МАЛИШКО З ПОВІСТІ-ЕСЕ - Культура - dt.ua

МАЛИШКО З ПОВІСТІ-ЕСЕ

25 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 25 травня-1 червня

Початок в «ДТ» №19 Розділ другий У Плютах,під яворами... Літо буде. Спека буде. Серпнева. Гарно ловитиметься риба в Дніпрі та його старицях і протоках...

Початок в «ДТ» №19

Розділ другий

У Плютах,
під яворами...

 

Літо буде. Спека буде. Серпнева. Гарно ловитиметься риба в Дніпрі та його старицях і протоках. І я побачу Малишка вперше зблизька.

Олександр Довженко та Андрій Малишко
Олександр Довженко та Андрій Малишко

Зовсім невисокого, а не такого, як він здався мені отам, на балконі Спілки письменників на вулиці Ворошилова, 3, в 1951-му, коли ото розпинатимуть Сосюру за «Любіть Україну», і Малишко тоді керуватиме цією екзекуцією.

Тепер, у Плютах, 1959-го, побачу його не в костюмі й галстуці, а в брилі, у вишневій шовковій тенісці, в закасаних по коліна трикотажних спортивних синіх штанях. Неголений, до чорноти засмаглий, ще дужче схожий на монгола або на татарина-ординця, якими уявляємо їх з давніх літографій в енциклопедіях та історіях.

Коли ж я придивлюся до нього зблизька, то зрозумію, що це, скоріше, бешкетливий татарський підліток, плечистий, з випнутими грудьми та вперто піднесеною головою.

Стоятиме недалеко від берега у швидко біжучій воді, забрівши саме по оті закасані штани, і стьобатиме чималих окунців один за другим на радість сільській дітлашні та на заздрість П’янову й Чабанівському, котрі тільки скоса поглядатимуть, як він ловить окунців та викидає на берег, де їх на льоту ловлять спритні сільські хлопчаки. А в П’янова і Чабанівскього, теж у рибалок — нівроку, поплавці чомусь і не зригнуться, хоч вони стоять поблизу, зовсім поряд з Малишком, у тій самій протоці.

— А-а-а, — весело вигукне, коли я підійду з вудочкою хазяїна тієї хати, де вони літують із Загребельним. — А-а-а, ще один вудкар прибився! — скосить на мене очі свої татарські, з натугою оглядаючись, і приязно всміхнеться. — Налови спершу щипавок отим-он сачком. На наживку.

Слухняно беру сачок і обережно забредаю, щоб не сполохати Малишкові рибу: піднімаю повище ноги та обережно, щоб не хлюпати, опускаю у воду і наражаюся на несамовитий, обурений крик Андрія Самійловича:

— Як ото ти бредеш?! — обурюється Малишко, грізно дивлячись на мене, готовий убити. — Хіба ж так забредають? — Він кидає вудку на берег, вихвачує в мене сачок. — Отако ноги волочи по дну, — показує, а сам аж з обличчя міниться. — Не виймай з води, не піднімай їх, як балерина! — кричить на мене, як кричали колись в дитинстві конюхи, показуючи, як запрягають коней, і я враз відчую себе хлопчиком на далекому нашому топилі біля молотарки. — Вода й не хлюпне і не збуриться, — докоряє чи навчає мене Малишко. — І щипавки й не зчуються, як ти їх тихенько й благенько знімеш з самісінького дна. А коли ноги виймаєш і занурюєш, вони від твого плюскоту повтікають к бісової матері! Ну, зрозумів? Давай, пробуй, а ми подивимося.

Не хочеться вже ні рибу вудити, ні щипавок ловити. Але й від Малишка, якого палко люблю і з яким мрію познайомитися, піти не сила.

Під його прискіпливим наглядом я таки наловлю тієї дивної наживки не лише для себе, а й для всіх, піймаю й з десяток окунців. Плотвичок та красноперів. І доки митимемо руки після риболовлі, Любов Забашта — вродлива і станиста, та й поетеса не з останніх — насмажить нам золотистої рибки. В основному — окунців. А плотвичку й краснопер віддасть хазяйським котам і кошенятам.

І стоятиме посеред столу вибагливими візерунками поцяцькована полив’яна карафка з «Українською з перцем», чорний хліб, помідори й огірки у полумиску, четвертина свіжого сала з одрібками солі, з рум’яною шкіркою солом’яного копчіння. І хазяїн, знявши бриля, відкривши високе чоло, частуватиме всіх, наливаючи горілку в гранчасті пивні стаканчики. Сам же й не пригубить, за кожним разом приказуючи:

— На здоров’я пивши... — здаватиметься у застіллі сумним і присмирілим, неначе і він гість у цій хаті.

Ось іще трохи отак посидить, а тоді підведеться, надіне бриль та й піде, щоб уже й не вертатись ніколи. Мені завжди здаватиметься, що Малишко не вдома, не на вулицях Києва, а все ніби в дорозі кудись далеко-далеко, куди не знає й сам. За біжучими літами? За невпинним плином часу? За батьком і матір’ю, яких дуже любив, а жив своїм життям, окремим і мало їм зрозумілим? Чи за Довженком, якого дуже любив, з яким дружив на війні і який саме тоді помер, передчасно й несподівано, подарувавши Україні «Зачаровану Десну» й «Поему про море»? Ні з ким Андрій Самійлович не ділився своєю тугою. А вона не покидала, не полишала його. Я це бачив, я це відчував і ніколи не посмів і заїкнутись про це.

Сидить і зараз, коли я побачу його вперше, кінець столу, як приїжджий, якийсь неприкаяний і малий проти огрядного Чабанівського, і ніби знічев’я, аби тільки підтримати сяку-таку розмову за столом, розпитує про Миколаїв, про суднобудівний завод, на якому я працюю, про кораблі і яхт-клуб, про те, які чайки літають над містом і чи літають? Слухає, здається, неуважно. І майже нічого не їсть: одломить від кусочка чорного хліба якусь крихту, вкине в рот та й жує якось знехотя, спроквола. І так йому нібито мулько й незатишно у цій хаті, у світі, у своєму житті…

Іноді й сала одріже крихітку, теж покутуляє, ганяючи від щоки до щоки. Отак і обідає разом з нами та все мовчить, мовчить. А тоді:

— А українські школи в Миколаєві є? — дивиться на мене уважно й прискіпливо: чи з докором, чи з співчуттям. — Є хоч одна?

Заскочений зненацька таким різким та несподіваним запитанням, мовчу довго й незручно: я не знаю та, по правді кажучи, ніколи й не цікавився — є в Миколаєві чи немає українських шкіл? А Малишко насуплює високо знесені над монгольськими очима тонесенькі й круто вигнуті брови, іронічно, а то й осудливо всміхається:

— Не знає, — змовницьки й осудливо підморгує Чабанівському. А потім вже й до мене:

— Ну, так є чи нема? Не знаєш? — обурено перепитує. — Ну а діти у якій школі вчаться?

— У найближчій. За два квартали від дому. Гарна школа, передова...

— Передова-а-а, — перекривляє мене Малишко. — Російська чи українська? От що головне! От про що я тебе питаю.

— Російська... Та я й сам закінчив заочно відділення російської мови й літератури Миколаївського педінституту. Та яке це має значення?

— А який же ти в чорта український письменник? — стукає Малишко маленьким, аж чорним кулачком по столу.

— Андрію-ю-ю... — урезонює його Любов Василівна.

— Що там «Андрію»? — аж скидається Малишко. — В літературу йдуть, не шануючи рідної мови! У якій іншій країні таке знайдеш?

— Да-а-а, — смачно закусюючи, піддакує Чабанівський. — Рідну мову треба шанувати...

— Так, як ти шануєш! — визвіряється на нього Малишко. — Ліда твоя за двадцять років життя в Україні жодного українського слова не вивчила й не вимовила! І дочки російською цвенькають!

— Чого там... — спокійно заперечує Чабанівський, натираючи хліб часником. — Дівчатка мої у дев’яносто другій українській вчаться. І не погано. А з матір’ю не гріх і рідною її мовою побалакати. — Він акуратно накладає на натертий часником хліб пластівці сала, бере чарку. — Не лайся хоч за обідом, Андрію. Ти ж таки хазяїн, а ми, як не є, гості у тебе. Чого ж ти на нас кричиш? Давайте, товариство, вип’ємо за господаря, щоб не був він такий лихий.

Малишко дивиться-дивиться на нього, звужує й так вузькі монгольські очі, ось-ось вибухне знову! А тоді враз, ніби згадавши щось, стримується, хилить голову.

— Пийте, — каже, — та мову рідну шануйте. Захищайте її й підтримуйте. Бо хто ж її захистить, як не ми, письменники?!

Ми випиваємо й закушуємо, а він сидить, сумний-сумний, дивиться, як ми їмо, і мовчить, мовчить... І мовчання те здається нестерпним.

— Андрію Самійловичу, — зважуюсь порушити довгу й тягучу мовчанку. — Хочу подарувати вам сигнальний примірник — учора викроїли для мене, бо ж їду на двомісячну офіцерську перепідготовку в розпорядження політуправління Прикарпатського військового округу...

— Зміцнювати партійно-виховну роботу у військах, занехаяну і недооцінену Жуковим? — Іронізує Малишко. — Ну-ну, зміцнюйте. Бо Георгій Костянтинович зумів згуртувати й виховати цілі фронти й напрямки, щоб виграти війну у Гітлера, а мирний час, виходить, не для нього? Не тямить вести бойову і виховну роботу у військах? Так пишуть в газетах, цілими днями торочать по радіо й телебаченню. Зняли з посади міністра оборони, виславши у Югославію. Зате вже Микита з Булганіним порядок наведуть! — Він вискакує з-за столу, мов ошпарений.

І ми теж виходимо під шпарке серпневе сонце, стаємо поруч з ним у затінку високих осокорів. Я дякую Малишкові і збираюся йти, не наважуючись подати руку. Він теж не подає. Мовчить якось тяжко й похмуро.

— Ти ж обіцяв книжку, — нагадує раптом, надіваючи бриль. — Книжка де? У Загребельних?

— Ага. В машині. Там я й ночую на розкладених сидіннях.

— Ну, то ходімо...

Йдемо зеленим моріжком через двір під тими самими високими яворами й осокорами, що розкинули розкішне гілля на весь великий затрав’янілий двір. Тут прохолода. Повіває з Дніпра легенький вітрець — у нас під ногами рябіють світлотіні потривоженого листя й дрібного галуззя, аж мерехтить у очах. І здається — йдемо по чомусь хисткому й ненадійному.

З веранди сусіднього будинку, геть затіненого навислими кронами яворів, назустріч нам Елла — біла-біла! Аж страшно на такому осонні бачити таку випещену і тендітну жінку, схожу на янгола чи на Лорелею. Висока, рівностанна, вся в білому, вона привітно всміхається:

— О-о-о! Які гості! — голос у неї грудний, м’який, трішечки сонорний. Ще ласкавіший за усмішку. — Зараз пообідаємо...

— А ми щойно з-за столу, — каже Малишко, ніби й не помічає ні її ясної вроди, ні світлої привітності й теплої приязні.

— Як?! — обурюється Елла. — Ми з Павлом чекаємо Сашу, а ви його вже й нагодували? — Голос Елли стає у гніві ще сонорнішим і трішечки манірним. — Сашуню, ми ж тебе ждемо!

— Вирішуйте цю проблему без мене, — каже Малишко, незворушний і ніби сердитий. — Де твоя книжка? — майже роздратовано.

Ми йдемо до Павлової машини, а Елла дивиться нам вслід, зітхає:

— А я так старалася, — каже вона мені. — Курячих котлет насмажила для тебе...

— Не турбуйтеся, Елло, — всміхається нарешті незворушний Малишко. — За царем служба, за Богом молитва не пропаде! — він бере в мене з рук ошатну зелененьку книжечку і йде до себе.

— Ходімо, Сашо, — квапить мене Елла, світла-світла! Ще світліша за цей сонячний серпневий полудень. — Мишко саме заснув, а Павло...

Павло саме виходить, мружиться на сонці після затіненої кімнати:

— Де це ви вештаєтесь, товаришу Сизоненко? То на ковзанах взимку катаєтеся, то рибу влітку ловите. А хто ж за вас прозу писатиме? На Малишка не рівняйтесь: він і окуньків стьобає, і поезія у нього аж шкварчить у монголоїдній голові і татарському серці, що прокинулося аж через чотириста років після набігів орди на Україну. А прозу висиджувати треба, як квочка висиджує курчат. — А коли Елла залишає нас і йде готувати на стіл, каже мені потихеньку, по-нашому, по-простецькому, як давно вже ведеться між нами: — Ну, й свиня ж ти, Сашо! Елла біля плити вмліває, готуючи обід, а ти валасаєшся десь. А тут ще й Мишка годувати треба. А воно ж репетує — не доведи, Господи! Така ж свиня, як і ти. І все на бідну мою Еллочку. Добре, хоч я їй якось помагаю, о. Намагається приготувати щось смачненьке, свіженьке, а ти до Малишка посурганився! Та в нього ж, крім чорного хліба, сала й горілки з перцем, ніколи нічого не буває!

— Не осуджуй людей, — озивається із затіненої веранди Елла. — Перестань зараз же! Ідіть обідати, бо все вже перестояло!

— Не перестоїть... — Павло бере мене під руку і веде на веранду. — Не турбуйся, зараз ми все оприходуємо.

Сніданки, обіди, вечері у Загребельних — це завжди свято. Я ночував у них, приїжджаючи в Київ, навіть тоді, коли вони жили в одній-єдиній кімнатці на вулиці Мельника, 1 з маленькою Мариночкою.

— Не з твоїм статусом та бюджетом по готелях селитися, — казав Павло в кінці дня. — Якось і в нас переночуємо...

Де воно, оте блаженство непоказної приязні й дружби? Де? Залишається в молодості, як усе найсвятіше і найрадісніше, — залишається і не вертається вже ніколи...

 

* * *

 

З самого ранку, приїхавши з Чабанівськими, тиняюся Києвом по редакціях, видавництвах. Та й купити ж дещо треба «для проходження служби у військах Прик. ВО», як записано в моїх проїзних документах.

Окриленість і тривога не покидають мене: у зелених Плютах Павло читає щойно написаний мною роман «Корабели», а Малишко — мою книжечку. Сам Малишко! Давно знаю Павлову вимогливість і прискіпливість — будуть зауваження і навіть кпини. А от як прочитає мої новели і що скаже про них Андрій Самійлович? Але що б не сказав, а думати, що сам Малишко читає мене, і радує, і тривожить, і підносить у власних очах.

Чабанівські не діждуться й поїдуть в Плюти без мене. І я добиратимуся на попутних пізно, вже в темряві, і радітиму, що ночую майже на нейтральній території — в машині: проберуся до неї тихенько й нікого не розбуджу та й не потурбую.

Однак у Загребельних ще світиться. Значить, не лягали. І в Малишка бачу світло. І в Чабанівських. Від серця мені відлягає.

Тільки клацну дверцятами, — Елла біліє на ганку. Біліє в темряві якось урочисто й святково. Спускається трьома сходинками і підходить до мене по зеленій траві, біла-біла під темними високими яворами, крізь віти яких світяться зорі, й питає:

— Де ти був, що Чабанівські тебе не діждались? — шепоче вона, підійшовши зовсім близько, бо Павло саме заколисує Мишка:

«Налетіли гулі та й сіли на люлі.

Стали думать і гадать,
де ми будем ночувать,

А-а, а-а, а-а, а!»

 

Павлів голос у протяжній мелодії нагадує щось далеке й сумне, рідне й давно забуте, що не вернеться вже ніколи, як дитинство, як оті стежечки понад ставом чи понад річкою, відомі тільки тобі одному, але в усіх майже однакові. І стає чогось жаль, і в серце закрадається туга. Голос Павлів змовкає, настає тиша, і чути, як сюрчать коники і кумкають жаби, і десь далеко-далеко за Дніпром протяжно й погрозливо озивається водяний бугай, ніби кличе когось або прощається навіки.

— А Павло напустився на Чабанівських: «Як ви сміли покинути Сашу самого в Києві? Він он такий талановитий роман написав! А ви його одвезли й покинули, як шкодливого кота! — Елла імітує Павла, а потім зітхає і додає іншим тоном, ще тихше: — Плакав, читаючи оте, де в тебе князь помирає. Пам’ятаєш?

Я торопію: який же князь в сучасному романі? Елла, мабуть, щось сплутала... А потім згадую:

— А-а-а, князем прозвали нового директора заводу!

— Так, — каже Елла. — Іволгіна. Павло читав мені вголос цей розділ. Вітаю, Сашо, гарно написав...

Мовчу, радію, боюся розхлюпати радість. Так хочеться на радощах обійняти Еллу! Але й подумати не посмію. А в душі — музика, музика! Й пісня.

— Малишко приходив, — каже Елла так само тихо. — Тебе питав.

Ще одна радість. З холодком тривоги: якими здадуться йому мої новели?

— Вечеря на столі у веранді, — каже Елла і білим видивом відпливає в темряву, зникає в отворі ще чорніших дверей. Чорніших за ніч.

І коли її не стає, чорнота серпневої ночі заливає по вінця двір, леваду, і не зрозуміти, як і чому в такій густій темряві світиться Елла? Білою сукнею? Білим лицем? Білим волоссям?

І вона, і Павло здаються мені рідними-рідними! І будуть усе життя найріднішими, найближчими, найдорожчими людьми. А виявиться, тільки до старості. Але старість тієї ночі ще далеко-далеко, і ми ще ніскільки не уявляємо, що це таке, ще нічого не знаєм про неї. Для когось вона, може, й існує, тільки не для нас, не для нас! І Елла світиться найперше молодістю, а вже потім усім іншим: лицем, волоссям, одягом...

А от Малишко не світиться в темряві зовсім: виникає несподівано, мов частка чи згусток ночі. Червона хлопчача теніска і сині трикотажні штани здаються в темряві чорними. І засмагле та й смагляве від природи лице теж зливається з темрявою. Тільки солом’яний бриль трохи світиться і ще дужче підкреслює його майже чорну засмагу.

«Нащо йому бриль? — встигаю подумати, доки він мовчки обходить машину. — Сонця ж немає?!»

А він обходить машину по замкненому колу повільно, роздумливо, гладить її по ходу долонею:

— Гарна машина, — приказує, мов би сам до себе, наче мене тут і нема або я нічого не значу. — Проти мого «ЗІМа» зовсім маленька, а гарненька нівроку. Гарненька, ловкінька...

Павло цієї весни поїхав з Чабанівським у Дніпропетровськ, і вони повернулися звідти новесенькими голубими «Волгами». Це перші машини в нашому поколінні, і ми й справді милуємося ними.

— І твоя книжечка теж маленька, — Малишко бере мене під лікоть, відводить подалі од розчиненого вікна.

Там Павло знову заколисує Мишка, наспівуючи іншої, давно забутої колискової:

«Ходить сон коло вікон,
а дрімота коло плота...

Питається сон дрімоти:
«Де ми будем ночувати?»

«А ми підем до Мишка
та попросим молочка...»

Баю-бай, баю-бай,
засни сіренький бабай...»

 

— Оце так завжди, — каже Малишко. — Одною рукою дитину колише, а другою пише повість чи оповідання. Як він може? — дивується Малишко. — От уже організованість, от уже роботящість! Хоч Героя Соцпраці йому давай! А сьогодні цілісінький день і Мишка бавить, і Еллі помагає, і роман твій читає. Гарний письменник Павло Загребельний! А буде ще кращий, ось побачите... А я сьогодні неначе у своїх батьків побував. Отам, на дорозі під яворами, по якій я в школу ходив. І стежину згадав, одну-єдину біля воріт, — Малишко довго мовчить, схиливши свого світлого бриля. — Оту, що по ній мама ходили. Батька й матір тепер все частіше чомусь згадую, нашу хату, наш двір. Пісня, яку мама співали, по двору ходячи, й не змовкає у моїй душі й пам’яті. — Малишко оглядається на вікно, за яким Павло колише Мишка.

Воно вже не світиться, бо ми відійшли на інший кінець двору. Малишко тихенько заводить:

«Ой, дворе ж мій, дво-оре-е,

Чи я рано не вставала,

Чи тебе не заміта-а-ла-а...»

Чистий тенор Малишка сумовито пливе у темряві, ніби когось шукає, розчиняється в ній, нікого й нічого не знайшовши, і бере за душу так, що сльози навертаються на очі. І озивається і в моїй душі щось найрідніше та наймиліше, що вже й забулося чи тільки забуватися почало, а тепер оце стрепенеться: не можна, не треба забувати! Не смій!

Несподівано для себе самого обнімаю й цілую Малишка в шорстку, неголену щоку. А він бере мене за плечі, відсторонює:

— Писати треба, Сашо, правдиво, лірично. Тільки те, що само з душі виллється. Нелегко це. Ой, нелегко! А ти легких стежок в літературі й не шукай — не переходь на так звану виробничу тематику, до чого нас закликають з усіх трибун і партійних амвонів. То — мертве діло для справжньої літератури! Душі людські треба розкривати, настрої, переживання! Тоді й читач відгукнеться, повіривши у справжні, а не вигадані почуття.

— А в мене роман саме і є виробничий — «Корабели» називається.

— Корабели? Я й слова такого не чув. Каравели усі знають: колумбові.

— Ну, значить, суднобудівники, кораблебудівники. Так вони самі себе між собою називають. От я й узяв це слово в заголовок.

— Придиратимуться до назви, — скаже Малишко. — Але ж не в назві діло. Головне, щоб люди були, люди! І долі. І характери. А не виробництво на першому плані. Павло казав: люди в тебе є. Значить, і роман, дасть Бог, буде, — Малишко, не попрощавшись, іде геть і розтає в темряві під високими яворами й осокорами...

І побачитися нам — нескоро, не скоро. А я стою й думаю: машину Павлову Малишко хвалить чи мою збірку отак похвалив? Якесь неясне іносказання? Аж не віриться, що мої новели подобаються самому Малишкові. Не віриться й зараз...

Літо було, ніч була у зелених Плютах, про які я нічого не знав і не відав би, коли б не Павло — друг мій найдавніший, найсправедливіший, найсуворіший, найвимогливіший. Я тільки зараз зрозумів, зараз! В епоху найрозгнузданішої брехні й демагогії.

Де ви, де? І Малишко, суворий та вимогливий, і Павло та Елла у зелених Плютах, і той серпень, і та ніч — де?!

Цвітуть осінні тихі небеса...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво