Людина-театр Олег Стефан

Напередодні Міжнародного дня театру не було сумнівів, хто з вітчизняних акторів міг би номінуватися на титул "людина-театр". Талановитих акторів немало. Але саме львів'янин Олег Стефан - людина, котра безпосередньо жила в театрі (досить довгий час, не маючи власного помешкання), людина, котра живе театром (повсякчас), людина, котра ідентифікує себе з різними образами навколишнього і театрального світу. Він каже про себе: "Я - дерево… Я - війна… Я - камінь…"

Це справді глибокий парадоксальний актор, якого цінують критики за його блискучі роботи у рідному Львівському театрі імені Леся Курбаса, а також за образи на території Львівського театру імені Лесі Українки: вистави "Баба" та "Слава Героям!". У першій він грає справжнісіньку стару бабу, а в другій - зухвалого й ранимого вояка. Як кажуть ті ж таки критики, для Олега не існує кордонів амплуа: він може грати кого завгодно і що завгодно. Він працював у Харківському театрі (колишньому курбасівському "Березолі"), проводив психо-фізичні тренінги. Згодом став навіть лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

Отже - людина-театр…

"Насправді я - дерево, яке поливалося іншими. Величезний вплив на мене мали Єжи Гротовський, Володимир Кучинський. Уперше сильно вплинув на мене, ще студента, Олександр Бєляцький - Майстер, що взяв мене у свою майстерню. Далі - творчість Курбаса, про яку ми не могли не знати свого часу. Тоді, у стінах колишнього "Березолю", де я мав честь працювати 8 сезонів, він перебував поруч. Хтось може назвати це химерами юного обдарування. А я знаю, що так було. Він помагав, надихав. Особливо його присутність відчувалася у тиші порожньої глядацької зали. Творчість Пітера Брука - взірець!

Вплинув на мене Герман Гессе та його "Гра в бісер". Гессе в літературі - те, чого мені завжди хотілося досягти в театрі: квінтесенція художнього та філософського начал, простота і глибина водночас, унікальне рівновелике поєднання форми та змісту.

Гессе свого часу повернув мені сенс життя.

Тепер у літературі надихають Сартр і Камю, Томас Манн, Марсель Пруст, Андре Жід.

Проза цих людей не є "прозою" - це світи, з якими не хочеться розлучатися. Завдяки Кучинському колись пізнав Антонича і Стуса. Вони - це також я.

Зараз так повільно, поступово відкривається Тарас. Сильний вплив на мене мали імпресіоністи. І тепер по-особливому на них реагую.

Оце відчуття, коли зміст тобі відкриється тільки з певного ракурсу. Так само у житті: точка, з якої ти дивишся на себе. Бо коли її не знайдеш, життя буде для тебе або хаос барв, або кіч.

А ще пишаюся тим, що живу у місті, де творили Пінзель, Іван Труш, Євген Лисик.

Зараз зі мною постійно - музика Середньовіччя і ті, хто її виконує: Філіп Жарускі, Наталі Штуцман, Жан-Крістоф Спінозі, Христина Плугар - L'Arpeggiata. Але не тільки ця. Гарячу, запальну босанову я дуже люблю, і нашу Квітку Цісик, і нашу Мар'яну Садовську, і маленьку-ВЕЛИКУ Едіт Піаф, і велику з МАЛЕНЬКОЇ країни Сезарію Евору люблю, люблю, люблю. Піну Бауш люблю, Матса Ека люблю, Сіді Ларбі люблю... Ларса фон Трієра, Педро Альмадовара, Ежена Гріна теж. Це важливо - ЛЮБИТИ!!! Тільки тоді ти по-справжньому живеш. Ну і, звісно, великою мірою ТИ Є ТИМ, КОГО ТИ ЛЮБИШ".

Уявіть, саме таке повідомлення від Олега я несподівано отримала у Facebook уже після нашого інтерв'ю. Починалося воно його словами: "Прокинувся сьогодні з думкою про те, ЩО і ХТО я є - сьогодні?".

Це й не дивно, бо розмова з ним - через насичене творче життя - стала можливою лише опівночі.

- Олеже, вже два десятиліття у Театрі імені Леся Курбаса вас із режисером Володимиром Кучинським об'єднує співпраця. Власне, що вас тримає стільки часу під дахом одного театру?

- Уже багато років, і колись на цьому наголосив сам Володимир, ми працюємо у площині співтворення вистави. Тобто чіткого розмежування функцій режисера й актора можна уникати.

Безперечно, Кучинський разом з іншими майстрами, яким довіряло моє серце, своїми провокаціями творив мене.

Наприкінці 80-х рр. він запропонував співпрацювати. І тоді, як учень Анатолія Васильєва, став відкривати мені інші підходи до акторської гри, відмінний спосіб існування в театрі. Бо після харківської театральної школи я міг спиратися тільки на знання, які нам давалися у площині нібито системи Станіславського. (Насправді сам Костянтин Сергійович, напевно, дуже б здивувався, побачивши, як відбувається навчання за його "системою").

Потім, під впливом Єжи Гротовського, наших зустрічей з ним та практик, ми теж зробили поворот і почали досліджувати акторську гру з іншої позиції.

- Останнім часом ви досить тісно співпрацюєте з драматургом і режисером Павлом Ар'є. У двох його п'єсах - дві ваші значимі ролі. Як знайшли один одного? Як поясните теперішній феномен Ар'є, чиї п'єси навперебій намагаються ставити різні українські театри?

- Павло - мій хороший друг, і я вдячний долі, що ми зустрілися. Не пам'ятаю першої зустрічі, здається, в театрі Курбаса. Але вона відбувалася поступово, а не сталася раптово. Павло мені близький більше навіть не як драматург. І взагалі, чим далі, тим менше я дивлюся на людей як на представників професій.

На запитання: "Хто ти?" - відповідаємо: "Вчитель, ІТ-ішник". Ми навіть не задумуємося, але цим ображаємо самих себе. Коли людина відповідає: "Людина", - то викликає в мене величезну повагу. І зустріч із Павлом була мені цікава насамперед у цьому контексті.

Я ціную процес його творчості. Він болючий. Я частково є свідком народження якихось ідей, які потім переносяться на папір. Не так часто, але ділимося один з одним, і щось можемо порадити, але ніхто не знає, чи воно знадобиться.

Найцінніший він мені як неймовірно жива, ранима, болісна і така, знаєте, жива душа. Як людина, котра вміє відчувати щастя і біль, як мало хто. Напевно, тільки діти так можуть.

Знаєте, що в ньому захоплює? Любов до українського. Адже він людина, котра володіє кількома мовами. Міг спокійно зробити собі кар'єру в Німеччині. Він працював на певних посадах у Кельні. Але, бачите, як навертає до України. Це викликає захват.

- Як відомо, у столиці стала майже легендою "баба Пріся", яку зіграла у п'єсі Ар'є Ірма Вітовська. У Львові - своя "баба". Тобто ваш образ. Який багатьох захоплює. Власне, що допомогло вам створити цю жіночу роль? Можливо, були якісь пошуки - внутрішні, зовнішні? Кажуть, буцімто великий Амвросій Бучма відвідував навіть будинки божевільних, коли йому доводилося грати відповідні ролі…

- Мені приємно, що згадуєте Амвросія Бучму. Під час роботи над цією роллю він часто супроводжував мене…

Щодо баби, то є ролі, які вибирають тебе, а не ти їх. Це відбувається на рівні внутрішнього голосу, Того, Хто живе у твоєму серці. Це пов'язано з підсвідомим формуванням людини.

Отож, із п'єсою "Баба Пріся" я познайомився одним із перших. Павло надіслав матеріал і попросив взяти участь у читках. Я відповів: єдине, що можу зіграти (що становить для мене інтерес і сенс, я це одразу відчув), - роль баби. І ця думка мене не полишала, хоча в перших читаннях я брав роль мента.

Другим знаком була розмова з Іриною Подоляк. Не знаю, яким чином, вона вербалізувала мої думки: "Мені спала на думку геніальна ідея - ти маєш зіграти бабу! Я говорила з Романом Віктюком, і він погодився зробити постановку у Львові".

Ми переслали йому текст. Очевидно, знаючи Віктюка, я мало надіявся. Через два місяці після цього вийшла прем'єра в Москві.

А вже третім із цим матеріалом до мене підійшов Олексій Кравчук. І я відчув, що четвертого знаку чекати годі.

Процес був натхненним. Вистава ж до смішного малобюджетна. Вона зроблена за 26 дол.

Багато важили постійні "знаки" від моїх бабусь. Ми їздили в мальовниче село Тадані у Кам'янко-Бузькому районі на Галичині, звідки родом моя мама, в ту хату. Забрали з собою для вистави елементи побуту, вже старі, подерті, відсирілі, але ж рідні.

І схожі ідеї виникали раптово. Це не було логічно. Так спонтанно цей матеріал наближався до прем'єри.

Але не про те ми говоримо. Нам треба про щось інше. Про те, що я не люблю театр...

- Що означає - ви "не любите театр"? Можливо, це стосується рівня вашої зарплати? Бо ж це відверто не стосується рівня вашої акторської майстерності!

- Багато хто зі знакових постатей промовляв ці слова. Колись я їх не розумів. Так само, як і ви не хочете повірити, що це так.

Зараз я більше не думаю про репертуарний лист. Про те, щоб грати багато і прекрасно. Треба грати прекрасно, - я інакше й не вмію. Якщо виходиш на кін, то це одноразова, неповторна акція. Вона уподібнюється тому, що роблять японські монахи: весь день на піску малюють якісь красоти, а ввечері все стирають.

Така в нас професія - актор не лишає по собі слідів. Якщо художник - картини, письменник - книжки, архітектор - будинки, то актор - нічого. Така його творчість - народжувати цієї миті і кожної наступної, не залишаючись у попередній.

І, знаєте, те, що "хапання" за ролі, бажання зайнятості в театрі зникло, я думаю, є природним процесом.

Бо був час великих реалізацій, коли багато молодої енергії, захвату, любові. Тоді я розчинявся в цьому божественному началі, яке називається Театр. Може звучати трохи пафосно, але для мене це так. Ця територія через творчість вивищує над буденністю, дає можливість спочатку миттєвостями, а потім хвилинами, годинами й навіть днями відчувати свою приналежність до чогось такого, що не має назви і що особисто для мене є більшим, ніж просто любов. Потім, звичайно, це як дається, так і відбирається - щоб не зміг відлетіти кудись, в інший світ. Маєш бути свідком "цього" життя.

Ось такі мене оточують приватні філософії.

Я часто задумувався: чому Єжи Гротовський так рано залишив театр і наважився заявити, що на цій території він зрозумів усе й має піти далі. Для багатьох, напевно, це виглядало зухвало. Та мені здається, що тепер починаю розуміти його чесність. Він залишив територію театру, але не пошук його коріння, - зайнявся вивченням людини як такої. Він повернувся до джерела божественної території - до людини ритуалу.

- Невже ваші філософії переросли у міцні наміри залишити театр?

- Напевно, було б чесно це зробити. Однак поруч живе й інша думка, яка свого часу теж мене заворожила, - Анатолія Васильєва. Дослівно не передам, але вона про те, що, коли ви розлюбите театр, не спішіть його полишати, бо побачите, що з цього моменту почнуться нові відкриття.

Я справді став відчувати, що можна відкрити ще багато, навіть виходячи на сцену без бажання грати. Ось це мене зараз дуже цікавить. Коли ти виходиш і занурюєшся в цей світ, ти просто живеш. Це не називається лише бажанням грати.

Нині я існую між цими двома фразами-позиціями і відчуваю обидві...

Напевно, це той стан, про який можна сказати - "театр цієї людини в ній самій". Тобто куди б ти не пішов, із ким би не зустрівся, все одно цей світ уже з тобою. Його не заберуть! Це твоє життя. Навіть не сенс, бо його ти добиваєшся. А це вже просто спосіб існування.

- Свого часу ваш театр активно бунтував проти злиденного життя курбасівців, летів кругляк у вікна мерії. Яка ситуація сьогодні? Чи допомагає якось міська влада вирішувати поточні проблеми театру?

- Міськрада про театр тепер не забуває, що нас тішить. Вона підтримала встановлення надбавок до зарплати акторам. А ставки в нас дуже малі.

Також маємо подякувати місту, що торік профінансувало модернізацію опалювальної системи в театрі. Наскільки знаю, цьогоріч виділено кошти на реставрацію фасаду. Ну і, звісно, чимала сума потрібна для реставрації всередині театру. Це ж пам'ятка архітектури. Бо з 1988 р. простір, у якому працюємо, майже не відновлювався.

З приємністю згадуємо умови праці в центрі Гротовського у Вроцлаві, де мали можливість творити. Порівнюємо з нашими - небо і земля. Все для актора, для людини, облаштовано від підлоги до освітлення.

Отож наша співпраця з містом обіцяє бути плідною і тривалою.

Особисто хочу подякувати міській владі, бо два роки тому отримав житло. Доти був таким собі лауреатом Національної премії-бомжем. Жив під дахом театру, в чому певна частка романтики є. А спровокував вирішення цього питання Богдан Козак, якому я безмежно вдячний.

- Бабу і Героя ви граєте на сцені Львівського театру імені Лесі Українки, в якого досить суперечлива репутація. Там недовго затримуються художні керівники, там постійно трапляються якісь конфлікти, часто виникає різного роду негатив… Врешті-решт, цей театр стане місцем світлим, місцем сили?

- Розумієте, у мене відчуття, що на цій території щось переобладнати чи реформувати просто неможливо. Мені здається, що ще щось має народитися, але, вбийте мене, не знаю: що, хто і як.

Очевидно, ця територія, площа якої дуже велика, має шанс стати оригінальною, не такою, як традиційні театри. На ній можуть народитися нові мистецькі форми, не тільки театральні. Те, що там міститься "Драма.UA", мені здається, дає надію зазвучати цьому простору по-особливому.

Потрібна людина, котра почала б продукувати з великим бажанням творчості.

Нині цей театр перебуває у періоді стагнації, який затягнувся.

- А загалом, які, на ваш погляд, могли б бути кроки держави, щоб покращити театральну справу?

- Можна давно зробити одну реформу, яка не потребує витрат. Усі іншомовні театри треба поставити перед вибором (очевидно, в законодавчий спосіб): або переходять на мову українську, і тоді державі є сенс фінансувати їхню діяльність, або не отримують грошової допомоги, тобто шукають альтернативні способи виживання.

Я знаю, що в багатьох це може викликати обурення, протест, певну кількість своїх колег я глибоко розчарую. Але треба визнати абсурд сьогодення: російськомовних театрів навіть у столиці значно більше, ніж українських! Серед них і Національний! Колосальне фінансування державою культури не своєї держави! Знайдіть схожий абсурд у Німеччині чи Франції. Відшукайте у тій-таки Росії бодай один україномовний театр, який фінансує уряд РФ.

Питання не в тому - подобається чи не подобається така ідея. Просто треба запитати себе: за яких умов держава виживе, на чому виховувати нові покоління?

- Якщо продовжувати соціально-політичну тему в цій розмові, то глядачі нещодавно відвідали перформанс "Лабіринт", який став результатом ваших із актрисою Наталією Рибкою-Пархоменко спільних тренінгів - для переселенців і львів'ян…

- Я радий за людей, котрі брали участь у цьому проекті. Бачу, наскільки вони зараз відкриті одне до одного, спілкуються. Це і було метою - щоби комунікували між собою поза театральним проектом.

Десь усі ці ігрові й ритуальні вправи, коли вони могли доторкатися одне до одного, дивитися в очі, брати спільний звук чи просто перебувати в тиші, дали розуміння, що на невербальному рівні люди швидше знаходять спільну мову. Коли бачиш людину, котра простягає тобі руку, то не можеш не подати їй свою. І цей дотик дає набагато більше, ніж будь-які ідеології, що маніпулюють нами.

…Насправді люди не діляться на "переселенців" і "місцевих". Я, взагалі, не люблю слово "переселенець". І ми намагалися у проекті його уникати. Це ж усе умовності. Навіть те, що вас звати Оксана, а мене Олег, когось може обурити, але це те ж саме, що вас назвати 113, а мене, наприклад, 504. За всім цим, що потім напишуть на надгробку, - професор, народний артист тощо (що викликає в мене посмішку), - стоїть людина.

Допомогти зустрітися просто людині з людиною, навіть не татарину з українцем, було нашою метою. Це відбулося, і я дуже вдячний Богові.

Хоча, знову ж таки, незбагненна моя участь у цій роботі, бо не цікавився соціальними проектами. Спрацювала, напевно, ситуація в державі.

Я не можу бути байдужим до тих, хто втратив свою домівку й землю. Мені це болить, як і їм. Хочете - вірте, хочете - ні, я за втратами цих людей більше плачу, ніж за своїми, - так стається, не знаю чому.

…І якщо повертатися до думки про те, Що і Хто я є сьогодні, то ще я - війна. Бо те, що ми маємо у себе вдома, мене роздирає… Ятрить мою душу, шматує моє серце.

Вогонь на Сході палить мене на Заході. Та чим ближче я до Сходу, тим міцнішим стає моє серце і яснішим - розум. Здається, там, на війні, я був би каменем…