Марина Соколян: «Для порушення табу теж потрібна певна зрілість»

Чим вимірюється зрілість літературного процесу? Очевидно, що не лише кількістю і навіть суто літературною якістю текстів, кількістю та «розкрученістю» авторів. Не менш важливим показником є ступінь розробленості тем і явищ, що ними живе соціум, заповненість усіх жанрових, видових і стильових ніш, витворених світовою літературою, та спроможність до їх синтезу. Якщо під цим оглядом дивитися на український літпроцес, то він більше вирізняється потенціалом, ніж реальними досягненнями. Можливо, ще спрацьовує інерція відштовхування від канону соцреалізму, коли трудівників письменницького цеху примушували продукувати типових людей у типових обставинах? У новому історичному контексті це називається елегантніше — «мейнстрим», або головна течія. У рамках цьогорічного Форуму видавців у Львові навіть дискусію організували на тему «Мейнстрим у літературі як синтез жанрів», що відбулася в рамках Міжнародного літературного фестивалю. Творчість однієї з учасниць цієї дискусії Марини Соколян вирізняється рішучістю і граційністю змагання з такими потужними струменями нашого повсякдення, як споживацтво, конформізм і психологічна самоізоляція сучасної людини. Саме про це, а також про відчайдушні спроби подолати скляну стіну відчуження новий роман письменниці «Сторонні в домі» (К.: Факт, 2006).

— На продовження згаданої дискусії про мейнстрим як синтез жанрів хочу запитати: у твоїх перших книжках вгадується атмосфера потужних корпорацій, з гумором та антропологічною прискіпливістю передано образ життя і думок представників бізнес-середовища. Кому ти передусім адресуєш свої художні тексти — спільноті менеджерів чи їхнім клієнтам?

— Не можу сказати, що переймаюся тим, на яку поличку зрештою буде покладено мої твори. Скоріше спонукою до письма є внутрішня потреба. Я не маю особливої поваги до такого явища, як корпоративна культура. Власне, у п’єсі «Душогуби і Дух капіталізму», написаній на тему, сказати б, «корпоративних буднів», дія відбувається в пеклі. Корпоративна культура викривлює людські стосунки і нормальні людські емоції. У цьому плані текст адресовано і мені особисто…

— Це своєрідна «спокута гріхів», і ти подаєш якісь сигнали і застороги суспільству…

— Я неначе шпигун, засланий на ворожу територію, передаю звідти інформацію тим, хто там не був (сміється). Але й багато моїх знайомих, які працюють у великих корпораціях, зрозуміли гумор цієї книжки.

— Але від кого було більше відгуків — від колег чи від друзів і рідних, не втаємничених у тонкощі «зв’язків із громадськістю»?

— Річ у тім, що люди, які серйозно займаються бізнесом і весь свій час присвячують кар’єрі, практично не читають художньої літератури — особливо української і сучасної. І мені неодноразово доводилося чути від них, мовляв, для чого відволікатися на такі непрактичні речі, коли в мене є мета — стати біґ-босом. Тому більше відгуків я отримую від гуманітарників, які стороннім поглядом можуть подивитися на бізнесові кола, покепкувати з них.

Але часто трапляється так, що люди, чутливі до гуманітарних матерій, вимушені працювати у великих корпораціях і опікуватися не зовсім природними для них справами. І це одна з проблем, які мені хотілося зачепити і в згаданій п’єсі, і в романі «Кодло».

— У «Ковдрі сновиди» ти не лише виходиш на ширший простір спостережень, а й створюєш своєрідний експериментальний майданчик у вигляді уявної країни Архади, з її богами, народами, історією. Але ж історія (хай і уявна) це певна претензія на власну світоглядну модель...

— Гадаю, у кожної людини в житті трапляється такий момент, коли вона починає бачити світ в іншому масштабі. Як засвідчує теорія зміни парадигм, на певному етапі, коли збирається достатньо нових фактів, виникає необхідність у новому теоретичному підґрунті. Так само і в людському досвіді, коли багато побачено, почуто, пережито, мусиш змінювати погляд на речі.

Так відбулося й у мене перед написанням книжки «Ковдра сновиди», я почала інтенсивніше подорожувати, знайомитися з культурою Візантії і Середземномор’я. Хотілося не лише більше знати про неї, але й, що називається, «помацати».

Сильне враження залишив Стамбул. Це справжня зустріч цивілізацій. Там я вперше зрозуміла, що наша західна цивілізація — далеко не єдина і не взірцева реальність.

— «Ковдра сновиди», переткана «етнографічними роздумами про те, куди зникла магія», і сумом за чарівними казками. Але якір авторської уваги, як на мене, ближче. Наше покоління теж пережило певний цивілізаційний злам, перейшовши від підвальної архаїки до ринкових відносин і глобального інформаційного павутиння, що має не менші антропологічні наслідки, ніж хрестоматійна «неолітична революція»...

— Приємно чути, що ця моя метафора виявилася зрозумілою. Справді, є не лише архетипи, загальнолюдська чи національні міфології, а й міфологія приватна. І поки ми перебуваємо в дитячому віці, у нас є багато вірувань і переживань, які легко співвідносяться з давніми міфами й героїчним епосом. А згодом це все нівелюється, бо з віком ми стаємо прагматичнішими. Але наші приватні міфи залишаються з нами, ховаючись під сподом свідомості. У сучасних людей із цим пов’язано чимало внутрішніх конфліктів. Прагматизм може лише притлумити цю потребу, але не знищити її зовсім.

— Але в книжці «Сторонні в домі» йдеться вже не про «чарівні казки», а про рафіновану кабалістику…

— Пошук триває, бо якщо немає шукань, то немає життя. Не в обговоренні деяких кабалістичних ідей річ. Тут є спроба поміркувати над тим, що зріла національна спільнота, яка досить довго перебуває поза своєю історичною батьківщиною, виробляє стратегічну ідеологію Повернення.

Цікаво, що в євреїв Європи є традиція — зустрічаючись на Песах, проказувати одне одному ритуальні побажання «До зустрічі за рік у новому, відбудованому Єрусалимі». Це не означає зустрічі в реальному місті, це сподівання на те, що життя поверне на краще і сама людина переживе духовне оновлення, повернеться до себе, до свого справжнього Дому. Ідея цього повернення є давньою міфологічною конструкцією: щоби стати мудрішим, треба полишити дім, побачити світ, а потім повернутися.

— Майже в кожній зі своїх книжок ти вдаєшся до поєднання в одному тексті різних способів мовлення. Найщирішими мені видаються монографічні пасажі — таке враження, що в тобі вмер справжній науковець…

— Причому в муках. Свого часу я шкодувала, що не взяла достатньо курсів з культурології, і тепер в такий спосіб надолужую… Могилянка накладає відбиток на людину, можна сказати кладе невитравне тавро на чоло. Якось так сталося, що навчання для мене виявилося достатньо вдячною справою. Викладачів цікавило не лише знання джерел, а й наша думка з приводу студійованої теми. Через це й залишилися прекрасні враження про студентські роки і зберігається потреба щось іще дочитати, довчити, додумати.

Проте не вважаю, що я могла би стати професійним науковцем. Принаймні мій науковий керівник завжди відхиляв мої роботи через те, що вони були «занадто художні». Але тепер, без наукового керівника, я можу не перейматися рамками. Можливо, це не дуже зручно для читача, але я так пишу тому, що мені цікаво розібратися в цих проблемах.

— Що чи хто для тебе є орієнтиром у вибудовуванні власного літературного і стилю, і цінностей?

— Передусім слід усвідомити, що будь-який автор недосконалий, він розвивається. І єдине навчання, яке буде дієвим, це — самовдосконалення.

Улюблені автори… вони є, на них хочеться бути схожою — не буквально, а в сенсі якоїсь духовної завершеності.

— Поясни трохи, що для тебе означає це затерте нині поняття духовної завершеності?

— Це внутрішнє відчуття спокою і мудрості, коли людина масштабно сприймає речі і може дещо відстороненим поглядом подивитися на те, що з нею відбувається. Така людина вже не перебуває у в’язничній камері своїх суто персональних проблем.

Ось свіжий приклад — читала недавно Катрін Мійє «Сексуальне життя Катрін М». Цікава книжка — і для антрополога, і, певне, для сексолога.

В українських авторів є підставове намагання будь-що подолати радянську (імперську і колоніальну водночас) традицію. А це іноді теж судомить тексти. Але це не органічний постмодерн, не від душі, як, приміром, у Джойса. Можна спостерегти, що кожен Джойсів твір — це наче крок до нової естетики. Перші його речі більше тяжіють до авангарду, згодом з’являється модерн із декадансом, і аж потім починається постмодернізм. А коли діти 16—17 років видають щось таке ніби рефлексивне й закручене… ну який це постмодернізм! Так, це бунт проти традиції. Але щоби по-справжньому поставати проти традиції, необхідно її щонайменше відчути і хоч трохи зрозуміти. Для порушення табу теж потрібна певна зрілість, тільки тоді це дає свободу.