МАНА ТАЛАНТУ - Культура - dt.ua

МАНА ТАЛАНТУ

16 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 16 серпня-23 серпня

У Харківському художньому музеї пройшла перша персональна виставка Кості Зоркіна, 16-річного випускника художньої школиім...

У Харківському художньому музеї пройшла перша персональна виставка Кості Зоркіна, 16-річного випускника художньої школи
ім. Рєпіна. Він назвав її «Мана» і представив на суд глядача понад 60 робіт — графіка, змішана техніка, інсталяція, живопис — малу частину того, що було зроблено за останні півроку. Чесно зізнатися, я давним-давно не бачила, щоб на художню виставку йшов такий потік неорганізованих тінейджерів. І вже зовсім дивно, що без якихось указівок вони заповнили своїм несталим почерком цілий зошит захоплених відгуків.

Це вибух атомної бомби!

…Ким і коли було установлено життєрадісний і зворушливий стандарт для зразків дитячої творчості — щось на кшталт старої пісеньки про «оранжевое небо, оранжевое солнце, оранжевую маму и оранжевого меня»? Невідомо. Живий, однак, він і понині, попри всі реалії нашого нинішнього життя — дорослі взагалі схильні обманюватися щодо молодшого покоління.

Ця виставка ясноокого шістнадцятирічного хлопчика захопила дорослих зненацька. Вже назви серій і окремих робіт говорять самі за себе: «Любов потвор», «Мороки», «Маленькі люди», «Зрив», «Автопортрет із порізаною губою», «Крис», «Голод», «Нічне самокопання», «Русалка», «Безвихідь»... Судячи з записів у книзі відгуків, більшість дорослих були шоковані і навіть намагалися «перепрограмувати» юного художника, звернути його увагу на, як то кажуть, світлі сторони життя.

— Усміхнися! — чи то просили, чи то командували одні.

— Нехай у твоїй спальні буде чотири вікна. В одному видно сонячний ліс, в іншому — синій океан, у третьому — зелені гори, у четвертому розкривається поле. І нехай твоя дума надихається лише цими краєвидами, — співчуваючи, бажали інші.

І лише один написав: «У нашої країни є майбутнє, якщо є хлопчики, котрі чесно дивляться на життя».

Зате однолітки висловили повне розуміння і підтримку.

— Ти намалював реальне життя реальних людей, правду про нього.

— Ця виставка — вибух атомної бомби. Класно!

— Костю, ти молодець. Усі так думають, але бояться висловити.

— Нехай у цьому світі, де нас оточують розчарування і розпач, ти будеш ковтком чистого повітря.

— Ти просто святий!

— Таких, як ти, має бути більше! Ми тебе любимо!

Цікаво, а що написали б ви, якби побачили зображення людини, котра скрутилася калачиком на килимку в коридорі з підписом «Пес»? Або роботу «Голод», де зі спресованої юрби виснажених до межі людей піднімається одна рука, аби схопити метелика, який летить? Або картину «Зрив», де в людини з рота висувається рука і її пальці йдуть глибоко в очниці? Або інсталяцію «Слоник», де зображення доброї смутної тварини втиснуто в грубу раму з пінопласту та ще й оточено вістрями справжніх цвяхів?

Причому всі ці роботи намальовані швидкою, летючою рукою, без тіні невпевненості чи учнівства, так просто, начебто Костя Зоркін не докладав жодних зусиль. Та й матеріал йшов у хід будь-який: ватман – то ватман, обгортковий папір, навіть аркушики в шкільну клітинку. А біля малюнка вірші — Хармса, Хлєбникова, раннього Маяковського. У результаті виходила експресія такого накалу, що хотілося кинутися когось рятувати. І кинувся б негайно, і незрозуміло, кого саме рятувати — чи то юного митця від нестерпної гостроти існування, чи то себе від утрати такої гостроти почуттів?

Мистецтвознавці звернули увагу на Костю ще торік, коли в Харківському художньому музеї проходила виставка батика «Пісня без слів» випускників художньої школи №2. Він розробив для цієї виставки оригінальне запрошення, потім блискуче виконав дизайн «Запрошення» для дитячого фестивалю «Харків — місто добрих надій», дипломантом якого став. І от — персональна виставка.

— Вже сьогодні очевидно, що Костянтин Зоркін яскраво виділяється своїм творчим темпераментом, індивідуальністю, асоціативністю мислення, розмаїттям тем і експериментальним підходом до різноманітних технік виконання, — каже науковий працівник Харківського художнього музею Ірина Миколаївна Сидельова. — Так, його малюнки гротескні й іронічні, вони підсумовують у потворних ситуаціях і непривітних обличчях силу-силенну людських гріхів, але в них усе ж таки простежується бажання автора протистояти неблагополуччю життя. Шістнадцятирічний художник інстинктивно прагне гармонії і щастя й бажання вистояти і перемогти.

Щастя — занадто абстрактне

— Костю, коли ти почав малювати?

— Не пам’ятаю. Напевно, у ранньому дитинстві. Мені здається, я малював завжди. Щоправда, довго не хотів іти в художню школу, мені не хотілося, щоб мене хтось учив малювати.

— Багато хто наголошував на похмурості твоїх робіт. Звідки вона?

— По-різному. Десь я спеціально загострюю. Десь не контролюю фантазію, працюю на підсвідомості. Взагалі ж у житті я весела людина. Малюю зазвичай вночі, коли темно, холодно, морок... Всі мої графічні роботи створювалися взимку, коли я хворів. Тяжко буває абсолютно всім людям, я просто умію виливати це в картинах і мені відразу легшає. Зараз щирих людей мало. У багатьох на умі лише гроші, а на обличчях через це в них — маски. Та й до того ж як зобразити щастя? Воно занадто абстрактне, щоб його зображувати.

— Ти віриш у Бога?

— Мені ближче язичництво. Воно сповнене життя. У мене є різні речі — обереги, я в них вірю. Я вірю в домовиків, у щезників, у потойбічні сили, у нічні страшні мороки. Мені ближче обожнювання сил природи. Природу перестали обожнювати, про неї зараз забули, тому таке і відбувається зі світом.

— Може, світу потрібні герої?

— Так, герої — це ті люди, котрі змінюють світ у кращий бік. Вони є і зараз, але їх мало, їх завжди мало. Героєм, на мій погляд, був Пікассо, він так багато дав світу.

— У якому порядку ти поставив би: розумний, сильний, вродливий...

— Зовнішність багато значить. Багато що визначається по очах, по руках. Ви бачили, у моїх роботах скрізь є руки? Я свої руки дуже люблю. Одяг теж визначає людину. Я, наприклад, багато одягнених людей не люблю. Тож спочатку бачиш обличчя, руки й одяг, а потім уже починаєш розбиратися, розумна вона чи ні.

— А як ти ставишся до невдах? Зараз модно бути успішним.

— Я співчуваю невдахам. Особливо, коли в людини немає грошей, коли вона не може влаштуватися на гарну роботу, не може здобути освіту, коли вона розуміє, що в неї щось не виходить не з її провини. У мене є знайомий Сергій Морозов на прізвисько Крис — він працює вантажником, у пункті прийому пляшок тягає ящики. Робота дуже важка, у мене ледве вистачило сил завантажити вантажівку. Але він пише вірші...

— Що у твоєму уявленні є краса?

— Краса є у всьому!

— А що найбільш потворне?

— ...Це потрібно бачити, аби зрозуміти.

— Ти цього року закінчуєш одинадцятирічку. Тобі подобалося навчатися в школі?

— Ні. Багато моїх робіт були пов’язані з уроками. Пам’ятаєте «Зрив»? Я робив геометрію і почав малювати руку, що стирчить із рота. Пальці в очницях. Коли я це намалював, у мене було таке відчуття абсолютного щастя, що забув про уроки. Ліг о третій годині ночі. У школу прийшов розбитий. У мене взагалі така система — малювати вночі, коли ніщо не заважає зосередитися. Я закінчую нову роботу, кладу її на підлогу мамі в кімнату, щоб вона ранком прокинулася й оцінила. Мама — мій головний критик. Вона за фахом інженер-економіст, але людина творча. За знаком зодіаку ми з нею Леви.

— Що для тебе малювання?

— Для мене це все. Я сподіваюся, що займатимусь цим завжди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво