МАРИНА Й «МАГДАЛИНКИ» - Культура - dt.ua

МАРИНА Й «МАГДАЛИНКИ»

11 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 11 квітня-18 квітня

Коли любиш господаря, мусиш любити його собаку. А також його тата, маму, сестер, братів, дітей та інших домашніх тварин...

Коли любиш господаря, мусиш любити його собаку. А також його тата, маму, сестер, братів, дітей та інших домашніх тварин. У випадку з письменником, якому симпатизуєш, цей закон спрацьовує не завжди: капосний автор демонструє в одному тексті щось одне, в другому — інше, в третьому — взагалі казна-що. Відтак тобі яко рецензентові доводиться щосили викручуватися, намагаючись так завуалювати неґативне враження від «не такого» тексту, щоб автор нізащо не здогадався про твої справжні думки.

На щастя, «правду говорити легко і приємно», так само, як писати про романи Марини Гримич. Дослідниця етнопсихології українців, завкафедри Національного університету ім. Тараса Шевченка, Марина Гримич упродовж останніх трьох років продукує по роману щороку, і кожний наступний не подібний до попереднього. Шанувальники Марини (а їх не так уже й мало, й не лише серед жінок) з кожним новим текстом поринають у чергову ексклюзивну тему з таким само осмисленням. Романи пані Марини (видано їх наразі три) належать до літератури, яку «спілчанські генії» відверто зневажають, бо не ллється в ній «кров по соломі», а в «брухті» не порпаються «щоденним жезлом».

Письменниця (гадаю, авторка трьох романів уже може так називатися, незалежно від своєї неканонізованості СПУ) завжди експериментує. Така от настанова в «дєвушки» — долати нові планки. У першому романі «Ти чуєш, Марго?» вона спробувала переплести шар нудної та недолугої реальності з шаром паралельного, вимріяного буття головної героїні. Наприкінці роману ці різночасові й різнопросторові пласти перетинаються, як паралельні прямі в неевклідовій геометрії. У другому, під назвою «Варфоломієва ніч», — створила трагіфарс на тему українських виборів.

«Магдалинки» — третій роман Марини Гримич. І цього її собаку, точніше, дитя, не полюбити не можна. По-перше, перед нами постає вже фірмовий стиль авторки — надзвичайно легкий і логічний виклад у поєднанні з іскристим доброзичливим гумором в описах учинків персонажів та їх мотивацій. Цього разу Марина Гримич постановила собі розібратися, чому різні психологічні типи жінок зациклюються на одному чоловікові і хто направду винен у тому, що жодна з них упродовж майже двадцяти років не віднайшла особистого щастя. Відтак, жанр «Магдалинок» можна означити як іронічно-психологічний роман. Фройдові теорії про комплекси Едипа чи Електри вона використовує лише як допоміжний засіб у своєму намаганні наблизитися до розуміння проблем української жінки в її стосунках із чоловіком.

Іронія тут у тому, що біографії, манера сміятися чи смаки «магдалинок» подані в таких собі «ліричних відступах», що явно пародіюють деякі примітивні психоаналітичні портрети американських серійних убивць: мовляв, через те, що нещасний хлопчик не знав справжнього батька, а мама приводила до оселі щораз інших чоловіків, він узяв та й зненавидів усіх брюнетів до тридцяти років чи лисуватих блондинів за п’ятдесят і, коли виріс, почав їх «мочити». Варіант: зґвалтована вітчимом у дитинстві дівчинка виростає й починає вбивати всіх, подібних до цього збоченця-мерзотника. Ряд можна продовжити. Аж до того, що маніяк, котрий краде іграшкові пожежні машинки, асоціює їх із випадково побаченим у дитинстві пенісом ексгібіціоніста.

Марина Гримич здає собі справу з того, що після Фройда психоаналіз зайшов набагато далі. Ніхто не може передбачити, якою виросте дитина. Проте формула «яке вродиться, таке й удасться» також спрацьовує не завжди. «Магдалинки» — це члени таємного товариства Святої Магдалини. Його колись створили четверо однокласниць, а напередодні основних подій до них приєднується теж однокласник, «голубенький» Ростик. Первородні «магдалинки» вигадують собі ритуали гріхопадіння та очищення, рятують одна одну з найнеприємніших ситуацій, намагаються знайти кожна свою нішу в цьому сірому бутті, але кожне їхнє збіговисько закінчується колективним стогоном: «У всьому винен Сірожа!» Власне, саме блискучий «лицар без страху й догани», також їхній однокласник Сергій, і став причиною створення чоловіконенависницького товариства, першою заповіддю якого стала «Іґнорація чоловіків».

Четверо первородних «магдалинок» являють собою на позір чотири основні психологічні типи, ніби списані з відомої карикатури Герлуфа Бідструпа з капелюхом: холерик (Славка), санґвінік (Сашка), флегматик (Віка) та меланхолік (Ксеня). Проте поведінка героїнь відповідає хрестоматійним психологічним типам лише доти, доки Ростик розкриває дівчатам очі на справжні мотивації поведінки їхнього героя-коханця (для когось — реального, для когось — удавано-вигаданого). З’ясовується, що «магдалинки» самі себе заганяють у глухий кут, створивши «сергієненависницьке» товариство.

Потрапивши в ситуацію ламання стереотипів, спровоковану самим Сергієм і втілену його другом Ростиком, вони починають поводитися так, як мусили поводитися від початку, тобто відповідно до своєї натури. Але — що сталося, те сталося. «Магдалинки» сваряться, миряться, сміються, обіймаються, але жодну з них не полишають здогади про того, хто запросив їх усіх (включно з Ростиком) до Парижа. Цей доморослий Фройд (тобто Ростик), чиє покликання — бути блазнем при королі, або ж, інакше кажучи, режисером чужих життів, популярно пояснює «магдалинкам» усі їхні помилки щодо «хватального» Сергія, котрий, виявляється, так хотів щастя з Сашкою, що, повіривши заздрісниці Славці, записав на своє ім’я її байстрючку.

Одне слово, «Сірожа» виявляється не призвідником нещасть «магдалинок», а, навпаки, жертвою їхніх невпорядкованих амбіцій: кожна-бо з них мала свої претензії до «героя-коханця» і кожна з них зазнала краху у своїх невмотивованих домаганнях. Він, як з’ясовується насамкінець, став ще й жертвою третьої дружини Лесі, яка й здійснила напад на чоловіка в його високому службовому кабінеті, використавши нагайку Сашки, ґердан Ксені, трусики Віки задля того, аби законний чоловік запідозрив у нападі «магдалинок». Це все задля того, аби вказати законному чоловікові його місце, що його він посів завдяки їй, дружині. Проте в Сергія вистачає мужності, щоб відмовитися від Лесі, яка вела його кар’єрними східцями, на користь єдиної коханої — Сашки.

За законами літератури «неспілчанської», «неканонізованої», роман Марини Гримич закінчується гепі-ендом. Але що герої переживають на шляху до цього «енду»! Чотири тижні в Парижі з його «пердю» і «сорті» — такими незрозумілими для Петрухи Йолкіна, нібито торгівця кав’яром з Астрахані, а насправді — потрійного аґента (о, доле нехлюйки Славки!), виступи «гуцулки Ксені» у стрип-барі, страждання Сашки, яка вважала, що її коханий Сергій помирає, кумедна розповідь жениха Ксені, Охріма Івановича, українського дипломата в Парижі, про те, чому «получився» в його батьків не Едуард, а Охрім, — все це вкупі з описом вечері в замку законного, але досі не баченого чоловіка Віки Філіпа Дюбуа, викликає щирий сміх. Як і багато інших епізодів «Магдалинок».

Скептики, які з засторогою поставилися до авторських описів найвизначніших місць Парижа, можуть заспокоїтися: Марина Гримич там бувала, чого й нам бажає. І недарма її «магдалинки» віднаходять особисте щастя саме в Парижі. Попри весь наш практичний фемінізм (майже кожна перша з нас утримує родину) ми мріємо про Париж. Чомусь саме там, у цьому шалено економному й водночас такому вільному місті, українські жінки знаходять те, чого прагнули ціле життя. Можливо, тому що нам жіночий кордоцентризм волею обставин душиться в Києві, перетворюючи Жінку на інструмент добування хліба щоденного. Напевне, тому що будь-яка жінка ніколи не запишеться до загону «білих колготок». І якщо вона справжня феміністка, це далебі не означає патологічної ненависті до чоловіків яко виду гомо сапієнс. «Магдалинки» — роман про те, що чоловік і жінка можуть порозумітися. Всупереч стереотипам, які склались. У тому числі тим, які узаконила література від чоловіків, котрі просто бояться жінок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №2, 19 січня-25 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво