Мар’яна Садовська: між двох сил. «Українська Бьорк» готує свій перший аудіопроект на батьківщині

Звісно ж, у такому випадку краще один раз почути, ніж сто раз про це розповісти… Співачка Мар’яна Садовська – унікальна українська виконавиця, володарка неповторного тембру, в якому відчутна вся автентична гамма. Цей голос чули у різних куточках Європи, а також у Бразилії та Ізраїлі. А от в Україні, на жаль, голос Садовської звучить нечасто. Про неї взагалі у нас мало хто знає. Хоча Мар’яна народилася у Львові. Певний час працювала у львівському театрі імені Леся Курбаса. Потім – Європа. Українського громадянства вона не позбулася. І за цей час встигла об’їздити уздовж і впоперек з експедиціями східну і західну Україну… Там вона збирала старовинні пісні, аби згодом зі сцени тембрально, інтонаційно і настроєво передати саме нашу автентичність тією вокальною мовою, яка буде зрозуміла усьому світові. Цими днями «українська Бьорк» (як інколи називають Садовську на Заході) навідалася до рідного Львова. І в ексклюзивному інтерв’ю розповіла «ДТ» про свій новий альбом, який вийде в Україні вже цього року. А також про подальші гастрольні плани.

— Я тепер трошки працювала в Україні, бо приїхала сюди з проектом «Арка», — розповідає «ДТ» Мар’яна Садовська. — Проект започаткований два роки тому. Це — 9 музикантів із різних куточків Америки та Ізраїлю, з України в ньому беру участь тільки я. Проект зроблений у рамках фестивалю єврейської музики, і головним музикантом був Френк Лондон із Klezmatics. Власне, він нас і запросив. Ми працювали 10 днів. Кожен із нас — композитор, має свій колектив, працює у різних напрямах. І це був дуже цікавий творчий обмін, бо кожен пропонував свої твори, які ми разом аранжували. Спочатку ми показали проект у Сан-Франциско, потім — на фестивалі єврейської музики у Кракові, а нинішнього року були запрошені на Артполе (колишні «Шешори») на Вінниччину. Потім я залишилася в Україні вже приватно і поїхала в маленьку експедицію з «Божичами». Приїхав мій чоловік, дітки, і ми разом на байдарках проплили по Чернігівській області. Недовго були в поході, всього шість днів. Але з одного боку — намети, байдарки, а з другого — бабці, від яких ми записували пісні. Це було дуже цікаво.

– Скільки назбирали пісень?

– Важко сказати, бо я ще всього не прослухала. Ми були у двох селах. Перше — присілок міста Щорс, Носівка, де мали годинний запис. На жаль, зібрали не найцікавіший матеріал — досить знаний, співаний. У селі Смяч мали двогодинну сесію. Там почули надзвичайні весільні пісні.

– Люди охоче зголошувалися на зустріч?

– Цього року вперше я в експедиції була не сама — вклонилася-впросилася до «Божичів». Вони вже багато років поєднують байдарковий відпочинок зі збиранням пісень. Працюють так: попередньо контактують із місцевою владою, домовляються, і коли приїжджають у села — там на них уже чекають. Роботу «Божичі» організовують дуже мудро й цікаво. Вони посилають гінців — цього разу їх було десятеро — в різні села і за день спромагаються зробити три — чотири сеанси в різних місцевостях, що, звісно, дуже добре, бо таким чином можна багато встигнути. Я так працювала вперше.

– А перед тим де ви були?

– Я дуже багато їздила. Відвідала Полісся, Рівненську область, Полтавщину, трошки Чернігівську область, Поділля, Вінниччину, Хмельниччину, звісно — наші Карпати, Гуцульщину й Лемківщину — з польського боку, трошки бувала в українських селах у Словаччині. В селі зупиняюся не на кілька годин — стараюся там пожити, щоби побачити, що людям болить, почути якісь цікаві історії. Добрий матеріал виходить не з першого разу. Спочатку має зародитися певна довіра, коли люди починають розповідати про своє життя, особисті речі. Буває, що повертаюся в одне й те саме село ще раз.

– Коли збираєте пісні, співаєте для своїх пісенних інтерв’юерів?

– Обов’язково. Це найлегша, найкраща форма дати щось навзаєм. Буває, починають розпитувати: «Нащо вам це?» — «Будемо співати!» — «Але навіщо?» Коли заспіваєш — усі питання одразу знімаються: «Вам це треба, бо ви ці пісні далі понесете…»

– Ви розпочинали свою творчу діяльність у театрі Курбаса. Що спонукало саме до такого відгалуження у творчості — пісенного?

– Завжди жартую, що моєю першою виставою в театрі Курбаса була «Між двох сил». Тобто почуваюся між музикою й театром, не можу розділити ці дві стихії — як і не можу сказати, що я їх поєдную. Я ніколи не думала, що буду співачкою. Починала записувати пісні з абсолютно приватним бажанням: співати ті пісні, котрі співали моя бабця зі своїми сестрами чи сестра мого дідуся. Тобто родинний фольклор — це були перші речі, які я записувала. Крім того, ще студенткою, буваючи в Карпатах, почула автентичний спів. І тоді, не маючи магнітофона або якихось інших записуючих засобів, малювала ноти, старалася записати слова. Робила це, швидше, інтуїтивно — не думала, що займатимуся записом фольклору, навіть уявити не могла, що вийду з цим матеріалом на сцену. У театрі Курбаса ми працювали з музикою, а контакт із польським театром «Гардженіце», де пісня — ціла філософія, де все побудовано на музичності, на народній, на традиційній музиці, — виробив для мене дороговказ. Саме там я почала працювати з різними майстрами над голосом, там постала моя перша сольна програма. Але і тоді я ще не думала, що виступатиму як співачка: співала для себе, аранжувала музику для театру, була музичним директором. А потім приватно побувала в Америці й отримала можливість виступити для української громади. Саме тоді з реакції публіки зрозуміла, що співатиму. Але не полишаю й акторської праці. Зокрема, торік узяла участь у виставі Німецького експериментального театру.

Моя маленька місія полягає в тому, щоби доносити українську музику не лише до українців. Це — моя спроба співати не тільки українські пісні, а перекладати старовинні, архаїчні речі сучасною мовою, ставити питання, які звучали колись у піснях, але нас теж хвилюють, провокувати емоції, які й нам зрозумілі, бо закодовані в народній музиці. Я інколи кажу, що є перекладачем минувшини на сьогодення, української автентичності — мовою, яка зрозуміла всім. До мене після концертів дуже часто підходять люди: «Ми не розуміємо слів, але чому ми плачемо?»

– Часто плачуть від вашого співу саме українці?.. Тобто часто ви виступаєте не багато?

– На жаль...

– Чому?

– Навіть не знаю. Мій теперішній продюсер Олег Кохан поставив собі за мету привезти мене в Україну, організувати тут концерти і майстер-класи.

– Коли найближчим часом концертуватиме в Україні?

– Дуже сподіваюся, що у грудні. Принаймні так обіцяє Олег Кохан. Уже готовий диск, який має з’явитися в Україні, залишилося тільки виготовити для нього обкладинку й тираж. Бо в Україні моєї музики досі немає. Це треба зробити якнайшвидше, оскільки в мене назріває нова програма, з якою ми матимемо тур Німеччиною. Програма, повторюю, цілком нова програма, нові пісні. Хотілося б приїхати з нею в Україну.

– Хто готує вам костюми до виступів?

– Першим моїм дизайнером була мама. Це народні костюми, але в сучасній інтерпретації. На останні мої виступи вбрання робили дизайнери з Москви, але в Кельні. Костюми дуже оригінальні. До речі, два роки тому бабці з Крячківки знайшли й подарували мені старий стрій – білим по білому. Я їх запрошувала на фестиваль до Німеччини. То вони, коли приїхали, привезли вишиті сорочечки моїм дітям — Северину й Гафійці, а Гафійці — навіть дві: на тепер і на виріст, чим дуже мене зворушили. Це вже родинний зв’язок.

– Маючи величезний досвід експедицій українськими селами, експериментів у концертуванні, ніколи не ставили собі за мету поділитися ним зі студентами?

– В Україні дуже багато хороших науковців-етнографів, яких я шаную, в яких навчаюся. Авторитетними майстрами для мене є Ірина Клименко та Євген Єфремов, і я залишаю цю справу їм. Я практик — мушу експериментувати, бавитися з тим матеріалом. Хоча… Я викладаю в Америці, де значно відкритіша система університетів. Мене запрошують проводити сесії, майстерні для студентів у Гарварді, Каліфорнії, Нью-Йорку… Наприклад, чотири роки тому нобелістка Тоні Моррисон була куратором моїх творчих проектів у Прінстонському університеті. Я працювала там два місяці, зробила виставу для студентів на базі української музики й відео, яке ми зняли спеціально для цієї вистави в Україні. А наступна річ, на яку мене зараз спровокував професор університету в Пенсільванії Михайло Майдан, — книжка «Антологія української пісні» з моїх експедицій із перспективою перекладу її англійською мовою. Це буде підручник із нотним записом — для всіх, хто захоче співати цю музику. У мене навіть з’явилася амбітна ідея: не просто зробити збірку, в якій будуть тексти і ноти, а й описати людей, із якими я зустрічалася, їхній побут, подати весь контекст. І, чесно зізнаюся, борюся з тим матеріалом, бо я все-таки не письменниця. Навіть радилася з Юрієм Андруховичем, як це робити, бо розповісти можу, а ось написати… Вже домовилася зі своєю товаришкою — польською письменницею, котра мені допомагатиме. Дуже хочу, щоб це була жива книжка, щоб люди, гортаючи її, бачили, хто це співає. Мені завжди важливо під час концертів розповісти, що за піснями, які я виконую, стоїть ціле життя. Зараз я живу ще з однією ідеєю, яка мене дуже вабить і якої я дуже боюся, — Kronos Quartet. Це американський смичковий квартет, що спеціалізується на новій і новітній музиці найширшого жанрового діапазону. Вони замовили мені написати для них музичний твір. Для них і для мого голосу. Я спершу була відмовилися, а тепер у мене з’явилася ідея. І, власне, найближчими місяцями сідаю за цю роботу. Це велика глиба.

– Скільки маєте дисків?

– Три. На кожному — 16 пісень.

– Що подобається з того, що чуєте в Україні?

– «Пятница», «Даха-Браха», «Мертвий півень» і «Перкалаба».

– Якою мовою найчастіше спілкуєтеся?

– Німецькою, бо це мова чоловіка, з яким ми живемо в Кельні. Також польською, бо 10 років я працювала у польському «Гардженіце». Я знаю, що українською вже говорю з акцентом, хоча й не чую його. На щастя, тепер можу говорити з дітьми українською. На жаль, у Кельні немає навіть суботньої школи, бо замала українська громада. Тобто діти, крім мене, не мають нікого, з ким би ще могли розмовляти українською. Рятують дитячі книжечки — я дуже дякую АБАБАГАЛАМАЗІ; рятують і фільми, які тепер дублюють українською. І впертість мами. А ще — віра, що це вдасться.

– Чи помічаєте, приїжджаючи в Україну, що життя тут змінюється?

– Тепер для України часи скрутні. Про політику навіть не хочу говорити, бо це жах. Що найбільше тривожить, і це я зауважила, власне, цього разу, — дуже багато приниження від людей, котрі вважають себе владою. Я кажу і про приниження митців, які намагаються зробити якийсь новий проект, і про приниження бізнесменів, які намагаються зорганізувати свій бізнес. Наприклад, коли ми їхали з Польщі з проектом «Арка», де виступали на фестивалі «Інше звучання», нам треба було переїхати з Любліна на Вінниччину автобусом. У нас були листи від мерів Львова і Любліна з проханням посприяти десятьом музикантам швидко перетнути кордон, щоби встигнути на фестиваль. Прикордонники з обох боків нас ввічливо пропустили. А ось коли ми потрапили до митників… Вони тримали нас п’ять годин, вигадуючи нові й нові правила декларування наших музичних інструментів. Хоча, як на мене, просто розігрували театр… І річ навіть не в тому, що вони нас тримали. Вони робили це принизливо для нас. Я вже забула, що так можна поводитися з людьми. Перебуваючи тут, в Україні, всім про це розповідаю, хоча всі про це знають… Єдина надія, що Україна ввійде в Європейський Союз, і це допоможе їй стати цивілізованою країною.