий знак. Я його разом з архітектором проектував, але не виконував. Робилося це теж дуже швидко. Я передбачав, що земну кулю буде зроблено з кольорового скла, тобто у вигляді вітража, причому не плоского, а в об’ємному зображенні. А навколо цього вітража — поштовий знак, затверджений майже 100 років тому всесвітньою поштовою організацією. Ми хотіли зробити трохи інакше. Та поки що не вийшло.

— Скільки часу було витрачено на проектування?

О. Комаровський:

— Розробка йшла паралельно з реалізацією. А проектування розпочалося в жовтні 2001 року. Ми й нині проектуємо, креслимо. Ми не встигаємо катастрофічно. Зараз робимо креслення облицювань, каменів, оздоблень.

Над проектом працюють люди у віці від 22 до 55, є навіть один архітектор із Конго. Немає ж таких ідіотів, які псуватимуть центр міста. Ну що вони зможуть такого зробити, щоб було так уже погано? Вони ж не хворі! До того ж, якщо залучають в центр міста інвестиції, якщо люди платять гроші, щоб це постало, що поганого?

А.Кущ:

— І, що характерно, держава не вклала в цей монумент поки що жодної копійки. Інвестори викупили ось ці приміщення під землею, це їхні гроші. От кажуть, що в простого українця відібрали останню копійку. Ніхто нічого не відбирав. Навпаки, мені здається, якби це були бюджетні гроші, було б солідніше, оскільки такі речі робляться за бюджетні гроші. І якщо полічити гроші, які пішли на те, що ми бачимо сьогодні, то виходить по гривні з копійками на одного українця. Якби навіть кожному дати по батону, то це не вирішило б проблем України, а монумент — це вирішення певного центру державності, що дуже важливо.

— У вас був досить великий авторський колектив. Напевно, кожен мав свою думку з приводу реконструкції? Чи траплялися конфлікти в робочій групі, все-таки її склад був дуже неоднорідним?

О. Комаровський:

— Так, це цілком природно, дискусій було безліч, чимало протиріч. Ось, приміром, наші скульптори. Вони абсолютно «щирі» українці. Анатолій Кущ, по-перше, історію добре знає, для нього наші гетьмани — це святе. Головний архітектор міста Сергій Бабушкін — абсолютно російська людина. Для нього краще голову відтяти, ніж побачити на майдані якогось гетьмана. Там мали стояти ще дванадцять фігур, але поки що не ставимо. А скульптор хотів, щоб вони там усі стояли, щоб діти ходили й запитували — а ким була ця людина, а що зробив той гетьман. Та є й верства населення, для якого Мазепа — зрадник Петра. А Мазепа зараз герой в Україні. Тому доводилося варіювати, балансувати. Група переживає дуже багато колізій і виконує величезний обсяг роботи, тому протягом року або навіть більше перебуває в постійній напрузі, але з оптимізмом дивиться в майбутнє.

А.Кущ:

— Справді, брали участь 7 архітекторів, у кожного за плечима величезна кількість здійснених проектів. І кожен має своє яскраве творче обличчя, кожен вважає, що має право диктувати свою думку. Тому, природно, робота йшла дуже складно, була неймовірна кількість варіантів реконструкції, але в результаті знайшли якусь середину. Тепер головне — отримати можливість довести до кінця і зробити так як слід.

— Анатолію Васильовичу, що несе в собі скульптурна частина майдану, виконана вами?

А.Кущ:

— По-перше, все було задумано як монументальний комплекс. Хотілося відобразити всю більш ніж тисячолітню історію України. Думалося так: у центрі справді має стояти колона, на якій головна скульптура — Оранта Україна. Ви бачили, вона стоїть на постаменті у вигляді християнського храму в стилі українського бароко, тому що це був наш найяскравіший архітектурний стиль. І мені здається, це було вирішено вдало. Що ж до інших скульптур — вони мали відобразити більш ніж тисячолітню історію, вона розпочиналася з засновників Києва — Кия, Щека, Хорива і Либеді. Що зображує скульптура? Це не просто ті конкретні герої, тому що сумнівно, чи були вони взагалі... Одні історики трактують це як комплекс племен, приміром, Кий — це представник полян, головного племені. Кий — це, власне, жезл керівний. Щек — це могли бути чехи, Хорив — хорвати і т.п. Тобто центр слов’янства — одне трактування. Друге наше трактування — це сам Київ. Ми знаємо, що є Княжа гора в Києві, є Щекавиця, Хоревиця, тобто ті пагорби, на яких були перші поселення. Плюс ріка Либідь. І ви бачите ці пагорби в камені, серед води, яка означає Дніпро. Ще одне трактування. Ця скульптура зображує дохристиянський період Київської Русі. І в ній наявність цих чотирьох фігур невипадкова. Річ у тому, що, за дохристиянськими віруваннями, з чотирьох іпостасей складався космос, усе суще. Це вода, земля, вогонь і повітря.

— Тобто у своїй скульптурі ви спробували відбити всі можливі трактування?

А.Кущ:

— Так, справді. Ця скульптура охоплює всі різновиди трактувань цих образів. Це й філософський підхід — там практично закладена наша віра. Вона закладена й у знаках. Ось подивіться на Кия — це не просто головна дійова особа і засновник Києва як такого, це знак вогню. І на щиті ви побачите найголовніший наш знак — агній, знак із далеких дохристиянських епох, це ще зороастрійський знак. Він дуже скидається на «тризуб». «Тризубом» його назвали нещодавно, а цей знак означає трійцю, троїсте полум’я. І ви бачите цей знак у нього на щиті. Такі знаки можна побачити і на застібках. Понад те, орнаменти на них розкривають тему життя, смерті... Або візьмімо ту ж таки Либідь. Це не просто знак води. Одна з основних наших богинь — Лада, і її птахом був лебідь. Лада й лебідь навіть співзвучні. Це дохристиянська богиня, та в нас у підсвідомості дотепер живе любов до цих птахів. Лебідь для нас — це чистота і краса, символ сім’ї, вічний однолюб. А Лада — покровитель родини, покровитель роду. Її знак — лілія. І ви побачите в неї ці лілії, вплетені у волосся. Щек — орач, знак землі, Овен. Знову-таки, Волос — давній наш бог, бог пастухів, бог землеробства тощо. Хорив — це повітря, вітер. Він тримає в руках лук — давній герб Києва. Першим гербом Києва було зображення лука та стріл, потім — арбалета і стріл. На протилежному боці, там, де стоять Печерські ворота, такий давній герб Києва зображений під архангелом Гавриїлом. Таким чином, скульптура несе подвійне навантаження — філософське й суто образотворче, оповідно-билинне. Тому навіть люди, які поклоняються давнім богам, рунвірівці, також можуть знайти в цьому пам’ятнику своє.

На сьогодні, за великим рахунком, це просто пам’ятник заснуванню Києва, та хотілося б розповісти всю історію, починаючи від Аскольда й закінчуючи Грушевським, установити 12 фігур, які б розкривали 3 наших державності — Київську Русь, Гетьманську Україну та УНР. Чому дванадцять? «Державотворців», які будували цю країну і її незалежність, звісно ж, набагато більше, та для того й побудований музей, щоб розкрити цю тему повністю і не забути нікого, хто брав участь у побудові держави, у тому числі на інтелектуально-духовному рівні — Шевченка, Франка і так далі. Тут же ми хочемо встановити фігури тих, хто уособлював якусь епоху розвитку України — Аскольд, княгиня Ольга, Володимир Хреститель, Володимир Мономах, Данило Галицький, Байда Вишневецький, Сагайдачний, Богдан Хмельницький. Після Богдана, я переконаний, має бути пам’ятник Мазепі як борцю за державність. Після нього — Симонові Петлюрі. Цей ряд фігур, три з половиною метри заввишки плюс три метри постамент, на тлі музею, на тлі цього скла, має замкнути ансамбль, і тоді з’явиться загальний стрій, тоді справді з’явиться характеристика держави як такої.

— Розробляючи проект реконструкції, ви припускали, що може бути якесь невдоволення і що реакція буде негативною?

О. Комаровський:

— Переконані були, що реакція буде, припускали, що й негативна. Та є ж і позитивна. Адже негативна реакція в основному організовується, і часто з політичних причин. Чому були негативні статті по майдану? Та тому що Омельченко вирішив очолити партію «Єдність» і піти на вибори. Ось і вся реакція була організована протиборчими партіями, в основному газетою «Київські відомості», яка належить іншій партії.

— Тобто відгуки звичайних людей, які ви чули або вам передавали, здебільшого схвальні?

О. Комаровський:

— Я не хочу нічого говорити й себе заспокоювати, мені це ні до чого. Я об’єктивно уявляю, на що ми йшли. Є різні точки зору з приводу реконструкції, та, знову-таки повторюю, ще нічого по-людськи не запрацювало.

А.Кущ:

— Я був готовий до негативного сприйняття реконструкції, і взагалі ця ситуація мені нагадує байку про слона та Моську. Або ж приказку про караван, що йде. Як тільки щось пішло, вибігає якась Моська, треба погавкати. А для чого? Для того, щоб помітили. Таке враження, що іншої нагоди бути поміченим у людини немає. Часто критикує той, хто нічого не може. Я завжди кажу «Друзі мої, я за критику. Тільки коли критикуєте, покажіть пару речей, які ввійшли якщо не у світову, то хоча б в українську класику». Критикувати легко — робити важко. Отож, я завжди був готовий до критики, і не тільки з приводу майдану, ніколи цього не боявся. Я спокійно роблю свою справу, і намагаюся її робити чесно й добре. Якби ще дали змогу робити постійно і спокійно, я вас запевняю — якість була б на дуже високому рівні.

— Нині, коли йде процес реконструкції, ви відчуваєте, що очікуване поєднується з побудованим, чи вдалося досягти гармонії об’єктів?

О.Комаровський:

— Є деякі елементи, які я сприймаю з великим задоволенням. Ця поява якихось нових технологій, гостросюжетних ракурсів, побудова архітектурних форм. Знову ж, зараз дуже важко підійти до всіх цим елементів і неможливо все оцінювати як завершену роботу.

А.Кущ:

— У людини 32 зуби, уявіть, що залишилося 4. Яка тут мелодійність? Ось коли всі зуби будуть на місці, я вам скажу, так чи ні. Я намагаюся вкласти в кожну з цих речей максимум. І ті, хто бачить, як я працюю, знають, наскільки відповідально я ставлюся до цієї роботи. Просто за виділений мені час перевести роботу в матеріал буває складно технічно. Природно, я б ще доробляв, але час... Люди трудилися не тільки в суботу-неділю, а день і ніч, у три зміни. Це страшно, коли люди падають, сплять по три години, підводяться і знову працюють. Терміни є термінами, але можна було б спокійніше робити все і, природно, якісніше.

— Немає відчуття цілісності всіх об’єктів, побудованих на майдані.

О.Комаровський:

— Була колосальна яма, на яку люди дивилися з жахом, наступний етап — будівельні конструкції, маса людей, обурення тощо. Влітку хочуть гуляти, а все перекопано. А коли все працюватиме, дзюрчатимуть фонтани, можна буде зайти в підземний простір, у музей — настрій буде іншим. Нещодавно приїжджали архітектори з Мінська, слухали мене тут, напевно, години чотири. Коли я показав, що і як ми зробили, вони були в шоку, для них це живий приклад того, що можна зробити й у Мінську. Вже був і президент тут, і прем’єр-міністр Білорусі, архітектори вже отримали від Лукашенка розпорядження робити так само, як і в нас. Такі підземні центри робитимуться у Львові, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах.

А. Кущ:

— Я брав участь у конкурсах п’ять років і вже наслухався критичних висловлювань та розмов із приводу монумента. З приводу реконструкції — це питання до архітекторів. Другий бік майдану я не задумував, великої участі в розробці підземних просторів не брав. Та лихо в тому, що речі, які я сам роблю тут, у майстерні, я можу ховати, поки не зроблю, а потім показати людям. А те, що робиться на майдані, — в усіх на очах. Люди дивляться і думають, що все таким і залишиться. Та не таким усе буде. Напевно, є сенс дочекатися завершення робіт і потім виносити остаточні судження. Усі радять, але мало хто вміє робити. Часто кидають такі фрази: «Треба було конкурс провести». Хто ж заважав? Провели вісім конкурсів за п’ять років! Де ж були всі розумники та знавці? Що, і преси не було? Конкурси оголошували, конкурси закривали, вимучили проект як могли.

Треба чекати й трохи вірити. Для України дуже характерна відсутність пророків у себе на батьківщині. Хочу підкреслити, що монумент будується не на два дні, а на століття. Тому потрібно підходити з позицій вічності, а не сьогоднішнього дня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво