Любити пересмішника. Валентин Гафт: «Епіграм на Путіна не буде»

Гафт нещодавно вимушено «оселився» в поїзді Київ—Москва. Оскільки регулярно заглядав у нашу столицю, знімався тут у якійсь дурничці (де ще сьогодні можуть проявити себе видатні артисти?). Картина називається «Че Гевара». І гарує над нею якийсь молодець зі столичного Театру драми і комедії. Гафт грає в цьому необов’язковому кіно симпатичного дідка... Одне слово, мені все зрозуміло. Та й не про це мова.

На підході (точніше, на під’їзді) до Києва прем’єрний спектакль театру «Современник» — «Заєць. Love story» у постановці Галини Волчек. Отам у Гафта — не прохідняк, а ролище. Майже дві години на сцені тільки він і Ніна Дорошина: тепер уже, пробачте, «старики» «Современника». Вони вдвох і розігрують історію про те, як знову «встретились два одиночества, развели у дороги костер, да костру разгораться не хочется…» (далі — відповідно до сюжету пісні В.Кікабідзе).

От про цю роботу Гафт розповідає просто-таки захлинаючись. І з суто художньої причини загнати артиста в «формат» трафаретного інтерв’ю («А що у вашій творчості апріорно?..» — «А не пішли б ви...») у ресторані готелю «Дніпро» не випадає жодної креативної можливості.

Тож якщо... Якщо ви обожнюєте цього пересмішника в «Гаражі» або «Небесах обітованих». Якщо в страшному сні не можете забути дві його ролі в «Майстрі і Маргариті». Якщо вже ваші онуки побачили цього дядечка під Новий рік у «Чародіях»… І якщо дотепер язик лоскочуть старі епіграми («Клубника в сметане — Доронина Таня», або «Как столб относится к собакам, так отношусь я к критикам-писакам»)… Тоді, гадаю, зрозумієте мене і… прочитаєте.

«У Бортка — мій провал»

— Не питайте... У Бортка — мій провал. Я хворів тоді. Мені забракло сил навіть озвучувати цей серіал. Тому... що казати? А в Юрія Кари — в його «Майстрі», який було знято майже двадцять років тому, — є гарні речі. Але й вони якось купи не тримаються...

— Звідки ви знаєте, що вони «є»? Хіба ви бачили картину?

— Бачив. Її показували на закритому перегляді під час Московського кінофестивалю. Причому пізньої ночі.

— А що ж вони тусуються із цим фільмом і ніяк народу не покажуть? Бояться чогось? «Гніву» Михайла Афанасійовича, можливо?

— А тусуватися цікавіше. Сама історія навколо «Майстра» — вже нав’язлива тема. Що це за оманлива ілюзія: чим більше забороняють, тим більше кортить того, чого там немає... Якщо фільм поганий, то ніяка заборона і ніяка містика йому не допоможуть.

— Режисеру Карі в останній картині «Корольов» (цей фільм в Україні мало не на «Оскар» мріяли висунути), уже точно це не допомогло б. Повний провал.

— Прикро. Я ж у нього знімався в кількох стрічках. Крім «Майстра» — «Злодії в законі», «Бенкети Валтасара». В останньому Берію грав, якщо пам’ятаєте.

— От зіграли ви Берію колись. А зараз сидите і на телевізор косо поглядаєте, а там Саакашвілі зі співвітчизниками воює. Чим не іронія історії?

— Просто жах! Здається, що довкола самі божевільні! Якісь люди-маріонетки, котрих смикають за мотузки ляльководи. Ну й Бог з ними. Краще про театр...

— Про «Зайця...» Волчек?

— Ви п’єсу знаєте?

— Так, ознайомлений.

— Але там же від п’єси Миколи Коляди мало чого залишилося.

— Чи не тому деякі рецензенти заявили, ніби «Гафт зіграв самого себе».

— А артист і грає тільки себе! Причому завжди. І ніколи не буває ніяких «перевтілень»!

— Ну як же? Хіба нові змісти не змінюють стару «форму»?

— Змінюється форма. Змінюються обставини. Але таких чудес — «він став цілковито іншою людиною!» — не буває. Будь-який актор грає тільки себе.

— Але хоч інокли грали «не себе»?

— Завжди себе. Тільки в різних обставинах. І в цьому істина.

— Великий критик Кугель, можливо, заперечив би: і істина — лише форма гриму.

— З великими, як ви кажете, не сперечатимусь. Але я, наприклад, нещодавно відмовився від того, що «не моє». Мав грати Великого інквізитора у Ками Гінкаса. За Достоєвським. Але відмовився. Хоча Кама приходив до мене додому, ми почали репетиції. Згодом там зіграв Ігор Ясулович. А я не зміг. Не насмілився підняти руку на Господа Бога. Хоча, кажуть, Брук цей самий матеріал поставив чудово: підлога, килимок, актор сидить, спектакль іде... І прекрасна постановка! Без усіх цих телевізорів та іншої режисерської оргтехніки. Гінкас, до речі, кілька разів пропонував мені роботу. «Чорного ченця» пропонував. І Машков пропонував зіграти в «Номері 13» — але тоді я погано почувався…

«Ніна Дорошина — геніальна актриса»

— Чому з’явилися ваші авторські вставки в п’єсі Коляди? Галина Борисівна наполягла?

— Вона — ініціатор спектаклю. І вона переконала нас у тому, що це можна грати.

— Вона проявила в цьому питанні настирливість?

— Вона не настирлива. Вона хазяйка. Це ми настирливі. Але я повірив. І почали ми репетирувати з нею ще на Кіпрі. Вона, звісно, підігрувала, читала текст за героїню. У готелі «Меридіан» на зеленій травичці у бозна-яку спеку, на лежаках — так починалися перші репетиції. Там вимовляли перші слова з п’єси. Але відразу ж застрягли на першій фразі — на цілий тиждень!

— Що ж за фраза фатальна, на якій ви так довго застрягли?

— «Стара зайчихо, здрастуй!» Там ідеться про літніх людей, котрі колись були близькі, грали в театрі «зайчиків». А тепер він — електрик, а вона, як і раніше, десь щось грає. Галина Борисівна розбурхала мою фантазію. І ми почали придумувати п’єсу, яка далека від тексту Коляди. Хотіли зіграти те, що відчуває кожна людина — проста, складна, примітивна навіть. Розумієте, яка штука, життя ж постійно залишає на нас свої сліди. Запах дитинства, пахощі ранку, відчуття вечора. Це як сигнали, як знаки. І хоч би яким ти був — усесильним чи нікчемним, ці запахи і знаки нікуди не зникнуть. Це як перший голос тіла. Як перше палке бажання. Минає життя, але це залишається. І свою сценічну історію ми вирішили присвятити тому, що... «між» словами... От вони говорять, говорять, говорять... А між словами — «щось». Невловимий запах спогадів. Якщо це вдасться прочитати, то кожен глядач і знайде те, що йому видається важливим і близьким. З іншого боку, останнім часом звикли знущатися з текстів: спрощувати складні й ускладнювати прості. А саме життя складне в найпростіших речах! Ось про це й думали. І потім Нінка Дорошина... Це ж геніальна артистка! Ге-ні-аль-на!

— Ви, напевно, перша людина на Землі, яка вголос говорить подібне про цю прекрасну актрису, котру і пам’ятають, переважно, лише за «Людк, а Людк!» із фільму «Любов і голуби»?

— Я не зустрічався раніше з нею на сцені. Хоча в одному театрі багато років. А ви що, це пишете хіба?..

— Ну...

— Ну гаразд... Нінка ж була коханою жінкою багатьох чудових людей — Олега Єфремова, Олега Даля. І вона, загалом, не приховує тих своїх захоплень і драм. Вона щира в цьому.

— Але для ЗМІ вона закрита.

— Вона фантазерка велика! Прекрасний викладач училища імені Щукіна. У неї чудові учні. Коли Ніна виступає з приводу якихось внутрішніх ситуацій у театрі, відразу розумієш, що це мудра людина. На репетиціях вона виконує все сходу. Кажуть, ніби я складний партнер. Але з нею поруч у мене навіть думки не виникало: «Ти не те робиш!» Не тільки з поваги до цієї великої артистки.

— Ви знову перший в історії називаєте її вже «великою артисткою»!

— Гадаю, перший її так називав Єфремов. Так називав її і Меньшов. Але на Ніні «велич» не позначається. Вона скромно живе зі своїм котом у маленькій квартирі. Її чоловік — освітлювач у театрі. Вона відмовляється від тисячі грошових ролей у серіалах (а їй постійно пропонують). У неї відсутня «частина життя» — деякі важливі внутрішні органи. Але вона на зло всьому живе й одержима тим, що робить. І ніякої слави, по-моєму, їй не потрібно.

— Ви так закохано говорите про свою партнерку... Ніби це й не уїдливий Гафт, а Петрарка...

— Але ж вона потрясає!

— То чому ж понад десять років вона не була зайнята в репертуарі «Современника»?

— А запитайте про це в Галини Борисівни... Не будемо зараз про те, скільки нам років — а ми вже майже 100-річні... І грати це можна було раніше. Але Ніна настільки багата своєю особистою долею, вона стільки разів прожила те, що ми сьогодні розповідаємо на сцені, що як істинно велика актриса вона грає про життя, відоме їй самій.

П’єса називалася «Стара зайчиха». Я запропонував інший варіант — «Заєць. Love story». Усі погодилися.

«Зачем смотрел я ахинею эту?..»

— Були спектаклі, коли зал залишався абсолютно глухим до вашої з Дорошиною «love story»?

— Глухим не був. Але були спектаклі, коли ми один одного витягали. Деякі люди казали, мовляв, що це за примітив такий, а подайте-но нам щось із світського життя!.. От нехай ідуть і дивляться Оффенбаха! А цю історію потрібно уважно слухати. Після спектаклю ніхто не йде, подивившись усю цю... фігню. Що за ідіоти? З’явилася рецензія Інни Вишневської. Вона пише: «Як потрібен цей спектакль на тлі винахідливих режисерських новацій, які ламають п’єсам хребти...»

— Але ж у тому самому «Современнику» чимало хребтів поламали. І Шекспірові, і Остров­ському. І тільки вас чомусь на допомогу не кличуть молоді режисери-травматологи. Не довіряють хіба?

— Я не бачив у нашому театрі ні «Грози», ні «Антонія...». Подивився відносно недавній спектакль «Політ чорної ластівки» — про «батька народів». І посмів сказати Ігорю Кваші: «Старий, донька Сталіна колись вважала, що є на світі тільки один артист, найбільше схожий на Йосипа Віссаріоновича, — це ти... Так-от... Дуже добре, що вона не бачила твого спектаклю...». Кваша образився!

— Ще б пак!

— Але ніхто з молодих «експериментаторів» вудки мені не закидає. Хоча й сам знаю, що міг би приплисти до них... у відро. У Римаса Тумінаса мав грати «Танець смерті». Не склалося. І в «Лихо з розуму» (цей спектакль Тумінас випускає в нашому театрі) не зайнятий. Хоча при зустрічі я прочитав Римасу епіграму про «Лихо». Йому сподобалося, сказав: треба б уставити в програмку. «Зачем смотрел я ахинею эту? Где был мой посох, где моя сума? Как началось, я закричал: «Карету!» И раньше Чацкого сошел с ума!». Але це не стосувалося спектаклю «Современника». Це про спектакль Плучека в Театрі сатири. Колись ми були з Галиною Борисівною у Прибалтиці в санаторії «Сосни». Раптом у ліфті спускається Плучек із дружиною і кидається на мене: «Як ви могли таке написати! Я не дурень! Я не дурень!». Потім виникло інше осяяння на тему «Лиха». «Зачем напрасно тратить в споре миллион терзаний на пустяк? Отсутствие ума — не горе. Сам постановщик был дурак!».

Хоча шкодую, що не зайнятий у Тумінаса. Він дурницями не займається. Він не тільки прибалтійський, він — європейський режисер.

— Що ви хочете сказати: прибалтійський — отже, «жовчний», «антиросійський»?

— «Прибалтійський» — у тому плані, що от «ми такі маленькі, а потім як доведемо!». Маленькі, але, мовляв, ми «перебудовуємося»! І все це від зусиль довести, що «ми вже не маленькі!». Біс його знає, можливо, вони такі геніально-неповноцінні, а ми просто не можемо цього усвідомити? Ви це теж пишете?..

— Валентине Йосиповичу, зовсім нещодавно ви Фірса зіграли у «Вишневому саді». Причому, кажуть, навіть Париж на вухах стояв, коли ви виходили на сцену. Побачили Париж — і підкорили, значить?

— Я грав у «Вишневому», коли мені було років 35. Тоді в спектаклі «Современника» була зайнята Таня Лаврова (Раневська). А Лопахіна грав Геннадій Фролов. От зараз згадав Лопахіна — і відразу про Висоцького подумав... Він грандіозно грав на Таганці! І Женю Урбанського згадав, мого однокурсника. Він іще студентом теж грав вражаюче, несамовито. І великий Євген Євстигнєєв у Трушкіна фантастично грав, але вже Фірса (це взагалі найкращий спектакль Леоніда Трушкіна і Тані Іцикович). У нас у театрі один актор, котрий грав Фірса, помер. А в іншого артиста на цій самій ролі — рак горла... От і запропонували ввійти у «Вишневий сад» Галини Волчек — це редакція 1997 року. А мені завжди подобалася ця маленька роль старенької людини.

— Не така вже й маленька. Адже річ не в обсязі тексту.

— Мені здається, того першого разу я зіграв добре. Пам’ятаю, дорогою в театр побачив на руїнах будинку заблукалого старого дворнягу, котрий скавчав. Приходжу до Волчек: «Ось він — Фірс!». Галя каже: «Ти правий. Тільки пес має бути шляхетної породи». А тепер я подумав, що б іще можна було до нього домалювати: аби більше уваги йому перепало. І не забувалася сама ситуація — продаж саду...

— Валентине Йосиповичу, чи не натякаєте на стару байку вже у зв’язку з Фаїною Раневською?

— Це про те, як Раневська, дізнавшись, що Вертинська репетирує в «Вишневому», заявила: «Після цього я змінюю прізвище!»?

— Ні-ні... Інше. Коли Фаїну Георгіївну свого часу запросили на «Вишневий» у «Современник», а Раневська сходу парирувала: «Волчек продасть цей сад іще в першому акті!».

— Не можу сказати, що це правда. Але на рівні легенди — дуже навіть може бути. Отож цього разу у «Вишневому» я придумав собі проходи. Фірс не те щоб хвора людина, просто дух із нього вийшов... Він — солдат. Він не знає ані минулого, ані майбутнього. Він знає тільки своє століття. Це людина з гумором. Але головне для нього — мовчати. Тому що вірно служить і любить свою хазяйку, Любов Андріївну Раневську. Але Фірс відчуває, як смерть наближається. Як пес це відчуває… У нього вже й проходи інші, інші рухи. Він дивиться на Раневську закоханими очима, дозволяє собі присісти перед нею, поцілувати руку, він — як собака…

«Анатолій Ефрос часто плакав»

— То справді Париж прийняв вас захоплено?

— Я ж не складаю «рейтингів оплесків»! Хоча що значить «добре приймали»?.. Я пам’ятаю свої відчуття після «Трьох сестер» у Художньому театрі, коли грали Тарасова, Степанова, Єланська. Після того спектаклю стояла гробова тиша! А чому плескати? Аплодувати тому, що ти три години так мучився і так страждав? Уже потім — після тиші — мало-помалу почали лунати поодинокі оплески. Потім — овація. Але ця овація була схожа на реквієм. Не як тепер дуже часто — «Ура, ура! Ви до нас приїхали! Нарешті! Ми бачили вас у кіно, а тепер ви тут!» — тоді було інакше. Це був стан, що просто не дозволяв гучно аплодувати. І після «Трьох сестер» Немировича-Данченка пригнічені люди виходили з театру немов із Мавзолею Леніна. Глядачі просто не розмовляли... Мені було тоді років 18. І МХАТ був моїм найулюбленішим театром. Там грали мої найулюбленіші артисти. Нічого величнішого я не знаю. І вже не доведеться. Люди існували тоді в зашореному, ідеологічно закритому суспільстві. А чеховський текст і геніальна гра акторів — усе це було ніби віддушиною.

— А хіба не віддушина — уже сьогодні — чудова гра акторів у геть заідеологізованих радянських п’єсах, коли на телеканалі «Ностальгія» раптом подивишся, як Євстигнєєв або Єфремов грають «Засідання парткому» — жахливу п’єсу Гельмана?

— Днями на НТВ — дуже пізно — показали мхатівську «Школу лихослів’я» Шерідана. Після цього заснути не міг. Андровська, Яншин. Мене вразили не тільки їхня глибина акторська, а й надзвичайний ритм, відчуття жанру. Через десятиліття розглядаєш це як коштовності. Спостерігаєш, як сяють вони у світлі сьогоднішнього дня. Як вони мовчать! Як грають найскладніші сцени! Тому-то й згадав про «Трьох сестер». У тому спектаклі, звісно, не було протесту проти радянського часу, але там було внутрішнє «інакомислення».

— А ви вважаєте, сьогодні достойна академічна версія тих самих «Трьох сестер» — не «інакомислення» хіба? У контексті «зламаних хребтів»?

— Не знаю. Я сьогодні рідко ходжу в театри.

— Адже ви самі колись були зайняті в «Трьох сестрах» — у Анатолія Ефроса?..

— Я мав грати Солоного. Але жодного разу цієї чеховської ролі не зіграв. Спектакль заборонили. У багатьох спектаклів Ефроса тяжка доля, про це відомо. А в мене була улюблена роль в одному зі спектаклів Анатолія Васильовича — «Звабник Колобашкін» за п’єсою Радзинського. Ця постановка теж загинула під гнітом заборони. Але тільки після тих репетицій я вперше для себе зрозумів, навіщо взагалі прийшов у цю професію. Ефрос для мене відкрився теж із Радзинського. Зі спектаклю «104 сторінки про кохання» у Театрі Ленінського комсомолу. Я був тоді вражений. І негайно вирішив працювати тільки із цим режисером. І вже через Льва Дурова спробував із ним познайомитися. Анатолій Васильович мене зустрів: «Покажіть щось зі «104 сторінок...». Я показав. Ефрос заплакав. Він справді плакав. Він часто плакав. Хоча в професії був жорсткою людиною. Але сліз не соромився.

— А сьогодні режисери плачуть?

— Галина Борисівна не плаче. Хоча ні... Плаче, напевно?

— Сильна жінка плаче біля вікна?

— Ну вже не знаю, де…

«Ольгу Яковлєву хотілося задушити на сцені»

— Чому у зв’язку з Ефросом ви часом так несхвально говорите про його улюблену актрису Ольгу Яковлєву?

— Тому що вона більше любила себе в мистецтві, ніж мистецтво в собі. І тому — що була «командиром». Ми грали «Отелло» — і я насправді хотів її задушити. Прямо на сцені.

— Але в «Тані» ж у вас надзвичайно ліричний дует!?

— У «Тані»?! Та в Ефроса був перший інфаркт на цій картині! Зі мною розмовляли зверхньо: отак сядь отут, мудак, такий-сякий... При цьому вона була чудовою артисткою. Того часу. Плюс Ефрос. Без Ефроса це фарба, котрою вже й не знаєш де мазнути. Це складна історія — Ефрос—Яковлєва. Це окрема книга.

— І ви її пишете?

— Ні, не пишу. Я прочитав те, що вона про мене написала у своїй книжці «Якби знати...». Нічого образливого не написала. Зауважила мимохідь, мовляв, у театрі були інші артисти, а Гафту не знайшлося місця. Я ж мав грати в «Одруженні» Ефроса. Через багато років Анатолій Васильович подарував мені свою книжку. Знаєте, як підписав? «Найцікавішому типові з усіх типів, яких я знаю». Це було вже незадовго до його смерті.

— Коли в трупу «Современника» запросили Смєхова і Філатова — досить агресивних опонентів Ефроса, як ви до цього поставилися?

— Це був високий вчинок Галини Борисівни. Тому що ці актори тоді не бачили себе на Таганці. Ні туди, ні сюди... Так, вони були проти Ефроса. І «Современник» їх узяв. Вони навіть грали тут щось.

— Але ж вони завдавали болю Ефросу своїми вчинками, своїми брутальними витівками.

— Їм не подобалося на Таганці у Ефроса. Вони були «дітьми Любимова». Я ж Анатолія Васильовича дуже люблю. Для мене ця людина багато значить. Але Ефроса більше не було... Не було! А життя тривало. І мені подобалося працювати з Галиною Борисівною. І зараз подобається. Вона завжди поштовх правильний дає. І ти вже рухаєшся в правильному напрямку. У неї приголомшлива жіноча інтуїція.

— З Галиною Борисівною у вас були періоди «мовчання», скажімо так?

— Мовчання? Ну й мовчи собі скільки завгодно! Від неї потрібно брати. Потрібно чути, що вона говорить. На тому ж «Зайці» я бачив, із яким задоволенням вона приходила на репетиції і як їй хотілося працювати з нами.

— У вас у «Современнику» помітний «конфлікт поколінь»? Начебто на першому плані — Чулпан Хаматова, навіть Марина Александрова. Але й батьки-засновники в тінь іти ніби не збираються.

— У нас у театрі немає жодного конфлікту поколінь. Можливо, ще Олег Миколайович Єфремов у момент створення «Современника» щось передбачив? Хіба ж не дивовижна історія: Єфремов же завжди був проти радянської влади, а радянська влада його обожнювала...

— І де ж те «проти»? Ідеологічні радянські п’єси ставив одну за одною. Майже всю ленініану переосмислив! Навіщо вигадувати, Валентине Йосиповичу?

— Ну принаймні він був внутрішньо проти і часто говорив про це.

— Але це різні речі. Якась дуля в кишені.

— Так, але хоч як дивно, його громадянськість багато чого визначала. І тому «Современник» відбувся. Тільки вже у МХАТі він не поставив жодного гарного спектаклю. І, до речі, саме Єфремов запросив мене в «Современник», коли я грав графа Альмавіву в «Одруженні Фігаро» у Театрі сатири.

— Це правда, що згодом Олександр Ширвіндт цілком сканував ваш малюнок образу і навіть оком не зморгнув?

— Дозвольте мені нічого не говорити про Ширвіндта.

— О’кей!

«Якби Єфремов не завалив Художнього…»

—…легенда про цей спектакль до цього часу живе в Театрі сатири. Я навіть сам дивуюся! А Ширвіндт... Він талановито нудьгував усе життя. А сьогодні його талант втрачений. І сам він такий нудний став... Зате він чудовий тамада! Але цей театр тепер уже і не естради, і не комедії, і не трагедії. Вони все це розуміють. Але ж люди втрачають роки, проведені поруч із ним. А відмовитися від цього він не може. Млява, нудна, цинічна людина, котрій абсолютно все байдуже. І не тому, що він такий байдужий. Таланту немає. Мені так здається. Він розумний, звісно. Але цього замало, аби керувати театром.

— Ми взагалі-то про Єфремова...

— Олег Миколайович, побачивши мене в «Фігаро», прийшов за лаштунки Театру сатири: «Давай, переходь до нас!».

— Через дорогу тобто? Від «Сатири» до «Современника» — два кроки було на площі Маяковського?

— Раніше мене в «Современник» не приймали. Та ж Галина Борисівна сказала, що я «награвальник». Єфремов же сказав тоді: «Беру тебе в театр не тому, що ти гарний артист, а тому що про тебе добре говорять». А були часи, коли я телефонував Ігорю Кваші і просив у нього місця на спектаклі — бодай на східцях. І він ці місця давав — на східцях... У той час із «Современника» пішов Михайло Козаков — і мене ввели в «Чайку» на роль Шамраєва. Я почав цікавитися в Олега Миколайовича: а як грати? Але через те, що в тверезому вигляді я не зустрічав його року півтора, знайти відповідь було непросто. Нарешті, він відповів: «У тебе один підтекст, хоч би що ти грав... І виразити його можна просто: «Та пішли ви всі...».

— Як на мене, проникливо схоплений «підтекст»!

— Як на мене — теж. Ще великий Євстигнєєв міг одним словом висловити, «як грати». Це свого часу стосувалося «Звичайної історії» за Гончаровим. Він казав: «Грай репризно!»

А Олег Миколайович... Не можу сказати, що це мій улюб­лений режисер. Не можу... Якби Єфремов не завалив Ху­дожнього, то не було б нахаб­ності вже в «нових» режисерів поводитися так, як вони сьогодні поводяться. Тому що Художній залишався б критерієм. А не стало критерію — що вимагати? Із чим порівнювати? Коли був Немирович-Данченко, тоді навіть естрада була інша. А Єфремов завалив Художній. Він розігнав театр, який почав повільно вмирати, — щодня по людині... У них розривалися серця! Багато в чому винен алкоголь. Це ні для кого сьогодні не таємниця. Я ж був закоханий у нього ще студентом. Потім — уже в Художньому — що спектакль, то лайно! На мій погляд. А я все дивився! Абсолютно кошмарні спектаклі.

— По-вашому, тільки пияцтво винне?

— Та хто його знає? От Олексій Дикий теж пив. Але спектаклі були які! Те, що я скажу зараз, можливо, здасться занесеним мечем... Але, пробачите, Єфремов ніколи не був великим артистом... «Три тополі» — це чарівно, чудово. Але там і Дороніна, і Ліознова. А подивіться сьогодні інші його картини — їх десятки... Що залишилося? Колись між Дороніною і Єфремовим виник спір, чий МХАТ буде кращим. І от тепер, через роки, ще невідомо, чий театр виявився кращим...

— Та наче відомо... Варто лишень подивитися, як блискуче Дороніна сьогодні грає «Вассу Желєзнову». Та й єфремовський МХАТ давно інший, просто МХТ, без «А» — зате з Олегом Табаковим, котрий до вас дуже прихильний — на телеекрані.

— Ми ж училися разом! Один курс школи-студії МХАТ. Табаков, Урбанський, Майя Менглет, я... Коли ми випускали курсовий спектакль «Дерева вмирають стоячи», я грав старого, а Олег — молодого мерзотника. Табаков усіх смішив. І навіть виходячи на сцену, я не міг стримати сміху. Педагог Комісаров мені казав: «Ви сміхотливий! Ви не можете бути артистом!» А я відповідав: «Це я на вас без сміху дивитися не можу!» Після цього мене й вирішили вигнати зі школи-студії. А це четвертий курс! Тоді Табаков оббив усі пороги, але відстояв мене. Правда, у нас був один конфлікт... Ми обидва були закохані в Майю Менглет, котра уславилася роллю Тоні в картині Ростоцького «Діло було в Пенькові»...

— «Парней так много холостых», а вона любила одруженого...

— Мені тоді відмовили! А Олегу Павловичу, по-моєму, ні... Ну та що там — Майя тепер в Австралії, вона, як і раніше, прекрасна. Табаков МХТ керує. А от Євгена Урбанського немає... Йому 75 виповнилося б. І згадувати про нього треба частіше. Деякі говорять: от, мовляв, «Комуніст» — це ж партійне кінозамовлення! Та якби всі були такими комуністами, як це зіграв Урбанський, то я з чистою совістю був би тільки за комунізм! Без вагань! Ми з Женькою були великі друзі. Доти, доки він не став багато зніматися, багато їздити...

— А до вас слава прийшла пізніше, ніж до інших однокурсників?

— Що значить «слава»? Ви називаєте «славою» масове впізнавання? Це вже не слава. Це значить — усі бачили. А в кіно — так, пізніше за інших прийшли якісь помітні ролі.

— Валентине Йосиповичу, зрозуміло, недоречно зараз розпитувати про ваше особисте життя, про те, як облаштовуєте побут у новій квартирі разом з Ольгою Остроумовою і чи ходите скуповуватися... Ви краще скажіть: бачили Остроумову в «Мадам Боварі»? На мій погляд, це був просто приголомшливий її спектакль у Театрі Мосради.

— Як вона гарно грала! Яке це було чудове відчуття: ніби ти проходиш крізь книгу, крізь кіно, крізь спектакль. Вона випромінювала на сцені світло... Гадаю, це справді її найкраща роль. Але так виходить, що Ольга взагалі вдома ніколи не говорить про театральні роботи. У неї це всередині. Для неї ці теми закриті. Вона навіть іншим забороняє про це говорити.

— З її сином Михайлом ви знайшли спільну мову?

— Михайло навчається на вищих режисерських курсах. Навчається нелегко. Він дуже інтелектуальна молода людина і багато знає про кіно, про театр. Але іноді потрібно звільнятися від цих «знань». І займатися своєю власною природою. Іноді треба віддаватися відчуттям, а не знанням. Я про це йому подеколи кажу. Михайло тепла людина, я його люблю. Я взагалі люблю Олиних дітей.

Тільки в них є батько, якого вони вважають генієм. І він на них дуже впливає. А оскільки я — не геній, то вже цьому «генієві» залюбки присвячую епіграми. Так, звичайно, можете записувати! Колись прийшов до них додому й побачив два портрети режисера Михайла Левітіна — цього генія. Це були роботи художниці Сельвінської. Тоді й написав: «Нет, я не гений! Не ревную! Все это вздор! Вы вызываете во мне совсем другое чувство… Нет, вы не бывший муж, не режиссер… Вы — произведение искусства!»

І ще епіграма на задану тему: «Пусть всех обманывает, пусть… Ведь ложь его, как чудотворство. И даже генетическая грусть в нем, как врожденное притворство».

— Про Левітіна хвацько. Навіть можна це пояснити... А от про Путіна, приміром, нічого не склали за останній час?

— Епіграм на Путіна не буде. Просто в мене добре ставлення до нього. Це я вам можу сказати цілком щиро.

— А до Жириновського?..

— У мене є на нього одна епіграма. Досить зла. І не для преси. Хочете, щоб прочитав? Добре, тоді, нарешті, вимикайте цей свій диктофон...

Особова справа

Валентин Гафт народився 2 вересеня 1935 року в Москві. Як сам згодом зізнавався, жив у «бандитському районі». Після закінчення школи вступив до Школи-студії МХАТ. З 1957 року працював у різних театрах. А з 1969-го — в «Современнику», на сцені якого грав у спектаклях «Хто боїться Вірджинії Вулф?», «Важкі люди», «Ревізор», «Пігмаліон», багатьох інших. Дебютом у кіно стала епізодична роль у картині Михайла Ромма «Убивство на вулиці Данте». Згодом велику популярність акторові принесли роботи у фільмах «Сімнадцять миттєвостей весни», «Здрастуйте, я ваша тьотя!», «Гараж», «Про бідного гусара замовте слово», «Чародії», «Гонки по вертикалі», «Забута мелодія для флейти», «Небеса обітовані», «Сирота казанська». Останнім часом знявся в помітних серіалах «По той бік вовків», «Майстер і Маргарита».