МАР’ЯНА Й МАРІАННА У МОЛОДІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ Є ПОТЕНЦІЙНО КУЛЬТОВІ ПОСТАТІ

Студентські роки мають властивість дуже швидко залишатися в минулому. Був час оспіваного Окуджавою «Союза друзей», нічних посиденьок у гуртожитку, суперечок про літературу, музику й сенс життя. Час, коли всі — ну, майже всі — були неймовірно талановиті. Коли в одну кімнату могло напхатися зо два десятки поетів, котрі самозабутньо читали одне одному свої вірші й вірили, що все це — поезія, дружба, юність — буде завжди.

І ось минає лише кілька років, і колишні друзі-однокашники, випадково зустрівшись на вулиці — на спільні посиденьки давно немає часу, — розмовляють переважно про роботу, брак грошей і дитячі хвороби. Дорослі, серйозні люди хіба що з посмішкою згадують юнацьке віршування. Тепер у них справжнє життя.

Ностальгічні зітхання тут недоречні: усе це цілком нормально. Якщо студентські вірші та дружба залишаються зворушливим спогадом «найкращих років», то все це справді було ефемерною оболонкою юності. Сьогодення — і людські стосунки, і літературна творчість — триває, розвивається, дорослішає разом із поетом. Даючи йому право ним називатися.

Ми зустрілися не випадково

Дванадцять років тому на філологічний факультет Львівського університету вступили дві дівчини зі схожими іменами — Мар’яна й Маріанна. Познайомилися, подружилися, на другому курсі оселилися в одній кімнаті в гуртожитку. Усе ще тільки починалося.

Серед юних філологинь (Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юля Міщенко, Наталка Сняданко) виникло об’єднання під назвою «ТУГА». Розшифровка не була позбавлена самоіронії — «Товариство усамітнених графоманів». Етап читання віршів одна одній було швидко подолано: молоді поетеси почали влаштовувати «перфомансові вечори», на яких поезія доповнювалася театралізованим видовищем з оригінальною сценографією, декораціями, костюмами. Експериментували зі львівським модельєром Олесею Савенко, художницею Ганною Середою. За рівнем ці акції відрізнялися від звичайної студентської самодіяльності. Про це свідчить бодай той факт, що згодом дехто з них опинився на малій сцені Львівського театру ім. Заньковецької та Київського будинку актора. А головне — усе це не кануло в минуле разом з університетськими роками.

Не перервалося й студентське товаришування, органічно перейшовши в «дружбу сім’ями»: обидві подруги вийшли заміж, обидві — за філологів. І загалом, одностайно стверджують Мар’яна й Маріанна, у їхніх долях постійно присутня якась «паралельність»: нібито незалежно одна від одної відбуваються ті чи інші події, а потім виявляється, що це були ланки одного й того самого ланцюжка. Приміром, обидві поетеси в різні роки стали лауреатами премії видавництва «Смолоскип» і видали там свої книжки. Часто одна за одною з’являються їхні публікації в періодиці. «Чимала кількість таких збігів свідчить про те, що ми зустрілися не випадково».

Мар’яна й Маріанна навдивовижу різні в усьому — і зовні, і способом мислення, і особливо в поезії. Саме тому так виграшно поєднуються їхні вірші у спільних арт-поетичних композиціях. Саме тому їм самим по-людськи цікаво спілкуватися, ділитися новими віршами та сперечатися протягом стількох років. І, певне, тому вони краще, ніж будь-хто, спроможні критично оцінювати творчість одна одної.

«Рік у рік довіра зростає, — говорить Маріанна Кіяновська. — Якщо я кажу Мар’яні «це погано», вона замислюється. А коли Савка говорить мені «погано», я просто спалюю цей текст».

Мар’яна Савка виросла в театральній родині. Її батько — режисер народного театру ім. Богдана Лепкого на Тернопіллі, свого часу багато гастролював по Україні й за кордоном. Уже у Львові Мар’яна навчалася у студії молодіжного театру ім. Леся Курбаса і певний час навіть працювала на професійній сцені. Та коли постав неминучий вибір між театром і літературно-науковою діяльністю, зробила його на користь останньої: «Морально, психологічно це був дуже важкий вибір. Коли я його зробила, мені полегшало, я позбулася відчуття роздвоєності. Але театр залишився в мені, у моїх текстах. Згодом вони стають дедалі сюжетнішими, «кінематографічнішими» — думаю, це моя нереалізована на сцені сутність виявляється в поезії». Зараз Мар’яна працює в науково-дослідному центрі періодики, дописує дисертацію.

Маріанна Кіяновська має аналітичний склад розуму, легко оперує цифрами, датами, термінологією, фактажем. У повсякденні — працює літературним редактором, теж пише дисертацію, виховує шестирічну доньку. Але трапляється, що поезія заслоняє собою все: «Коли в мене «творчі запої», я можу тижнями сидіти над текстами. Відповідно, побут іде шкереберть: «їсти не варено, в хаті не метено». Мій чоловік стоїчно витримує це. А я просто нічого навколо не помічаю, для мене існує зовсім інший світ».

На літературних «тусовках» Мар’яна й Маріанна часто з’являються вдвох. У поетичних колах їх і сприймають разом — гармонійно й нерозривно. Нещодавно один відомий поет, прояснюючи ситуацію, пожартував: «Усі говорять про те, як Савка й Кіяновська люблять одна одну. Але при цьому забувають сказати, як вони люблять своїх чоловіків».

А з чоловіками їм справді поталанило. Адже чоловік, який розуміє, що таке поезія, — рідкісне явище саме по собі; а спроможний інколи приносити в жертву цьому розумінню власний побутовий комфорт — то вже й зовсім, здається, унікум. Утім, заради справедливості слід зазначити, що взагалі-то і Мар’яна, і Маріанна — чудові господині.

Савка в шлюбі вже п’ять років, а познайомилася з майбутнім обранцем набагато раніше, ще на першому курсі. Мар’яна та Юрко — однодумці, у них завжди є спільні плани, так чи інакше пов’язані з літературою. У найближчому часі вони збираються запустити спільний видавничий проект, зокрема видавати дитячі книжки. Чоловік Маріанни Кіяновської теж пов’язаний із літературним середовищем — він перекладач. Їхній «сімейний стаж» ще більший — сім років. «І мій чоловік, і Мар’янчин, — резюмує вона, — до того, як стали нашими «половинками», довго були нашими друзями. У нас не було стадії фліртового лицемірства. Кожен із нас знав, хто є хто й на які компроміси доведеться йти в родині. Ні для кого з нас тут не було несподіванок. Компромісів, утім, не так і багато. Ми щасливі».

— А як же щодо стану перманентної закоханості, у якому, за поширеною думкою, повинен перебувати поет?

«Я б говорила про стан любові, — відповідає Мар’яна. — Що таке закоханість — легкий флірт, хміль у голові? Я визнаю за краще перебувати у стані гармонії з собою й іншими людьми».

«Треба просто дуже сильно когось любити, — вважає і Маріанна. — А закоханість у когось або щось — на рівні емоцій... Є світловий день — людина, котру ти кохаєш. А час від часу по тобі ковзає ще якийсь промінь світла — але тільки злегка ковзає».

«А закохуюсь я у своїх героїв, — додає Савка. — Реально їх не існує, але я закохуюся в них, бо сприймаю як живих людей, котрі живуть поруч. Це і є процес творчості».

Перед ким стукати дверима?

— Наскільки бурхливе нині літературне життя у Львові?

М.С. У нас дуже сильна місцева організація АУП. Є кілька ключових постатей: Віктор Неборак, Іван Лучук, Юрій Винничук. Ми потягнулися до них, і вони нас не відштовхнули. Щомісяця ми збираємося, спілкуємося, проводимо літературні вечори.

М.К. Ще багато років тому Віктор Неборак розпочав серію літературних вечорів, що проходили «на тому самому місці в той самий час». Сформувалося коло публіки, яка звикла ходити на ці акції. Потім естафета перейшла до АУП, і тепер кожен із нас по черзі координує певний проект. Це дуже хороша традиція, і я не знаю аналогів в інших містах.

М.С. У Києві, певне, складніше домовитися, зібратися, перетнутися, і відтак загальний процес розпадається на дрібніші «тусовки». А в нас невеличке місто... (800 тисяч населення, — уїдливо уточнює Маріанна). Ми його дуже любимо й не збираємося нікуди переїжджати.

— Навкололітературні тусовки зазвичай збирають чимало відвертих графоманів...

М.С. Ну й нехай! Кому від цього зле? Не бачу тут проблеми. Є люди, котрі хочуть бути при літературних колах, спілкуватися з тим і тим, — і це їм вдається.

М.К. Якщо людина не може написати, це ще не означає, що вона не спроможна відчувати. Люди, які сприймають поезію, — поети за визначенням. У суспільстві заведено нормально ставитися до майнового «середнього класу», адже лише одиниці стають мільйонерами. У творчому плані — те саме! Є великий пласт людей, що пишуть непогані тексти, із яких один-два-десять можуть бути дуже хорошими. Ці люди створюють тло. І саме вони — основні читачі поезії.

— А чому так — у 60-ті роки поети збирали стадіони, а тепер поезія перетворилася на внутрішнє явище, для вузького кола людей? Як ви це поясните?

М.К. Кожне явище має свої ритми. Приклад зі сфери літератури: в античній Греції зародився авантюрний роман — а потім він зник майже на тисячу років і відродився вже після середньовіччя. Зараз іде третя хвиля авантюрного роману. Поезія вічна, але й тут є періоди відходу й повернення.

М.С. Те, що в окремі періоди поезія виходила на стадіони, було пов’язане не так із самою поезією, як із загальним енергетичним ритмом самого суспільства, яке потребувало вільного слова. Поети справді завжди були авангардом суспільства, вони набагато швидше осягали якісь речі й могли передати їх іншим в емоційній, експресивній формі.

М.К. Те ж саме можна сказати й про Шевченка. Кінець XIX — початок XX століття — сплеск народницького руху: Шевченко на щиті. 60—70-ті роки XX століття — шістдесятники, інтелектуальне підпілля, Шевченко знову на щиті. У 80-х його хіба що в школі вивчали. Початок 90-х — він знову опинився на щиті, а зараз дискутують, чи потрібен нам взагалі Шевченко. Але ж це унікальна ланка, спроможна об’єднати нашу еклектичну націю. Соціальне середовище, в якому немає культу, не може існувати — воно розпадається. Якщо лідери нації хочуть, щоб нація була монолітною, вони повинні створити культ.

— А чи є в нас — не в політиці, а в літературі — культові й потенційно культові постаті?

М.С. Якби їх не було, українську літературу взагалі ніхто не знав би. За кордоном знають Андруховича, Забужко й Куркова, бо це знакові імена української літератури.

М.К. Культ — необхідна річ, якщо його створюють не іміджмейкери, а сила харизматичної особистості. Але щойно така з’являється, навколо неї починаються провокації та профанації.

М.С. А потенційно культові постаті, напевне, теж є. Але, мені здається, тут відіграє роль віковий ценз. Оксана Степанівна писала в пресі: ви, молоді, де ваше стукання дверима перед «батьками»?! Але ж ті, кого можна вважати нашими «батьками» в поезії, ще самі занадто молоді! Був дуже великий розрив між попереднім поколінням і «новою літературою», а тепер його немає.

М.К. Якщо стукати дверима, то перед тією ж таки Оксаною Степанівною або Андруховичем. Але який у цьому сенс? Я стою на позиції, що треба не заперечувати, а трансформувати.

М.С. Просто самостійно розвиватися! Стукати дверима перед Римаруком, якого я глибоко шаную і люблю його поезію? Чи перед ким? Треба просто шукати свій шлях. Я, приміром, дуже люблю творчість Герасим’юка, але ж не копіюю його манеру.

— Наскільки важливо для вас, щоб ваші тексти дійшли до читача? Могли б творити «у шухляду»?

М.С. Я ніколи над цим не замислювалася... Є певне коло людей, котрі нібито знають, що ти пишеш, і навіть цікавляться цим. Я не можу замикатися в собі, мені важливо знати, що це комусь потрібно.

М.К. А для мене важливо прочитати новий текст друзям, людям, яких я поважаю. Але я не виходжу з того, що він повинен бути неодмінно надрукований. Приємно, звичайно, коли їх друкують, — але коли я пишу, це не має ніякого значення. Ми з Мар’яною — хороші «графомани», ми видаємо книжки приблизно один раз на п’ять років. Не тому, що видаватися частіше немає можливості. Для мене це позиція: тексти повинні бути повноцінними. Якщо активно шукати гроші на збірки, то зараз, коли ми більш-менш відомі, знайти їх не так і важко.

М.С. Незабаром має вийти наша спільна збірка під назвою «Кохання і війна», де зібрано вірші еротичної та мілітарної тематики. Я хочу, щоб вона якнайшвидше вийшла, бо тоді вірші набудуть самостійного життя. Вони мандрують серед різних людей, із ними відбуваються різні історії, про які я потім дізнаюся через треті руки... Та коли ти видав книжку, настає момент якоїсь порожнечі і страху: а що як це —все? Щойно в тебе були нові тексти, а тепер їх уже немає.

М.К. Я можу об’єктивно оцінювати свої тексти. І якщо побачу, що моя наступна збірка гірша, ніж попередня, я просто замовкну. Для поета не страшно замовкнути в певний момент. Страшно зійти нанівець.

Мар’яна Савка, автор поетичних збірок «Оголені русла» і «Малюнки на камені»

Все було б і нічого, якби

не печаль, що пече і жалить.

На бруківці серед юрби

бідне серце моє лежало.

Спотикання байдужих ніг —

несподівана аритмія.

Серце тихо сказало: ні,

не протримаюсь, не зумію.

Далі серце сказало: ну,

я сховаюся десь у скити.

Та Господь придумав весну

І дозволив йому любити.

І промовило серце вам,

хто захоче його почути:

сходить сонце, росте трава —

повсякденне звичайне чудо.

Мар’яна, як я писала в передмові до її збірки «Ма- люнки на камені», творить практично без програшів. Вона пише набагато менше, ніж я. Але в неї не буває текстів, які не варто друкувати (на відміну від мене — я знищую безліч своїх віршів).

У Мар’янчиних текстах дуже сильно виражене саме чоловіче начало: це мілітарна, лицарська, готична тематика. Очевидно, тут трохи дається взнаки вплив Олекси Стефановича (тема Мар’янчиної дисертації), Олега Ольжича: всі ці обладунки, зброя, щити, мечі... Але в кожному своєму циклі вона — інакша.

Її тексти, з одного боку, дуже глибокі, а з другого — легші для сприйняття, ніж мої. Їх можна екранізувати: кожен із них — готовий драматичний твір. А при тому, що Мар’яна ще й акторка, вона спроможна кожен свій образ відтворити під час читання. Це фантастика, це треба бачити!

Я завжди говорила, що в мене є улюблені поети, а є рідні. Рідні — Юрко Бедрик, Ігор Римарук, Ігор Калинець, Юрій Андрухович... Але Савка —найрідніша. Її вірші я сприймаю почуттєво, на дотик. Вони для мене — цілий світ.

М.Кіяновська

Маріанна Кіяновська, автор поетичних збірок «Інкарнації», «Вінки сонетів» та «Міфотворення»

Ти Овідій, в якого усе навпаки,

Бо живеш у столиці, i ще не в опалі,

Тільки вірші твої філігранні i сталі,

I у тебе закохуються жінки...

Їх гарячі тіла, наче вина терпкі —

Золоті i брунатні, ясні, мов емалі.

Їх наука кохання, їх губи, їх талії,

Їх жага, їх утома i їхні роки...

Або, може, не так: є природа ріки,

У яку не вступити удруге. Надалі —

Тільки сни i слова, пережиті й тривалі,

I найвища інтимність стискання руки...

Томи — втома, i Томи — ослаблі зв’язки.

Так Верлен дуже мріяв умерти в Iталiї.

З того боку — чесноти, а з того — регалії.

Ти — Овідій, в якого усе навпаки...

У Маріанні мене дивує величезний багаж міфо- логії, яким вона оперує настільки вільно, що міфологічні образи стають абсолютно сучасними. Тішить, що якщо раніше у її віршах було багато трагізму, теми апокаліпсиса та смерті, то останнім часом її поезія стала життєстверднішою, з’являється більше світлих образів. І я її постійно до цього закликаю! Був момент, коли я говорила їй: знову смерть? Усе, це нікуди не годиться!

Маріанна дуже «технічний» поет. Вона створює тексти з такою божевільною швидкістю й водночас із такою якістю, що це видається неймовірним. Мені здається, колись літературознавці неабияк сушитимуть голови: як людина могла написати стільки сильних віршів у такий сконденсований час? Поезія «ллється» з неї, вона вже практично не бере участі в цьому процесі. Власне, у цьому і є сенс творчості: вона володіє людиною, а не навпаки. Коли Маріанна починає писати, перед нею можна рукою водити — вона не помічає. «Я пишу, пишу, пишу...» Нехай падають гори, лава підступає до ніг — Маріанна дописує останній вінок сонетів!

М. Савка