ЛЮДМИЛА МЄШКОВА: «ЧАСТО РОЗМІРКОВУЮ НАД ТИМ, ЧОМУ ПОЇХАВ ГОГОЛЬ» - Культура - dt.ua

ЛЮДМИЛА МЄШКОВА: «ЧАСТО РОЗМІРКОВУЮ НАД ТИМ, ЧОМУ ПОЇХАВ ГОГОЛЬ»

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

Внизу — провалля, вгорі — небо. І якщо ти не роззираєшся навсібіч, а дивишся вгору, ти не впадеш ніколи...

Людмила Іванівна Мєшкова в майстерні
Людмила Іванівна Мєшкова в майстерні

Внизу — провалля, вгорі — небо. І якщо ти не роззираєшся навсібіч, а дивишся вгору, ти не впадеш ніколи. Тобі земля не страшна, оскільки в тебе є відчуття польоту. На жаль, сьогодні так жити дуже важко: розрахунку і грошам крила не потрібні... Та металевий скрегіт не приводить серце в стан живого трепету, не пробуджує душу. Але ж тільки душа здатна бути тим мотором, який дає енергію для польоту, визначає його траєкторію і потужність крил. На жаль, у наш час крила стали ознакою падіння.

Роман Віктюк

Людмила Іванівна Мєшкова — народний художник України, основоположник нової течії в кераміці — керамічний живопис, автор монументальних керамічних панно, найвідоміше з яких із 1987 р. прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі.

Наприкінці вересня художниця завершила ще одну знаменну роботу — керамічний триптих, серце якого — образ Христа. Цей триптих — авторське переосмислення загального проекту відновлення фрагменту каплиці, яка на початку ХХ ст. була вмонтована прямо в лікарню Маріїнського товариства сестер милосердя Червоного Хреста. Там тепер розміщується конференц-зал Інституту медицини праці та профзахворювань при АМН України. Ідея втілилася в життя з ініціативи та завдяки матеріальній підтримці директора інституту, великого друга художниці Юрія Ілліча Кундієва. Восьмого жовтня відбулося урочисте відкриття цієї роботи.

Нещодавно відзначила свій перший день народження каплиця Андрія Первозванного: архітектура — Миколи Жарикова, керамічні іконостаси — Людмили Мєшкової.

І ще один важливий інформаційний привід згадати про художницю, вшанувати її: нинішнього року виповнюється 40 років відтоді, як Людмила Іванівна Мєшкова працює в унікальній керамічній майстерні, яка міститься на території Національного заповідника «Софія Київська». Навколо Софії досі вирують пристрасті через будівництво підземного фітнес-центру, хоч і зупинене: вириті котловани загрожують існуванню заповідника. Людмила Іванівна активно відстоювала долю Софійського заповідника влітку цього року поруч з іншими представниками київської інтелігенції. Та, схоже, долю власної майстерні їй доведеться вирішувати самій. За користування державною власністю в центрі міста визначена висока орендна плата, яку художниця-пенсіонерка просто не в змозі сплатити...

На площі Андрія Первозванного, навпроти Аскольдової могили, торік з’явилася капличка. Вона увічнила імена багатьох майстрів, причетних до цього витвору. Проте, нехай вибачать усі решта, але життя в бездоганну форму білосніжної каплиці вдихнула чудова художниця Людмила Іванівна Мєшкова. Саме вона створила на фасаді храму святі образи — Андрія Первозванного, святих Гавриїла, Михаїла та інших ангелів-охоронців.

Остання робота художниці для Інституту охорони медицини праці, жовтень 2002 р.

Мабуть, особливе магнітне поле закладене в цих образах. Скільки разів я спостерігала, як малята, повертаючись із дитячого майданчика, припадали до образів святих, розглядали їх, гладили рученятами. А як проясняються очі зрілих людей, коли вони, хай і на частки секунд, відриваються від суто земних проблем... Хіба це не те визнання, про яке мріють, якому так часто заздрять?!

— Я дуже вдячна архітектору Миколі Жарикову, який запропонував мені працювати спільно над каплицею Андрія Первозванного, — розповідає Людмила Мєшкова. — Це запрошення збіглося з моїм особливим внутрішнім налаштуванням — напередодні я побувала в храмі, який сто років тому створили архітектор Покровський та художник Микола Реріх. Яка там сильна енергетика!

Архітектурний план уже був вирішений — і я мусила підпорядкувати йому свої роботи, щоб усе було в єдиному стилі. Доводилося «наступати» на горло власній пісні». Усі мої керамічні іконостаси були покликані нести змістовну духовну глибину й у жодному разі не вириватися зі статичної архітектурної форми.

І ось каплиця стоїть — така святкова, біленька. Парафіяни кажуть, що мої керамічні іконостаси несуть благодать... Я відчуваю, люди мені вдячні... І думаю: слава Богу, що створила це.

— Та ваші друзі розповіли, що з цією каплицею у вас пов’язана й кривда. Навесні нинішнього року, коли добродійний фонд Андрія Первозванного відзначав своє п’ятиріччя, усіх причетних до створення нового храму нагороджували орденами Андрія Первозванного — а вас, єдину жінку серед провідних майстрів будівництва каплиці, не нагородили. Невже це правда?

— Я іноді замислююся — що ж коїться в нашій державі? Що ми за люди такі? Напевно, не випадково в народі народилася приказка «не з’їмо, то понадкушуємо!»

Нагородили всіх: і архітектора, і художників, і будівельників, і чиновників усіх рівнів. Приміром, начальника управління охорони історії, культури та історичного середовища Київської держадміністрації Руслана Кухаренка, якого я жодного разу не бачила на об’єкті. Хоча ні, одного разу він приїхав і наполягав на фарбуванні каплиці в жовтий колір! Я категорично заперечила, оскільки ламався весь художній задум — уся дзвінкість, чистота білої каплиці й синього неба — усе розбивалося! Були спроба фарбування й у сірий колір, — я ж стояла, як Зоя Космодем’янська.

І ось на урочистих зборах фонду всіх причетних до створення каплиці нагороджують — крім мене!

Андрій Первозванний — один з улюблених моїх святих. Я дуже довго йшла до його образу. Стільки праці, стільки душі вклала — адже люди це відчувають! Архангели поруч із нами, у них зброя, якою не бряжчать, та, коли потрібно, захищають... Мені хотілося показати цих захисників, здатних дарувати Любов людям.

— Взагалі, доходиш висновку, що вас, як і, на жаль, багатьох співвітчизників, більше цінують і підтримують за межами рідної землі. Наскільки мені відомо, у вас — народної художниці України — не було жодної персональної виставки в Києві...

— Так, у мене так склалося, що свій перший справжній тріумф я пережила кілька десятків років тому в Грузії. На моїй виставці у Тбілісі побував цвіт грузинської інтелігенції. Потім мене запросив Едуард Шеварднадзе, який працював тоді в ЦК компартії Грузії. І високі чини запропонували мені залишитися в Тбілісі й навіть пообіцяли побудувати майстерню. Та я відповіла, що в Грузії не бракує своїх достойних художників, і відмовилася.

Проте саме протекція моїх грузинських друзів зіграла вирішальну роль у перемозі на творчому конкурсі на виконання монументальної роботи від Радянської України для штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі. Саме грузини познайомили зі мною наших українських дипломатів.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю унікальну роботу.

— Я отримала замовлення 1985 р. І протягом двох років свою ідею виношувала, а потім утілювала. Потрібно було створити щось на надвисокому рівні! А пічечка була дуже старенькою — мені неодноразово доводилося все переробляти.

Підоспів термін — і плити поїхали в Париж контейнером, а я літаком услід за ними. Розпочався новий етап роботи, теж дуже трудомісткий. У Парижі живе мій друг Отар Іоселіані, відомий грузинський кінорежисер. Його я й покликала на допомогу — розвантажувати мою кераміку. Отар прийшов зі своєю подругою Алікс, кіноактрисою, французькою графинею за походженням. І ось ми втрьох розвантажували мою кераміку. Отар, жартуючи, примовляв, що він режисер, а не атлет, а змушений в ім’я дружби тягати з графинею мої плитки.

А потім ми складали композицію разом із чудовою людиною, хорошим фахівцем-плиточником із Польщі на ім’я Поль. Польський плиточник-емігрант набагато дешевший за французького робітника... Працювали три місяці, монтували керамічне панно.

Відкриття панно відбувалося в урочистій обстановці — були присутні генеральний директор ЮНЕСКО М’Боу, представники радянського посольства та представництва України при ЮНЕСКО. Хочу в цьому контексті згадати імена двох дипломатів, які мені дуже допомогли, — це Юрій Кочубей та Анатолій Зленко.

— Що ви вкладали в цю поетичну, музикальну роботу — за висловлюванням багатьох, хто бачив її в Парижі?

У створенні кераміки беруть участь стихії: глина, повітря, вогонь — і людський розум, душа... Все це разом несе магію, і тут криється таїнство. Тому я навіть у назві панно — «Земле, флюїди життя і розквіту світам Усесвіту посилай...» — заклала живі імпульси. По суті, кожен художній твір має у собі нести енергетичний вплив, оскільки художник віддає свою енергетику, яка через витвір іде до глядача. Важливо, щоправда, яку художник при цьому вкладає енергію. Добре, коли йде позитивне підживлення, коли від твору народжуються добрі думки, надії. Гадаю, що в цьому плані робота мені вдалася — вона несе очікуване очищення.

— Ви написали багато портретів: Пікассо, Жерара Філіппа, Франсуа Міттерана, Володимира Щербицького, Миколи Реріха, Мстислава Ростроповича, Ролана Бикова... Хотілося б процитувати слова акторки Олени Санаєвої, дружини Ролана Бикова, про ваш портрет: «Після смерті Ролана перші кілька місяців я не могла змусити себе навіть підвестися, так і лежала, втупившись у портрет Ролана. Це дуже сильний портрет. Всю свою любов вклала у нього художниця Людмила Мєшкова. Багато разів починала вона роботу ще за життя Ролана, писала й за фотографіями, а привезла лише на похорон. Потім син сказав: «Цей портрет залишає між вами коридор, куди тобі ходити не треба!»...

Хто ж тоді художник? Місток між світами?!

— На це запитання складно відповісти... Краще продовжу розповідь про портрет. Коли Ролан Биков помер, це було для мене сильним потрясінням. Я три роки писала його портрет, а принесла дружині, Лені Санаєвій, тільки на сороковини. Бикова портретував багато хто, але Лена дуже високо оцінила саме мою роботу. Вона мені розповідала, що просто фізично відчуває присутність чоловіка, дивлячись на його портрет. Ми з Роланом Антоновичем спілкувалися не так часто й багато, як хотілося. Та якщо людина вмирає, відходить в інший світ — настає якийсь етап, коли ми починаємо з нею спілкуватися. Напевно, на якомусь особливому тонкому рівні... Іноді буває, я малюю, а той, кого портретую, мені підказує, що, мовляв, не треба так. І я залишаю, як просить він. А коли я відчуваю задоволення невідчутного портретованого, то завершую портрет...

— А що вам дає натхнення?

— Є образи, люди, портрети яких я повинна намалювати — або померти! Ось, приміром, я дуже хочу намалювати Анатолія Борисовича Солов’яненка. Не перший рік уже малюю... Він був неоднозначною постаттю, складною людиною — і я хочу передати всю цю складність. Передати в кераміці політ цієї людини, її крила...

— Ви народилися в гоголівських місцях — Великих Сорочинцях! І у ваших із письменником долях, очевидно, багато паралелей. Приміром, у пошуку творчої реалізації за межами батьківщини... Чи спадало вам на думку емігрувати?

— Коли я працювала в Парижі, Отар Іоселіані всерйоз хотів, щоб я залишилася, навіть показував квартиру. Та це означало — просити політичного притулку. Було це в 1986—1987 рр. Не можу сказати, що тоді держава до мене ставилася погано. Мені дали можливість поїхати в Париж, виконати там роботу, і я була вдячна. І після цього повестися так негідно, за спиною отримати інше громадянство — я не могла так вчинити.

Тоді не могла, а нині, якби мені хтось запропонував, я б, можливо, замислилася над цим. Останнім часом я отримала стільки ударів, що відчуваю: за великим рахунком, я тут не потрібна! Маю на увазі не простих людей, які приходять до мене, приїжджають навіть із глибинки Росії. Йдеться про чиновників державного масштабу.

Хоч скільки я зверталася з приводу своєї майстерні, що міститься на території заповідника «Софія Київська», з приводу долі маленького сарайчика, який потихеньку валиться, — все безрезультатно! Адже всі мої роботи народжувалися саме в цій майстерні — у її старенькій печі, складеній ще 1947 р. під серйозним керівництвом академіка, архітектора Заболотного, моїм учителем Ніною Іванівною Федоровою. Тут історично підтримувалися традиції української кераміки.

Мене просто душать непомірною орендною платою. Намагаюся домогтися якихось пільг, не можу працювати під таким пресингом. На відкритті каплиці я передала Олександру Омельченку своє прохання, і мер особисто обіцяв мені допомогти. Минув час — мені ніхто не телефонував. Вирішила сама передзвонити секретарю-референту й почула, що, якщо я не спроможна сплатити належну суму, то мушу переїхати на Троєщину. Я нагадала про обіцянку градоначальника й попросила написати мені відмову в письмовій формі. Та зі мною обірвали розмову!

Поки що мене реально підтримує дирекція заповідника «Софія Київська». Ми всі віримо, що мені допоможуть! Хоча суми боргів переросли вже в астрономічні.

Отже, підбиваючи підсумок, хочу гірко сказати, що якби мені зараз запропонували поїхати, я б поїхала!

Я люблю свою землю, дуже люблю, але сил уже немає… Часто розмірковую над тим, чому ж поїхав Гоголь.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво