МАНДРИ «ПОЕТА В ЗАКОНІ»

Кажуть, що основна справа його життя — плекати міф про самого себе. Принаймні міф таки існує. Легенда про Місячного кота, або про Того, хто живе в телефонній буді, чи, скажімо, про Мандрівного поета в законі. Бодай у Львові кожен, більш-менш причетний до мистецького життя, добре знає, хто приховується за тими іменами-перифразами (зауважте, сама традиція таких перифразів іде від Великих Кобзаря і Каменяра!). Ще там знають, хто з нині живих українських геніїв має серйозні наміри отримати Нобелівську премію, про що вже повідомив відповідний комітет. І не приховує, а навпаки, всіляко декларує власну «манію грандіозі». А поміж тим постійно запускає всілякі мистецькі проекти, акції, фестивалі, видає книжки колег по перу…

Можливо, насправді все не так грандіозно і переможно. Адже не від хорошого життя він понад два роки тому перебрався зі Львова до Києва, а зараз живе на два міста. Проте один факт не піддається спростуванню: Роман Скиба таки справжній поет. І його нова збірка «Одіссея-2000», форматом із сірникову коробку, підтверджує це:

А як відлетять лелеченьки,

То вже і час уродин.

Ти випестиш собі глечика,

Котрий над усі — один.

По вінця наллєш і дочиста

Осушиш на честь рідні,

І в білім шалу від почестей

Розгатиш його в дрібні…

І здвигнеш плечми похилими,

Забувши своє ім’я,

І друзки збереш по килимі:

Вони — покута твоя.

Посій їх тепер долиною,

І мучся собі дурним:

Що глечик зробити глиною —

То важче, ніж глину ним…

— Як створювалась «легенда про Скибу»? Принаймні на рівні Львова тобі справді таки вдалося міфологізуватися!

— «Повірити в те, що ти геній, означає наполовину ним стати», казав Сальвадор Далі. Ще не написавши чогось такого, що б мені самому подобалося, я не міг обзивати себе генієм безпосередньо, як дозволяю собі зараз, але відчував себе потенційним генієм. А коли відчув, що я вже геній зреалізований, бодай на рівні одного тексту, в мене з’явилася концепція «автопрезентації». Творчість від природи передбачає імпульс до визнання, — я цитую свою передмову до збірки «Хвороба росту». Це одне з самовиражень автора в житті. У мене все йшло паралельно: і «самопродюсування», і розвиток творчості як такої.

— Наскільки такі епатажні моменти природні для тебе тепер? Адже молодість минає…

— Кажуть, що епатаж присутній у мені як елемент самоподачі, але я абсолютно з цим не згоден. Я не схильний до неадекватностей, які міг би собі надумати. А все решта — те, що від мене не залежить. Нещодавно я сформулював себе як «поета в законі» — це той, хто працює тільки на вічність і на себе: не задіяний на жодній офіційній роботі, не ходить на вибори, зберігає особисту незалежність і живе за своїм власним кодексом. Тільки з цього моменту я можу сказати, що звів свій спосіб життя до рівня чогось придуманого, певної концепції. А до того воно просто виходило само по собі. Я завжди займався тим, що мені цікаво, що мені хотілося робити, навіть виходячи з якихось підсвідомих імпульсів.

— Ти власноруч твориш свою легенду? Чи допомагає оточення?

— Взагалі-то власноруч, але сама людина не може з нуля зробити щось. Кожна акція, яких я з 1993 року провів уже близько двохсот, передбачала участь інших людей, колег по перу, котрих я розкручував, розкручуючи при цьому і себе. Є два принципи зробити собі ім’я: перший — коли ти всіх навколо себе поливаєш лайном, щоб залишитися самому в білому костюмі; а другий — коли тягнеш за собою вгору всіх, кого вважаєш за потрібне, але при тому намагаєшся бути трохи вищим. Мені подобається другий варіант. Що може бути, зрештою, приємніше, ніж презентувати власну творчість на достойному тлі? Якщо говорити про книговидання — я б не мав такого задоволення, якби видавав виключно себе.

— До речі, чому твоя нова книжка така маленька? Як це ув’язується з декларованою тобою «манією грандіозі»?

— А це якраз ілюструє її у протилежному сенсі: мовляв, Скиба такий великий, що хоч яким форматом його видавай, він усе одно великим і залишиться. Якщо серйозно, цей формат пояснюється не лише економією видавничих витрат, а й певною ідеєю. Ця ідея майже паралельно виникла в однієї панночки, причетної до видання цієї книжки, і у видавництва «Сполом», — а я опинився у потрібному місці у потрібний час. А потім виявилося, що така книжка виходить досить дешевою — при повному кольорі, з сімома кольоровими вклейками. Я спокусив багатьох авторів, показуючи їм свою збірку, і тепер книжки з моєї серії в рамках проекту «Культреванш» з’являються саме в такому форматі. Вже вийшло тринадцять книжок, п’ять у роботі, а загалом у планах їх величезна кількість: за одним варіантом — має вийти 50 книжок, за іншим — 70.

— В Україні стільки хороших поетів?

— Тут не йдеться про хороших поетів: ці книжки може видати кожен, хто пише бодай на середньому рівні і, звичайно, вище середнього, включно з геніями; тільки не остаточні графомани. Основа напівкомерційна, бо назвати її комерційною було б дико: такий принцип книговидання і комерція геть не пасують одне одному. Але, зрештою, це дає мені якісь кошти на прожиття. Ідея серії не в художності творів — це один з елементів, якого я досягаю, коли справді трапляються хороші поети, — я хочу довести, що в такий спосіб теж можна заробляти гроші. Це моє самоствердження як продюсера, а не як редактора.

— У тебе імідж людини, яка живе «у телефонній буді» чи принаймні по кав’ярнях, тобто веде розпорошений спосіб життя. Для поета це, здавалося б, природно. Однак ти активно займаєшся арт-продюсерською діяльністю, що передбачає певну дисциплінованість, ділову хватку. Як одне поєднується з іншим?

— Дисциплінованість у мене є, лише немає умов робити все, що мені під силу. Коли я робив фестиваль «Лір», живучи у Львові, не маючи проблем із житлом, то робота моя виглядала так: я сидів в офісі на площі Ринок, мав можливість обдзвонювати енну кількість номерів, у мене була співробітниця, з якою ми ходили в різні точки міста в якихось організаційних потребах, місцями кілька співробітників… Але в принципі все було так само, як і тепер: ми щось пишемо, кудись дзвонимо чи йдемо, — а поміж тим усе одно заходимо на каву. Тобто корінь того богемного життя, яке я веду зараз, лежить там. Я нікуди не запізнювався, ніхто не міг пожалітися на мою непунктуальність. Тоді я ще пишався тим, що завжди вчасно віддаю борги, і навіть з відсотками, — це було теж ствердженням моїх ділових якостей.

Потім багато що змінилося. Настала криза в багатьох аспектах, і в якийсь момент я був змушений відтерміновувати борги надовго, а якщо й віддавав, то мусив для цього позичати знову. Потім усе це набрало таких обсягів, що вирішити ці проблеми за нетривалий час стало неможливо, і я відчув, що повинен змінити щось кардинально. Ця криза і змусила мене змінити місто. Я їхав до Києва не заробляти гроші: як і у Львові, я ніде офіційно не працюю, і те, що тут вищі зарплати, на мене ніяк не впливає, — як і те, що тут вищі ціни. Я досить добре орієнтуюся по кав’ярнях, щоб не переплачувати, коли немає можливості і бажання.

Зараз я багато в чому не можу назвати себе дисциплінованим, але, в принципі, це не заважає мені зреалізовувати до кінця те, що я задумую.

— Які арт-продюсерські проекти в тебе зараз у роботі і в планах?

— Триває програма «Культреванш», яка побудована за майже математичною структурою. Це мене, звичайно, в чомусь обмежує, нема свободи для імпровізації, але це теж самоствердження: досягти, щоб ця програма як твір була цілісною, жила за якимись законами, сюжетом, фабулою.

Вже відбулася перша частина основної лінії — арт-хеппінінги, які щопівроку проходили у Києві та у Львові. Добігає кінця друга частина арт-асамблеї «Абзац», — у травні буде п’ятий. Попереду третя — дводенний фестиваль «Time-autora». Крім того, були додаткові лінії: вже відбувся синтезований проект «Urbi et orbi», тривають «Штрихи і пунктири». Зараз у мене з’явилася ідея нового проекту «Мандрівний КТМ». КТМ — це львівський Клуб творчої молоді, який колись був осередком культури у Львові, та давно існує тільки на папері, бо приміщення в нього забрали. Ця ідея полягає в тому, що КТМ, як і мандрівний «поет у законі» Скиба, може бути явищем рухомим: проводити акції у кав’ярнях тощо. І між іншим привернути увагу громадськості та відповідних державних структур до того факту, що постійне приміщення варто було б відновити.

— Ти береш участь у дуже багатьох мистецьких акціях — і у Києві, і у Львові. Де, на твою думку, зараз найцікавіше?

— Це дуже умовне поняття. Не можу порівнювати за свіжими враженнями, бо не був у Львові з осені 2000 року по літо 2002-го. Київ мене останніми роками приваблював більше. Львів залишився для мене дуже класним містом у спогадах 90-х, коли я робив фестиваль «Лір». На першій порі позначилася хвиля національного відродження, а потім стало трохи нудніше, можливо провінційніше. У 2000 році відбувся гранд-марафон «Полір’я-2000», 12 акцій підряд, і мені довелося наштовхуватися на проблеми інтересу як потенційних спонсорів до таких акцій, так і публіки, загострилася проблема збирання залів. Але зараз, гадаю, Львів має шанси, тому що все рухається по спіралі. Дуже багато що змінюється з якихось суб’єктивних причин, яких не можна навіть простежити.

— Чи не напружує тебе відверта «тусовочність» нинішнього мистецького життя?

— Я розумію поняття «тусовочність» у тому сенсі, в якому воно стосується самих митців. Вони варяться в цій каші, і це дає сили для подальшого життя та самовдосконалення. Це необхідно — постійно спілкуватися з колегами по перу. А стосовно літературного життя в сенсі «видимої ланки»…

Коли я обгрунтовував свою програму «Культреванш», у мене фігурували поняття «ars alta» — творчість сама по собі— і «видима ланка» — матеріальне втілення мистецтва: книга, фільм, спектакль, акція — те, що потребує певного матеріального вкладення. На рівні «видимої ланки» звісно, варто було б, щоб це виходило за масштаби салонів. Взагалі, хоч як це дивно звучить для лірика, я прихильник збирання стадіонів, як було, скажімо, в радянські часи. Я не думаю, що це пов’язано тільки з ідеологією держави: у Віденську оперу теж ходили масово, хоча мало хто з тих аристократів насправді ходив туди заради музики. Просто так було заведено, це була мода — і в цьому немає нічого лихого. Так само була мода ходити на відомих поетів на стадіони.

Я думаю, що це може відновитися — з тих самих суб’єктивних причин, які, звичайно, треба провокувати. Я намагаюся це робити, вдається по-різному. Один із вечорів п’ятого фестивалю «Лір» відбувався в театрі Заньковецької — це все-таки великий зал. Не кажучи вже про такі варіанти, коли мені вдавалося збирати зали масового, кіноконцертного характеру, — наприклад, кінотеатр «Клекіт», де було до двох тисяч місць, — або ж стадіон СКА. Це збиралося не під літературу і основною особою на сцені був не Роман Скиба, але я в такий спосіб робив собі рекламу, бо моє ім’я лежало в основі цих акцій, фігурувало на афішах. Було багато попси, а я час від часу вибігав на сцену і казав кілька слів, що їх, можливо, навіть не було чути, бо зал страшенно великий, мікрофони налаштовані на гучну музику. Проте це один зі способів робити розкрутку поета, який, хороший він чи дуже хороший, не має шансів зібрати такого залу, тим більше за гроші. Таке собі, за Єсєніним, поєднання «розы белой с черной жабой». З одного боку, я був стрижнем тих вечорів, а з іншого — моя роль зводилась до мінімуму.

— Уся ця твоя бурхлива діяльність — чи залишає місце і час для поезії?

— Це, швидше, буває протилежним чином: коли мені хочеться писати, водночас хочеться і активно, динамічно виявляти себе в реальному житті — включно з тим, щоб вирішувати матеріальні проблеми, займатися чимось організаційним і, в принципі, суєтним. У мене немає схильності обмежити себе від цього життя для того, щоб творити. Для творчості, звичайно, потрібні умови, але не йдеться про те, щоб стати на певний час відлюдником, поселитися десь без телефону, без доступу до тебе інших людей, — тоді я, мовляв, щось напишу.

У мене, власне, немає робочих і вихідних днів. Вихідні, коли всі нормальні люди тішаться й відпочивають, — для мене це жахливе страждання, я їх терпіти не можу! Тому що я намагаюся щось робити, але, оскільки все навколо зачинене, не можу нікого застати і згвалтувати до праці, яка мені самому необхідна. Зрештою, її можна відкласти до понеділка, але я страждаю тому, що доводиться не робити нічого. А це жахливо, і писати від того я теж не почну. Почуваючись дискомфортно у цьому житті на рівні суєти, яка втікає від мене, я не можу нічого зробити і в поезії.

— Отож твоя «Одіссея-2000» така підозріло маленька…

— За наповненням вона абсолютно стандартна для збірок такого плану: там 64 сторінки тексту, плюс кольорові вклейки — всього 88 сторінок. Кегль менший, і на цих сторінках вміщається те ж саме, що й на сторінках п’ятого формату. По-друге, деякі тексти туди все ж таки не увійшли, бо я принципово хотів давати тільки те, що написане до 2000 року. У перевиданні, яке має вийти нинішнього року, вона буде доповнена, і в новому варіанті буде близько ста сторінок. Потім я планую видати збірку під назвою «Зібрано-вибране. Життя і нежить» з «Хворобою росту» й «Одіссеєю» включно: п’ять книжок під однією обкладинкою, обсягом десь 350 сторінок.

— Ти кажеш, що так звана «епатажність» є твоєю сутністю. Але у поезії ти зовсім не епатажний, на відміну від багатьох поетів, які ходять при краватках, але щосили намагаються епатувати у віршах. Як тобі вдалося втриматися від такої спокуси?

— Я знов-таки повторюю, що і в житті не вважаю себе епатажним. Навмисне я не роблю нічого такого, що було б викликом; просто іноді так виходить. А коли людина починає писати і ставить перед собою питання: чим я буду оригінальним? — вона може накреслити собі один із двох варіантів мети. Або утверджуватися на рівні форми: от я напишу, як ще ніхто не писав! — або утверджуватися на рівні Рівня з великої літери. Мій принцип — другий. Форма може бути і традиційною, але вона прив’язується до цього кінцевого результату, до того, щоб ці тексти мене самого влаштовували за своїм рівнем, — а це вже досягається інтуїтивно.

— Вірші, які ти пишеш зараз, на твою власну думку, інші, порівняно з «Хворобою росту»?

— Якщо ставити на терези вірші з моєї першої книжки «Мене назвуть листопадом» і з «Одіссеї-2000», то особисто я бачу прірву, хоча інші, мабуть, не дуже здатні її розгледіти. Тоді вони були простіші, в чомусь ліричніші, можливо, відвертіші, данини формі було мінімум. Це не означає, що тепер я вирішив стати складним. Це природно — автор змінюється з часом, і йому хочеться виразити себе саме в цьому віці, у якому він є зараз. Але я не можу сказати, що написане зараз для мене цінніше, ніж те, що я писав тоді: я все сприймаю цілісно. Мені властиво правити тексти, які вже сто разів друкувалися; ці постійні перегляди і редагування не завжди виправдані, і потім доводиться все це правити заново, — але інакше я не можу. А якщо говорити про вірші, які писалися в ранні студентські роки, перш ніж сформувалася моя перша збірка, — то я їх просто викинув, і якби хтось їх підібрав і підписав своїм прізвищем, я б не став сперечатися за авторське право. Я не соромлюся того, що це писав, але воно вже не моє.

І я схильний кожного автора сприймати цілісно: те, під чим він згоден поставити своє прізвище. Не можна сказати про поета: «перша книжка була класна, а потім він почав писати фігню, а тепер на п’ятій знов вертається до того, що було», — це маразм. Якщо автор справді сам собі подобається і взагалі ставиться до себе серйозно, то нехай його книжки будуть зовсім різні — вони однаково є тільки штрихами до його особистості, і при цьому вони рівноцінні.