"Майбутнього немає. Світ помирає"

У київському Інституті проблем сучасного мистецтва проходить виставка Зої Орлової та Олександра Найдена "Танго в божевільні".

Нині все ще недооцінені, саме ці автори, батько й дочка, можливо, вважатимуться гордістю мистецтва України нарівні з Марією Примаченко або авангардистами 1920-х рр.

Виставки цього інституту в Києві останніх років часто нудні, передбачувані. "Справжніх буйних немає": народ, забувши про дурниці на кшталт "винаходу художньої мови", навперебій намагається догодити потенційним покупцям (або грантонадавцям). І просто відтворює або старі власні прийоми, або підглянуті на Заході тенденції.

На тлі такої статечності й благості, на тлі майже тотальної перемоги комерції над артом і просто здоровим глуздом, роботи батька й доньки - Зої Орлової та Олександра Найдена (другий переважно відомий як мистецтвознавець, лауреат, спільно з Олександром Бабаком, Шевченківської премії за монографію "Народна ікона Середньої Наддніпрянщини ХVIII–ХХ ст. в контексті селянського культурного простору") - вирізняються як розсип пір'я жар-птиці серед царства вічної ночі.

Горять, як "мене, текел, фарес" на стіні, наче нагадування про те, якими насправді мають бути мистецтво і "життя в мистецтві".

Facebook/Гарри Пхотоман

Вони - в усьому інші, і ці картини, й самі їх автори. Яскраві, талановиті, не вкладаються в жодні рамки. Включно навіть із просторовими. Більшість монументальних полотен Зої Орлової - габаритами по п'ять метрів, саме така довжина, за її словами, стін її кімнатки-майстерні на столичній Троєщині. (Там художниця проводить більшість часу, живучи, фактично, в "келії", як чернець-відлюдник. Замість арт-тусовок, як би не був потрібен самопіар, Орлова день у день методично працює.)

Через некарликові масштаби організатор виставки, засновник Фонду культурних ініціатив ArtHuss Костянтин Кожем'яка, разом із куратором Вікторією Бурлакою та художниками, довго не могли знайти для неї приміщення в Києві. ("Мистецький арсенал", на "Арт-Київ" у якому всі розраховували, зі зрозумілих причин, "поза зоною доступу"). Мандрівникам дав притулок Інститут проблем сучасного мистецтва. Де роботи, до всього, виглядають абсолютно на своєму місці.

Але річ, звісно, не в масштабах зображень (та й у Найдена це - цикли біографічних гуашей у стилістиці ар брют на стандартних ватманських аркушах). У їх виході за рамки будь-яких кон'юнктур і очікувань. У повному ігноруванні моди, думок про продажі й затребувані "тенденції".

Facebook/Гарри Пхотоман

Перед нами - справжнє некомерційне мистецтво. Тобто таке, яке живе саме заради себе.

Найден багато років пише сповідальні гуаші в шухляду. Що є для нього одним зі способів самопізнання.

По суті, це - його особистий роман із
ХХ ст. у фарбах, а-ля "Самопізнання" Миколи Бердяєва. Щедро пересипаний літературними й іншими цитатами.

Самі персонажі похмуро-іронічних циклів 2008-2016 рр. "Батова", "Дитя казарми", "Маргінальна зона" тощо пізнавані, від друзів, знайомих і самого автора - до "народної" ляльки зі знаменитої колекції Людмили й Олександра Найденів. А сюжети проростають і в біографічній прозі. (Цикл оповідань "Як я не…" нині опублікував той-таки ArtHuss.)

Та якщо, попри всю повагу, роботи батька, Олександра Найдена, все-таки ближчі до такого ним любимого народного мистецтва, - творчість Орлової взагалі далека від будь-яких аналогій. Можливо, найближчими порівняннями виявляться оп-арт, візіонер-арт, медіа-арт
(але ретельно, в дрібних деталях, промальований олією).

Хай там як, картини-образи приголомшують. Тут флуоресцентні водорості й навіть жіночі коси, звиті з переплетених м'язів, гойдаються над водою, криваво ширяють у просторах темного світла.

Facebook/Гарри Пхотоман

Циклопічні закинуті "Басейни" вилискують на тлі зеленої трави, і вбивчо-червоні - поверх опалого осіннього листя.

"Портал" - велетенське, стилізоване зображення радянського бетонного вуличного сміттєвого бака. А он - "мерехтить" циклопічних розмірів картина, яка ніби складається з самих кракелюрів і цитатного напису поверх них. "Не дарма я, мабуть, училася на реставратора", - флегматично констатує Орлова.

"Майбутнього немає. Світ помирає", - пояснює свою філософію художниця, докладно розповідаючи про кожну з картин.

Насправді за кожною - думка, філософська, ніцшеанська багато в чому. І - справжній back on throughпортал в інші, кращі (а може, просто - не ті, що тут) світи.

Усі роботи, крім, здається, райдужних "Психоделічних диванчиків" з однойменного циклу, як і в Найдена, містять ще й текстові відсилання.

Але живопис Орлової несподівано ніби урівнює графічні й смислові аспекти зображень, слово з його зображенням стає неподільним цілим.

Із цілком схожої на реальну гвоздику "Квітки" "виростає" роздум на тему Фуко. Який написав "Це не трубка", розмірковуючи про картину Рене Магрітта "Віроломство образів". А й так багатозначний символ "Колесо" отримує епіграф із Кафки - і стає символом уже кафкіанської безвиході.

Інтелектуалізм, вільне орієнтування в тексті світової культури - це теж те, що дуже відрізняє Орлову-Найдена від, на жаль, багатьох київських колег-художників.

Але річ, знову-таки, не тільки в цьому. Перед нами - справді нова мова, унікальне світосприйняття - і світовідображення.

Facebook/Гарри Пхотоман

"Естетика, що називається, повстала", - написав би тут Віктор Єрофеєв. Чиє оповідання "Життя з ідіотом", як відомо, колись послужило основою для опери Альфреда Шнітке.

Прямим відсиланням до його "Танго в божевільні" служить, як ви здогадалися, назва виставки Орлової-Найдена. І, таким чином, воно теж виявляється потрійним, як мінімум, "перевертнем", що примушує згадати неймовірно велетенський пласт світової культури.