Малярство «під фанеру»

Нова епоха завжди потребує нових підходів, але не завжди ми встигаємо за її вимогами. Новому чиниться опір, і в своєму утвердженні воно проходить дві стадії: спочатку нове сприймається як неможливе, неприйнятне, а потім вступає у силу формула — а кому це було невідомо.

Щось аналогічне відбувається і з питанням демонстрації малярської спадщини Т. Шевченка у залах Національного музею Тараса Шевченка. Два протилежних погляди зіштовхнулися у жорсткому протистоянні, в яке втягнуті провідні митці, політичні діячі, народні депутати, засоби масової інформації. У чому суть протистояння, і що змусило нас виступити з цією статтею?

У зв’язку з ремонтно-реставраційними роботами і побудовою оновленої експозиції в Національному музеї Тараса Шевченка виникли дві концепції: традиційна і новаторська. Перша — зберегти status quo — триває ще з радянських часів, коли постать і творчість митця подавалися за основними віхами його життя на кшталт Священної історії, що мимоволі затушовувало, затінювало і саму творчість, і його світову велич. Але, знявши цей радянський політизований антураж, ми автоматично накинули на генія інший, який називаємо націотворчим. І знову залишаємо високе мистецтво за завісою недосяжності, а національну суть і велич Кобзаря лише декларуємо. Оце століттями насаджуване відчуття вторинності чи не найболючіше увиразнюється саме тут, у музеї, де представники традиційної концепції «соромляться» розкішних залів колишнього палацу Миколи Терещенка, намагаючись відділити їх від «страдницького життя поета», тоді як український геній має достойно «ходити по них, заклавши руки за спину».

Новаторський підхід має на меті саме змістовне розкриття багатогранності митця через унікальний музейний предмет, і особливо через його малярську спадщину. Ми добре знаємо його поетичну спадщину, його «Кобзар» є майже у кожній родині, його поетичну велич визнають всі. Аналогічне знання має бути сформоване і щодо його мистецької спадщини. Вона відома далеко не кожному, бо десятиліттями глядач не мав до неї повноцінного доступу. Нині цю ситуацію необхідно виправляти. На сьогодні це мусять розуміти всі, адже художник не лише випереджав свій час, а й прокладав місток у наступні століття. При цьому не можна протиставляти два види його мистецтва; вони не опонують, але й не доповнюють одне одного. Вони у свій спосіб пояснюють певні сторони життя людини у цьому світі. Можливо, за формальними підходами дехто не бачить принципових розбіжностей, якими не можна нехтувати.

Специфіка зберігання акварельних та олівцевих творів Шевченка (їх можна експонувати не більше місяця на рік), природно, обмежує широкий глядацький доступ до них. Остання масштабна виставка його оригінальних образотворчих творів була відкрита з нагоди 175-річного ювілею і приголомшила киян могутністю незнаного мистецького світу, що огортав, втягував у себе з не меншою силою, ніж поезія. Для багатьох це стало одкровенням і відкриттям, опорою у національних почуттях. А спробу показати кілька творів митця за кордоном востаннє було здійснено в 1968 році у Празі. Протягом квітня–травня 2002 року відбулися дві унікальні виставки оригінальних творів Тараса Шевченка з колекції музею. Одна з них — «Тарас Шевченко-пейзажист» — у цьому ж музеї в Києві. Другу — «Тарас Шевченко-художник» із 50 творів митця — було влаштовано у Національному художньому музеї в Мінську з нагоди проголошення Білоруссю 2002 року — роком українського Кобзаря. У 2003 році, також вперше за історію побутування, картина «Катерина» була проекспонована мешканцям м. Львова. Попри сенсаційність та унікальність, ці виставки не мали належного резонансу.

Натомість вони увиразнили ряд проблем, на які не можуть заплющувати очі мистецтвознавці, музейники, чиновники від культури, всі, хто дотичний до мистецько-освітнього виховного процесу. Тут і брак фінансового забезпечення, проблеми менеджменту, відсутність відповідних комплексних освітньо-виховних програм, брак власної національної гідності й патріотизму, зацікавлення власною культурою. Тут і неналежний рівень дискурсу у вітчизняному шевченкознавстві з ширшим залученням сучасного дослідницького інструментарію, шкіл, методик, різноманітних світоглядних підходів до вивчення мистецьких явищ. На жаль, потужному вітчизняному літературознавчому шевченкознавству не вповні відповідає нині його мистецтвознавче крило. Ми продовжуємо й надалі успішно не знати мистецької спадщини Шевченка, намагаємося припасувати її до свого розуміння, позначеного здебільшого заангажованим сприйняттям його постаті та укоріненими штампами. Мусимо визнати, що мистецька спадщина Тараса Шевченка залишається сьогодні елітарною у художньому просторі нашого суспільного споживання.

Найбільший поет України Тарас Шевченко менш знаний широкому загалу як художник європейського значення і могутнього національного потенціалу. У XIX столітті сучасники визнали художника найкращим офортистом у Росії. Наступне, XX століття не стало, як прогнозував один із кращих дослідників його малярства Дмитро Антонович, відкриттям для широкої аудиторії Шевченка-рисувальника. Це було століття культпросвітницького підходу до генія, а його доробок художника здебільшого замінено копіями та репродукціями різної мистецької вартості.

Його численні акварелі, сепії, олівцеві малюнки лише зрідка і в досить обмеженій кількості виймались із фондових сховищ музеїв. Святий обов’язок — зберегти неоціненні твори для нащадків — одночасно позбавляє цілі покоління можливості побачити їх в оригіналі. Поступово, впродовж десятиліть створювалася догматична канонізована оповідь про малярство Шевченка, що регламентовано ілюструвала життя великої людини і геніального поета. Окрім того, радянська ідеологія сформувала свого співця «сім’ї вольної...», малярство якого також мало вміщатися у суворо означені політизовані рамки.

Нині майже всі малярські твори художника перебувають у Національному музеї Тараса Шевченка. Це дає можливість належним чином дбати про збереження, глибоко й різнобічно їх вивчати і пропагувати. Але сучасні широкі можливості тиражування і репродукування малярства Шевченка не лише популяризують його, а й часто віддаляють від оригіналу, спрощують і нівелюють цей неповторний мистецький світ. Тому сьогодні музею вкрай необхідно зберегти свою унікальність і неповторність як першоджерела оригінальних експонатів.

Сьогодні замало лише розповісти в музеї про життя і творчість Т.Шевченка, підміняючи монографічні дослідження, хронологічно ілюструючи копіями його малюнків, забуваючи, що вони несуть у собі ще й самостійний художній світ, свою естетичну принаду. Для нас, українців, творчість Шевченка була і є тим камертоном національної глибини і мистецької правди, що формує духовний світ нації, її самобутню культуру, гордість і самодостатність кожної особистості.

За 55 років своєї роботи музей, власне, лише двічі радикально змінював експозицію. До 1989 року вона будувалася на мистецьких творах радянських і дореволюційних художників, що в різний спосіб інтерпретували життя і творчість Т. Шевченка. Останні 15 років експозиція носила менш пропагандистський характер і була створена лише на експонатах XIX століття талановитими художниками А. Гайдамакою і
В. Солодовим. І все ж оригінальні малюнки
Т. Шевченка експонувалися лише кілька перших тижнів після її відкриття.

Новаторський підхід у побудові експозиції Національного музею Тараса Шевченка, власне, розпочався з пошуку шляхів для показу оригінальних творів художника. Нам імпонує пропозиція Президента України В. Ющенка вийняти із запасників музею твори, яких десятиліттями не бачать люди. Власне, на цьому й побудовано новаторську концепцію.

В музеї, поряд із традиційною хронологічно-тематичною розповіддю про життя і творчість Кобзаря, пропонується відкрити два окремих зали оригінальних малярських творів Т. Шевченка — живопису і графіки, де остання буде періодично змінюватися щомісяця, відповідно до умов зберігання. Ці два зали чи не вперше дадуть змогу побачити малярські оригінали Т. Шевченка не лише як ілюстрації, коментарі, доповнення до експозиційної розповіді про життя і творчість Т.Шевченка, а й як самостійні мистецькі твори. Глядач без посередників, без коментуючого поля зможе ознайомитися з різноманітними техніками художника, з його мистецькими пошуками і здобутками. Одночасно, враховуючи світовий музейний досвід, пропонується створити зал картини «Катерина», яка посідає особливе місце в українському образотворчому мистецтві. Сучасний глядач має право сьогодні на власне враження про Шевченка-художника, про його новаторство і європейський рівень.

Сьогодні також не менш складно знайти, а точніше — виховати реципієнта, здатного сприйняти художні шедеври. Адже сучасні процеси функціонування масового мистецтва підтверджують відому формулу: «Мистецтво дає кожному стільки, скільки людина здатна від нього взяти». Не секрет, що мистецтво здатне переорієнтувати суспільну психологію, свідомість і часто перевищує рівень наявної культури суспільства. Класична ідея про благотворний вплив на художню творчість «продуктивної напруги», що існує між соціальними інститутами і мистецтвом у ланці художній твір — реципієнт, часто втрачає свою продуктивність і може виступати нездоланним бар’єром у сприйнятті як співтворчості.

Система нашої державної мистецько-естетичної освіти невигідно відрізняється від такої системи в інших європейських країнах, де предмети з історії і теорії мистецтва викладаються протягом усього періоду навчання. Кілька уроків малювання й співів у молодших класах здебільшого складають мистецьку освіту наших дітей. А далі — як пощастить. Не секрет, що з усіх видів мистецтва в нашій школі більш-менш повно викладається лише література. Власне, вивчається не сам твір, а підручник із літератури. Доречно пригадати сумний жарт молодих письменників 60—70 років XX століття: «Хочеш, щоб тебе ніколи не читав народ, — постарайся, аби твої твори ввели у шкільну програму». В основному знання Шевченка обмежується шкільною програмою і «ламінується» політизованими гаслами суспільства на кшталт ленінського плану монументальної пропаганди.

Музей — історично обумовлена соціальна інституція, народжена в епоху Романтизму, — набув статусу «храму» у II пол. XIX ст. і з цим статусом прийшов у XX ст. із завданням становлення певної соціальної ідеї (імперської, національної, етнічної). На нашу думку, нині соціальним замовленням може виступати саме вимога — крізь оригінальний поетичний рядок чи малярський твір, прочитаний і побачений кожним зокрема, пізнати творчість Шевченка. Адже вона, ця творчість, звернена до кожної конкретної людини і формувати душу, національний дух може лише кожної окремої особистості, а не загалу.

Сьогодні дедалі частіше лунають прогнози, що музей як соціальна інституція відімре у XXI ст. В останнє десятиріччя минулого століття увиразнились дві протилежні точки зору на музей і його справу: «модерністи» і «консерватори». «Консерватори» навчили глядача своєї мови, лексикону вітрини, естетики шнурка, таблиць «не чіпати руками». Навчили благоговіння перед високим, духовним. «Модерністи» навчили музей і музейників розмовляти з простими людьми простою мовою про прості людські речі, «штовхнули» культуру у маси.

І перші, і другі переживають світоглядну й евристичну кризу ідеї музейності як у практиці, так і в теорії. Нині музей змушений експлуатувати попередні напрацювання, говорити про певну «пробуксовку» академічної науки, кризу з кадрами, з колекціонуванням.

Але музей як соціальна інституція себе ще не вичерпав. Тим паче Національний музей Тараса Шевченка — де сконцентровано мистецтво і дух українського генія, що чекає нашого адекватного сприйняття. Феноменологічний вимір осягнення, засвоєння і збереження спадщини Шевченка не може бути реалізований інакше, ніж через вічний процес заглиблення у його мистецький світ і розуміння його у співавторстві з епохою та загальнокультурним розвитком людства.