Марко Роберт Стех: «Річ лише в тому, щоб сприйняти «інше» за «своє»

Інколи трапляється, що розуміння важливості дат, річниць, подій приходить лише через кілька років. З чим, власне, міг би асоціюватися книжковий 2005 рік? Із якими подіями? Того року, наприклад, вийшли друком знакові «Тема для медитації» Л.Кононовича, «З цього можна зробити кілька оповідань» Т.Прохаська, «АМтм» Іздрика, «Anarchy in the UKR» С. Жадана. Але майже непоміченими залишилися дві інші важливі книжки. Перша з них — том вибраних творів одного з найцікавіших і найоригінальніших, проте майже незнаних в Україні письменників минулого століття І.Костецького «Тобі належить світ» (видавництво «Критика»), впорядкований Марком Робертом Стехом. Того ж таки 2005 року у видавництві «Піраміда» вийшов друком незвичайний і незвичний для сучукрліту роман «Голос» самого Марка Роберта Стеха. Незвичайний надскладною структурою, глибиною ідей та нелінійністю сюжету — своєрідної символічної мандрівки у пошуках себе. Незвичний тим, що став унікальною антологією — чи хрестоматією (бібліотекою?) — філософських вчень та символів новітнього часу. Роман, який зближує українську і світову літератури.

Отож наша розмова з доктором славістики, виконавчим директором найбільшого на Заході видавництва українських студій, літературознавцем і письменником Марком Робертом Стехом про «український зміст» літератури, «діаспору» та «материк», його п’ятнадцятирічну працю над романом «Голос», містику переживання твору та підводні течії тексту, орієнтованого передусім на самозаглиблення читача, тому що «є місця, куди не можна йти без провідника», і далі: «хто він, той, що зі мною вирушив, і вже не знаю, хто з нас вибирає напрям, знаю лише: є всесвіти, паралельні, й дорога туди — крізь простір порожнечі, що окреслює межі живих, і тіло стає плинним, з’єднуючись з рікою-морем-океаном, що, хвилюючи, пливе крізь нас (а ми пливем крізь нього), Голос-ріка (сміються іскри на каменях і мріють у тихих затонах, де душа тамує спрагу), Голос-океан...» (Із роману «Голос»)

— Знайомство з людиною ніколи не хочеться зводити до обмеженої інформації, сухих фактів, про які можна довідатися з обкладинок книжок. Де ви народилися, виросли, навчалися?

— Я народився у Польщі, в місті Любліні. Але найбільш ранні мої спогади пов’язані з Перемишлем, куди невдовзі переїхали батьки. Я виріс у тому старовинному місті на польсько-українському кордоні, там здобув початкову й середню освіту. Наприкінці 1970-х переїхав до Кракова, де навчався в політехнічному університеті і прожив два важливі для мене роки. То був час «Солідарності» й «ферменту свободи» в культурі та суспільному житті, атмосфера якого трохи нагадувала зрушення кінця 80-х і початку 90-х в Україні. 1981 року я виїхав до Австрії, а згодом — до Канади. В Торонто завершив магістерські студії з механічної інженерії, а потім вирішив радикально змінити професію і вступив на славістичні студії. У 1992 році захистив докторську дисертацію, однак тривалий час працював не за фахом: займався видавничою діяльністю; брав участь у виготовленні двох повнометражних фільмів, які здобули нагороди в Каннах і Венеції; як виконавчий директор Фонду Петра Яцика організував освітні програми, між іншим — і в Україні. Останніми роками працюю над цікавими для себе проектами в Канадському інституті українських студій.

— Розкажіть, будь ласка, про ці проекти і вашу професійну діяльність.

— У КІУСі я працюю в трьох «іпостасях» — як виконавчий директор видавництва КІУС і як менеджер проектів Енциклопедії України в Інтернеті та англомовної «Історії України-Руси» Грушев­ського. З літературою чи літературознавством це, загалом, має небагато спільного, хоча я також редактор літературних статей ЕУІ, а інколи у видавництві працюю над суто літературними виданнями. Заняттям у КІУСі присвячую більшу частину кожного робочого дня, отож моя літературна й літературознавча творчість можлива лише у вільний від праці та родинних обов’язків час: вечорами, в автобусі і метро, одне слово — коли вдасться. Я навіть не знаю, чи міг би назвати цю сферу діяльності професійною, оскільки вона базується на ентузіазмі й ніколи не була для мене джерелом заробітку.

— Чи відчуваєте ви розподіл літератур та культур на «материкову» й «діаспорну», і яка ваша думка про не завжди толерантні стосунки між гуманітаріями та митцями по різні боки океану?

— У принципі, я — людина далека не тільки від політики, а й від різного роду масових чи просвітницьких інстинктів. У культурі мене насамперед цікавлять «понадчасові» явища, якомога менш залежні від тимчасових контекстів і кон’юнктур. Але зараз я свідомо вибрав для себе одне «контекстуальне» культурологічне завдання: пробувати протидіяти штучному, політизованому поділові на «материкову» й «діаспорну» літератури. Мене прикро вражає «підозріле» ставлення не так читачів, як літераторів різного рівня, вже не кажучи й про чиновників, відповідальних за освіту й культуру в Україні, до української еміґраційної літератури. Ці твори ніби приймають, але вони апріорі «чужі, не наші», марґінальні, незалежно від їх мистецького рівня. «Український читач» їх нібито «не сприймає». Як на мене, це симптом провінційного ставлення до поняття національної культури, а воно межує з абсурдом, коли в ряди «чужих» потрапляють ті, хто недавно виїхав з України. Я спілкувався з, на перший погляд, інтелігентними, при­чет­ними до літератури людьми в Україні, для яких Володимир Діб­рова або Василь Махно вже «не наші», а «діаспорні» лише тому, що один живе поблизу Бостона, а другий — у Нью-Йорку і що, спробувавши життя за кордоном, вони «вже думають не так, як ми». Напевне, є деякі прагматичні причини такої підозри до «чужих»: мовляв, щоби менше було конкуренції в тих, хто залишився в Україні й тут «страждає». Втім, це поверхова спонука. Глиб­ша, психологічна причина криється у відсутності «глобального досвіду» в українських письменників та читачів. Зрештою, яка різниця, про Тернопіль пише Махно чи про Нью-Йорк? У сьогоднішній культурі як одне, так і друге місто мало б бути аспектом особистого досвіду. Хіба для сучасного німця має значення, у Мюн­хені живе німецький автор, у Ве­неції чи в Лос-Анджелесі і на які «теми» пише? А що якби Гогена не вважати французьким художником з огляду на його виїзд на Таїті і діаметральну зміну художнього стилю? Чому тоді україн­ські читачі мали б бути закриті до інших поглядів на світ? Зару­біж­ну літературу вони ж читають і сприймають. Річ лише в тому, щоб сприйняти «інше» у своєму власному культурному контексті, сприйняти «інше» за «своє». Для мене оте сприйняття «іншого» як «свого» позначає відхід від загумінкового погляду на культуру, розширення поняття «свого» й рух у напрямку до справжньої інтеграції у світову спільноту, а це те, чого українці як нація не досягли. А наслідок самообмежувальної підозри до «чужих» — збіднення власної культури, збіднення себе самих... Щоби протидіяти цьому шкідливому явищу, я намагаюся оприлюднювати в Україні якомога більше «еміграційних» текстів, приміром наших «модерністичних» творів 40—50-х років XX ст., себто тих часів, коли в Україні була культурна пустеля. Хіба хтось хоче з власної волі визначати координати своєї власної культури творчістю Стельмаха, Корнійчука або Гончара, коли тоді ж і тією ж самою мовою творили Костецький, Домонтович, Осьмачка й Косач? Цього я не розумію. Тому й намагаюся представляти українському читачеві деякі ще мало відомі «об’єктивні факти» його власної культури і сподіваюся, що, врешті-решт, це принесе конкретні результати. Інколи вони вже помітні...

— А як сталося, що ви, людина, яка народилася в Польщі і живе 25 років у Канаді, останні 15 років писали роман українською мовою? І чому так довго створювався роман «Голос»?

— Нещодавно я відповідав на ці запитання в інтерв’ю для ілюстрованого «Українського журналу», який виходить у Празі (ч. 1, 2007). На перше з них — чому писав «Голос» українською — я ні тоді, ні тепер не можу дати остаточної відповіді. Безперечно, національний сентимент і бажання приєднатися у творчому вияві до української культури відіграли роль, однак це не пояснює суті справи. У певній точці мого процесу самоусвідомлення я збагнув, що чомусь ота, на той час — чужа для мене (бо в двадцять років я мав лиш обмежене знання її сполонізованого варіанту), українська мова потрібна мені для інтимного творчого вираження. Я мусив вивчати мову мало не з нуля, але я не можу уявити собі процесу написання «Голосу» ні польською мовою (яку знав набагато краще), ні англійською. Знову повторю те, що сказав раніше: як на мене, «Голос» «існував» у мені задовго до того, як я почав його писати, й, вочевидь, якось він існував там в україномовному варіанті, який треба було відтворити. А чому він створювався так довго? Тут усе простіше. По-перше, були суто практичні проблеми — хронічний брак часу: я ж ніколи не мав змоги писати як професійний письменник; та й під час писання я мусив постійно вивчати мову, якою пишу. Та це, радше, поверхові речі. Між іншим, я скоро зрозумів, що моє «напівчужинське» ставлення до мови — це не лише слабкість і обмеження, а навпаки: воно може стати джерелом сили, навіть переваги перед людьми, які знають українську від народження. Просто в мені не закладено на глибинному рівні мовних і мовомисленнєвих штампів, причому не лише «органічних», базованих на століттях мовної традиції, а й поверхових трафаретів народницького чи соцреалістичного канонів, із якими я принципово не хочу мати багато спільного... Головна причина такої тривалої праці над «Голосом» — у тому, як він писався. На зразок алхімічного опусу, перший варіант роману був лише сирим матеріалом, своєрідною prima materia, для ушляхетнення якої знадобилися шість ґрунтовних редакцій, щоб отримати «трансформований» текст. Не думаю, що повторюватиму такий метод письма для іншого твору, але «Голос» я неодмінно мусив писати саме так. При кожній із шести редакцій я, по суті, переписував увесь текст, і не тільки: я мусив його, як по спіралі, щоразу пережити заново на іншому рівні.

— Пережити — в якому сенсі?

— Це не зовсім легко пояснити. Між іншим, колись (напевно, частково під впливом деяких моїх знайомих митців і загального погляду на ці речі) я вірив, що про написаний твір треба якомога менше говорити, і в жодному разі — не треба його «пояснювати». Згодом я збагнув, що (принаймні у випадку з «Голосом») я міг би пояснювати годинами, й це породило б тільки більше запитань. Тому я не маю проблем із розмовами про різні «інтимні таїни» цього тексту. Отже, про переживання. Пригадую, в інтерв’ю у серії «Інший формат» Юр­ко Іздрик розповідав Тарасові Прохаську, як його «ігри з мовою» виявилися «дуже небезпечними», бо все написане потім матеріалізувалось у реальному житті, аж він почав боятися писати. Я думаю, що це закономірне явище для певного типу писання і на певному етапі творчого процесу, і, гадаю, Юрко зрозумів би те, що я пробую сказати, хоча в мене, безперечно, все відбувалося інакше, ніж у нього. Ось один випадок... Уже видавши «Голос», у середині листопада 2005-го я мав презентацію роману та книжки Костецького в Торонто. І сталося так, що, попри теплу погоду, в день презентації, за дві години до її початку, розпочалася сильна (дивна на ту пору року) сніжна заметіль. Отож на імпрезу прийшло всього два десятки найвитриваліших літературоманів. Наступного дня сніг розтанув, і майже вся зима була в Торонто безсніжна. У лютому 2006 відбулася друга презентація обох книжок. Цього разу в Нью-Йорку. Погода впродовж кількох тижнів стояла навдивовижу весняна (+10 і вище), але в день презентації, десь за годину до початку, розгулялася метелиця, яка за кілька годин накрила Нью-Йорк півметровим шаром снігу, майже паралізувавши місто. А тоді все заспокоїлося. Це були єдині сніжні заметілі в тих містах тієї зими. Взявши до уваги, яку важливу роль відіграє в романі сцена смерті під час сніжної заметілі (розділ «Зима»), а також те, що саме тієї ночі у Нью-Йорку я несподівано отримав трагічні новини про мого колишнього друга, з яким роками не бачився, — я відчув, що це занадто дивний збіг обставин, і, по суті, відмовився від інших презентацій... Це був єдиний такого роду випадок після видання книжки. Але під час писання тексту, коли в мені все це варилося (як в алхімічній печі), коли якась фраза, сцена, ідея, поворот сюжету мені не давали спокою, відвертаючи увагу від усього іншого, такі «синхроністичні» (за Юнґом) події відбувалися мало не щодня, відбиваючи — чи то якоюсь малою, зрозумілою лише мені подробицею, чи то брутальним ударом у потилицю — те, про що я писав або мав писати. І саме тому, хоч у фабулі «Голосу» практично немає прямих автобіографічних мотивів, певним чином і на певному рівні цей текст досить автобіографічний, бо «пережитий» на власній шкірі.

— Чи не могли б ви схематично окреслити фабулу роману «Голос», зовсім не легкого для широкого читача? Чи існують якісь речі або застереження, які мусить знати читач, перш ніж ознайомлюватися з вашою книжкою?

— Текст роману побудований на трьох рівнях, із трьома окремими, але поєднаними між собою фабулами. З одного боку — іс­торія Олега, молодої й ніби пересічної людини, яка несподівано (на прохання подруги дитинства) вирушає на пошуки напівзнайомого чоловіка, що зник під час рутинного відрядження. Єдиний слід, який залишила ця зникла людина, — уривки незавершеного роману, розрізнені фрагменти тексту, на перший погляд — ефемерні й беззмістовні. А проте ці записи не дають Олегові спо­кою, і він, із перипетіями та пригодами, продовжує розслідування, шукаючи місця й людей, що описані (здавалося б) у тексті, намагаючись збагнути сенс подій, мотивації вчинків, аж нарешті вражено усвідомлює, що цей текст метафорично змальовує не що інше, як його власне життя — минуле й розписане наперед майбутнє. Ця Олегова історія складається з окремих уривків двох в’язнів-чужинців у розореній громадянською війною країні третього світу: кожен із них знає лише частину історії. Але й вони є акторами архетипної оповіді про людину, якій Смерть подарувала один додатковий день життя: як нагоду надати сенсу всьому попередньому існуванню і водночас як покарання... Чи маю якісь поради для читачів? Лише одну: відкрити себе для не зовсім традиційного (тобто не суто раціонального, «лінійного») сприйняття тексту. Не слід занепадати духом, якщо не все стає зрозумілим при першому читанні. Як і в житті, деякі аспекти відкриваються лише з часом, а дещо взагалі залишиться загадкою, не до кінця проясненим. Яким нудним і неістотним було б наше життя, якби все для нас було заздалегідь чітко з’ясоване, усі відповіді — подані нам, як кажуть англійці, «на срібній тарілці»! Гадаю, найкраще ставити себе в ситуацію Олега, який знаходить не зовсім зрозумілий текст і хоче збагнути причину його появи у своєму житті. Я й не приховую, що в моєму уявленні «Голос» виконав би ідеальну функцію, якби читач (так, як Олег, читаючи і дописуючи Арзацовий роман), довідався з нього не так про іншу людину, чийсь уявний чи напівуявний світ, а насамперед про себе самого...