У столичному Будинку вчених завершилася виставка «Українське мистецтво ХХ—XXI століть». Поруч із шедеврами Марії Приймаченко, Миколи Глущенка, Олексія Грищенка, Сергія Шишка є і роботи «новочасних класиків» — Леся Подерв’янського, Бориса Єгіазаряна, Віктора Трубчанинова, Олега Мінгальова. Сенсація виставки — «Портрет дівчинки», автором якого, за деякими припущеннями, є Казимир Малевич. Організатор проекту — галерея «Тадзіо» (куратор Олена Ягодовська).
Проекти «Тадзіо» завжди вирізняються вишуканістю. Усі 37 представлених лотів — із сімейних зібрань і зібрань авторів.
Виставку позиціонували як передаукціонну (в майбутнього заходу вже є своя фішка — «перший аукціон від мистецтвознавця»).
«Тадзіо» постійно співпрацює з молодими художниками. На цьому етапі це — І.Зайцев, Л.Клюшкіна, О.Мінгальов, Р.Мінін, Ю.Сивирин та ін. Проте вже очевидно, що в «Тадзіо» виникла потреба розширити коло своїх авторів.
— Для цього ми мали спілкуватися з родинами вже покійних художників, — розповідає «ДТ» Олена Ягодовська. — Ми хотіли знайти цікаві роботи, які свідчили б про наступність, про контекст сучасності в українському мистецтві. У цьому проекті зібрано роботи, різні за манерою, школою, походженням. Але немає жодного прохідного твору. Роботи вирізняються інтимним поглядом на природу і якимось «людським розміром».
За словами пані Ягодовської, важливо, коли є цей «людський розмір — під час нинішнього загального божевілля». Адже мистецтво аж ніяк не пов’язане з розвитком суспільства. Тому художники, представлені на виставці, не реагують, як барабани, на цей протяжний звук тривоги в соціумі. Вони радше — творці й цілителі душ.
Такими цілителями, наприклад, є представниця наївного мистецтва велика Марія Приймаченко («Водяний бик», 1980 р.); видатний живописець Микола Глущенко («Кримська весна», 1958 р.), який, до речі, в рейтингу підробок на першому місці в Україні; майстер пейзажу і натюрморту Сергій Шишко («Валя», 1976 р., «Дніпровський пейзаж», 1963 р.); майстер натюрморту, портрета, ню Сергій Подерв’янський («Купальниця»)... Є також картини Олексія Грищенка, Антона Кашшая, Матвія Когана-Шаца, Віктора Зарецького, Зиновія Толкачова та ін.
Особливий інтерес становить велика колекція творів видатного російського майстра Михайла Шемякіна («Балети Дягілєва», «Ігуана», «Тінь із дзеркалом», «Танці з фруктами»).
Що ж до «Портрета дівчинки», то є припущення, що її автором є засновник супрематизму в мистецтві Казимир Малевич. «Як вдалося розшукати це полотно?» — запитання Олені Ягодовській.
— У 2006 році картину знайшла в Конотопі мистецтвознавець Ніна Велигоцька. Там у 1894—1895 рр. жила сім’я Малевичів. Одному з найдорожчих нині художників на той період було 16 років, він багато працював. Це містична історія... Сама Ніна родом з Конотопа. Здобувши освіту в Москві, вона приїхала на батьківщину. Припускають, що на цій картині зображено молодшу сестру Малевича Северину (1884 р.н.). Гіпотетично авторство визначається на основі схожості з пізніми портретами Малевича та зображеннями на фотографіях сім’ї художника, а також оцінок експертів. Але я не сумніваюся, що цю роботу створив геніальний художник, поєднавши яскраві кольори — червоний і синій. Ми про неї кажемо: «Це наша красуня!». Вдивляючись в очі цієї дівчинки, відчуваєш глибокий підтекст.
Одне із найдивовижніших полотен — у рамках проекту — «Жіночий портрет» Юліана Зайця, написаний 1932 року. Цей видатний український діяч був радником митрополита Андрея Шептицького. (Роботи Зайця зберігаються в музеї Ватикана і рідко зустрічаються в приватних колекціях.)
***
«Мистерия политических смыслов» |
— Приїхавши з Великобританії, я побачив українців неймовірно політизованими, — каже пан Мінгальов. — Вони — заручники «ящика». Тому перший мій рецепт — негайно вимкнути телевізор! Адже ТБ просто «пасе» український народ, втягуючи в безглуздий конфлікт у дусі дадаїстського театру. Ці лицемірні й підступні промовляючі голови — безперечно, з акторськими даними. Чорнуху політжиття я спробував сублімувати. Важливо дивитися на цю роботу не через призму «Хто правий?» чи «Хто винуватий?» — насамперед це потішний ряд. На рівень «потіхи заради» і скотилася українська політика. Тут немає позитивних чи негативних персонажів. Це драматургія, а істина — між чорним і білим. Адже наша країна неймовірно ресурсна, тут третина світових запасів чорнозему. І як можна примудритися опустити цей народ на рівень животіння?…
За словами пана О.Мінгальова, його витвір є «магічним захисним поясом, через який виходить назовні лицемірство й підступництво». У даному випадку це полотно — якась алегорія. Образ майбутнього — сонце, що сходить. Президент Медведєв у вигляді плюшевого ведмедика. Примус — образ української економіки, що не може впоратися з наростаючими потребами. Персонажі вгорі — феєрично подані українські олігархи. А найвпливовішу жінку в українській політиці зображено як міфологічну істоту — кентавра. Художник вважає, що в Юлії Володимирівни є задатки білої богині.
Коментар
— Стиль роботи Олега Мінгальова можна було б позначити як метафізичний постреалізм, — припускає гість виставки Андрій ОКАРА. — Це аж ніяк не карикатура, а радше образ України, якій бракує чоловічого начала, де деякі політмужі є політичними і метафізичними імпотентами. Феномен України тут чітко відображено — чоловічу роль на цій території змушені взяти на себе жінки. Можливо, це вплив сучасної культури амазонок або тюркської культури? А можливо, козацького способу життя, коли козак був відірваний від сімейного побуту? З одного боку, це жах для України, що чоловік є якоюсь недолюдиною. З іншого — «надлюдинами» в українських умовах змушені ставати жінки... На другому плані ледь помітна фігура — як на мене, це образ смерті. Криза, яка всіх уб’є. Ця картина виявилася в плані банального коментаторства просто пророчою. Написано її наприкінці 2008-го. А пригадайте, які газові пристрасті спалахнули після. Проблема набула екзистенціального характеру — бути чи не бути? Газ або смерть?