Ляльковий будинок. Телезірки принадного щастя: рандеву за старими адресами - Культура - dt.ua

Ляльковий будинок. Телезірки принадного щастя: рандеву за старими адресами

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

«Куда уходит детство»? На пенсію... Хоча місця справжніх телекумирів вакантні завжди, попри те, що їх метушливо намагаються зайняти нові, захожі...

Надія Батуріна
Надія Батуріна

«Куда уходит детство»? На пенсію... Хоча місця справжніх телекумирів вакантні завжди, попри те, що їх метушливо намагаються зайняти нові, захожі. У новорічні свята наше ТБ видає традиційну обойму «актуальних кумирів» — зі сфери шоу-бізнесу, зі світу кіно (в усіх програмах відразу й на всіх каналах одночасно). Їхні імена в усіх на вустах. Їхні обличчя майже на кожній глянсовій сторінці. Від них не встигаєш втомлюватися, бо ця втома вже стала щоденним катуванням. Ми ж на Новий рік пригадаємо тих, кого давно немає на вітчизняному телеекрані... Зате вони є на хвилях нашої пам’яті. Оскільки ці герої «родом із дитинства» — з давніх телепрограм, які стали для багатьох і першим класом, і другою чвертю, і зимовими канікулами... З роками ці телеведучі сприймаються в повному відриві від нашої телереальності. Ніби, як і раніше, живуть у ляльковому будинку (зовсім не ібсенівському) ілюзій. Говорять про високе. Все ще сподіваються, що наше ТБ коли-небудь повернеться екраном до душі людини. Адже на зміну добрим лялькам, із якими вони колись воркували у своїх вечірніх казках, прийшли агресивні покемони або зомбі-телепузики. Сьогодні, проштудіювавши вздовж і впоперек новорічну програму, ви навіть із допомогою Каменської не знайдете святкових програм для дітей... (крім сумнівних імпортних мультиків)... Підростаюче покоління на ТБ тепер частіше розважають непристойностями на зразок «Кумирів і кумирчиків», перетворюючи юних істот на механічних ляльок (затягнутих у латекс, шкіру, з біжутерією та викличним макіяжем)... І ось у такі хвилини телеглядацької розгубленості згадуєш їх... Тих, у кого після того, як вони пішли з ТБ, по-різному склалися долі. Одна, переживши непоправну особисту втрату, знайшла в собі сили знову вийти на сцену й розпочати репетиції нового спектаклю... Інша скромно живе в районі Святошин, сидить на монтажі культурно-пізнавальних програм в одній зі студій УТ-1...

Тьотя Катя (Катерина Лозовенко) і Катруся
Тьотя Катя (Катерина Лозовенко) і Катруся

Сара Бернар на полі чудес

Народна артистка України Надія Батуріна днями отримала запрошення у новий спектакль Російської драми «Дон Кіхот», вона також продовжує грати на сцені театру-студії «Сузір’я»... Але, як і раніше, для багатьох своїх шанувальників Надія Батуріна залишається інтелігентною, чуйною телевізійною «тьотею Надею», яка у 70—80-х разом із Буратіно розповідала нам «Вечірню казку»...

— Як драматична актриса з аристократичною зовнішністю, котрій пасують амплуа великосвітських дам, стала раптом «тьотею Надею» в передачі «Вечірня казка»?

— Мене запросили на телебачення, почувши голос по радіо. І ТБ розпочалося для мене з навчальних передач. За першою освітою я — філолог, тому мені запропонували підготувати серію авторських передач про класиків російської літератури. Почала зі Льва Миколайовича. Коли дійшла до Лермонтова, на студії зчинився переполох. Не радячись зі мною, навіщось покликали гітариста. Я ж на роль поета запросила Биструшкіна, тоді ще молодого актора театру Франка. За кілька хвилин до ефіру зателефонував редактор і повідомив, що потрібно нашу годинну передачу урізати наполовину, а мене чекає заступник міністра. Те, що я почула, виявилося повною несподіванкою: «Вірші, які ви плануєте читати — «Тучки небесные», «А вы, надменные потомки…», — не підуть!». Я була вражена. У чому кримінал? Усе це є навіть у шкільній програмі. «У класі — будь ласка... Телебачення — інша річ. Усі побачать, мені зателефонують із ЦК, проблем не збудешся». Тому, коли мені запропонували стати постійною телеведучою літературних передач, не йдучи з театру, задумалася: які ще підводні рифи мене чекають?

— Отож ви вирішили, що передача для малят безпечніша?

— Нова пропозиція викликала ще більше сумнівів. Записували передачу «Поети пушкінської доби». Саме тоді зайшла редактор дитячого відділу Жукова і тихенько звернулася до мене: «Вам видасться це дивним, але я хочу, щоб ви стали ведучою нашої дитячої передачі». Я сторопіла, але встигла усвідомити, що шокована пропозицією не тому, що стою у вечірній сукні й читаю серйозні вірші.

Вдома розповіла чоловіку. Він мене підтримав: «З крихітками навряд чи в тебе вийде. Яка є, ти їм не сподобаєшся, а вдавати...» Я готова була відповісти «ні». Але знову запропонували спробувати, почитати казки Пушкіна. Прочитала. Після чого редакція отримала небувалу кількість листів, оскільки до дитячих відгуків приєдналися батьки, бабусі й дідусі. Усі вони одностайно просили продовжувати добру справу.

— А діти були задоволені? Адже їх позбавили мультика, який вони звикли дивитися у цей час.

— Я себе ставила у важке становище, працюючи без звичного дітям зорового ряду. З іншого боку, якщо показати лева і попросити намалювати, вони, бачачи перед очима картинку, скопіюють. Тільки прочитати — інша річ. Кожен намалює те, що собі уявив. Зоровий ряд обмежує фантазію. Судячи з кількості малюнків, дітям подобалося додумувати своїх героїв. Я була одночасно і автором передачі, і ведучою. Могла вибирати, що читати. Працювала виключно на хорошій літературі: Маршак, Успенський, Чуковський, Драгунський, Толстой, Носов. Ту ж таки «Мишкову кашу» скільки вже читала, просили ще. Мало того, виявилося, що без загравання і сюсюкання в моєї «тьоті Наді» склалися довірливі стосунки з дітьми. Іноді приходили листи, від яких серце стискалося. Наприклад, відповідь на запитання «Чого б ви побажали у Новому році?»: «Щоб мій тато не бив маму і не пив багато». Такі неблагополучні сповіді можна було передбачити, лише виявивши в конверті клапоть паперу. Діти ділилися своїми бідами. Переказували в особах образи. Мене жахали моторошна дитяча самотність, прагнення бути відвертими з незнайомою тьотею. Редакція не могла не реагувати на відверте свавілля з боку вчителів. Наш співробітник виїжджав з’ясовувати ситуацію на місці.

— Жаль, що тепер у дітей немає таких тьоть на телебаченні...

— Одного разу по лінії товариства «Дружба» я побувала на Філіппінах. Нас запросили в гості до одного мільярдера. Для мене це було потрясінням. До особняка ми пройшли крізь стрій автоматників із величезними вовкодавами. Сама територія була обгороджена колючим дротом. На зеленому газоні нас зустрів господар із гостями. Я дуже хвилювалася, оскільки мої супутники, розповідаючи про свою творчість, співали або грали, мені ж належало сухо повідомити, що в нас існує дитяча передача. На подив, мені аплодували, вітали стоячи. Зрозуміло, не мені, а самій ідеї, тому, що ми робимо таке для своїх дітей. Пізніше на адресу товариства «Дружба» надійшов розлогий лист із запитаннями і проханням поділитися досвідом. У них навіть близько такого не було. Тепер і ми благополучно цього позбулися, і нам ділитися нічим. Боюся, що настане час, коли ми взагалі про це забудемо, і Філіппінам доведеться ділитися з нами досвідом.

— Як з’явився «цей нестерпний Буратіно»?

— Буратіно вгадував запитання маленьких глядачів. А працювала «за нього» Валентина Волошина. Коли ми тільки почали передачу з Буратіно, Валя була ще студенткою КПІ. Жаль, глядач не бачив, якою ж вона була гарною. Входила в студію — і оператори завмирали. А вона, ніби не помічаючи їх, знімала верхній одяг, одягала на руку ляльку і — шурх під стіл. Валя ще з піонерського віку брала участь у дитячих передачах. Оскільки ж вона людина обдарована і природна, то стала своєю у дитячій редакції. У нас відразу склалося невловиме партнерство. Траплялося, ми не вкладалися в ефірний час, а за нами йшла програма «Время»... Інколи доводилося швидко прощатися, щось на ходу імпровізувати. В таких випадках обстановка в студії загострювалася: читаєш казку, раптом відчуваєш — тебе під столом штовхають. Підводиш очі, а редактор нервово в повітрі руками окреслює коло: мовляв, закругляйтеся.

— Вам відомо, як склалася подальша доля ляльки і Валі?

— Валя актрисою не стала. Інженер, мати двох дітей. Досі інколи телефонує, відрекомендовуючись Буратіно. Перша наша лялька зносилася. Я просила, щоб її подарували мені. Обіцяли, але так і не віддали. Зате діти подарували мені багато різних буратін, зроблених власноручно: малюнки, аплікації, іграшки. Ціла колекція зібралася, але коли обікрали нашу дачу, і її винесли. Дивно: навіть тепер, варто мені десь побачити Буратіно, здається, що він частково мій.

— Вас, напевно, часто впізнавали на вулиці, називали «тьотею Надею»...

— Чому називали? Днями біля метро мене саме так і покликали, бажаючи пригостити чебуреком. А одного разу я образилася на водія таксі, згодом виявилося, що даремно. Ми часто з актрисою Ганною Ніколаєвою після спектаклю замовляли разом машину. Сідаємо, і я бачу, водій з цікавістю позирає на мене в дзеркало. Раптом каже: «Тьотю Надю! Спасибі вам! Я виріс на ваших передачах, а тепер мої діти на них ростуть». Від останньої фрази мене пересмикнуло, передачі ж давно не було. Помітивши це, він продовжив: «Ви не подумайте, що я вас обманюю. У нас удома раніше, ніж в інших, з’явився відеомагнітофон. Мій тато записав для мене всю вечірню обойму, мультики, дитячі передачі. Як тепер з’ясувалося, й онукам стало в пригоді...»

— Ви користувалися своєю популярністю як престижним посвідченням?

— При моєму завантаженні було не до цього. Раніше якось примудрялися грати по двадцять спектаклів на місяць, а на гастролях — і всі тридцять. У мене був єдиний вихідний у театрі, в середу. Це ж і день ефіру на телебаченні. На гастролях я нечасто виходила з готелю, доки мої колеги не дізналися, наскільки корисно мене витягувати. Одного разу в Донецьку поділилася із сусідкою по люксу, Мальвіною Швідлер: мовляв, відразу по приїзді в чоловіка день народження і я не встигну купити подарунок. Сумніваючись, ми вирушили до місцевого універмагу. Продавці кинулися до нас: «Ой, тьотю Надю! Що б ви хотіли?». І в кожному відділі, не змовляючись, виносили дефіцити. Моя супутниця не витримала і з властивим їй одеським гумором прокоментувала: «Нерозумно, маючи такі зв’язки, відсиджуватися в номері!» Одного разу в Івано-Франківську в мій номер забіг схвильований Микола Рушковський: «Чого ти сидиш? Іди домовляйся щодо бальзаму!». Вони знайшли якійсь місцевий напій, запакований як сувенір у дерев’яну ляльку, через що ціна збільшувалася вдвічі. У цьому сенсі мене вдавалося експлуатувати.

— Чому затребувана актриса академічного театру стала режисером, у тому числі й театру-студії «Сузір’я»?

— У цьому є щось містичне. Хоча, якщо вдуматися, випадок не допоможе, якщо ти не готовий. Неподалік театру-студії я зустріла співробітницю із «Сузір’я». «Чому ви до нас не заходите? У нас грають артисти вашого театру». Я зайшла й була вражена аурою цього помешкання. Затрималася біля каміна. На ньому стояла фігурка вершника на коні, і мені згадався Вудсток. Перебуваючи в Англії, ми з чоловіком тільки мигцем бачили будинок Черчілля. Водій нас попередив, що зупинятися не можна. Він зменшив швидкість, і все, що вхопив погляд, — галявина й пани на баских конях. Того ж вечора удома по радіо я почула, що в Англії протягом сорока років зі сцени театру не сходить п’єса «Мишоловка» за Агатою Крісті. Професор Кембриджського університету обгрунтовував це тим, що детективи дають людям можливість переключатися із вирішення своїх проблем на легші. Вмить зійшлося усе: Англія, Вудсток, «Сузір’я», «Мишоловка». Я подумала: «А чому б і ні? «Мишоловці» там було б дуже затишно». Всі пішли назустріч. Чоловік, професор консерваторії, підтримав ідею і допоміг музично оформити спектакль. Організатор студії, Кужельний, дав можливість спробувати свої сили. Мої колеги погодилися працювати зі мною як із режисером.

— Знаю, що після хвороби ви змогли відновити деякі свої спектаклі з колишніми і новими акторами. А знову зіграти Сару Бернар не мрієте?

— Після інфаркту мені лікарі одностайно заборонили виходити на сцену. Якщо не вмієш або не любиш переключатися на одну техніку, то це справді небезпечно. Одного разу, коли я спробувала всі відомі мені методи, але все ж таки не змогла зняти головний біль, викликала швидку. Приїхав дуже цікавий лікар, напідпитку. Він швидко впорався з моїм болем. Доки розшифровував кардіограму, я запитала про те, що мучило мене: «Мені можна буде колись грати?» Веселий лікар уточнив: «Ви як хочете померти? На самоті, у нічній сорочці, у ліжку чи в красі й оксамиті?» Після зустрічі з таким оптимістом у мені відбувся перелом. Перший спектакль, який зіграла після хвороби, — «Шалені гроші». Роль вольова, з перепадами, сплесками, з постійним пересуванням по сцені. Коли завідуюча кардіологічним відділенням прийшла на спектакль, обурилася: мовляв, якби знала, що я собі дозволяю, обов’язково б мені заборонила. Я ж відчула, що ожила. Чи осилила б зараз роль Сари Бернар? Ця роль — джерело, з якого може напитися і актор, і глядач. Трагічна доля актриси, яка ніби ділиться з нами, як потрібно долати катастрофи, що приходять услід за злетами. Мені ця роль стала ще ближчою після двох надзвичайно тяжких років, коли я втратила матір, чоловіка, від якого ніколи не чула поганого слова. Розуміючи, що помирає, він не скаржився: «Мені єдине гірко — що я тебе лишаю з часто дуже ворожим тобі світом». Колись п’єсу переклали спеціально для Раневської. І перекладач отримав записку: «Сволото, де ти був двадцять п’ять років тому?» Раневська розуміла, яку потрібно мати силу, щоб відтворити образ уже літньої актриси. А для мене цей спектакль закінчився у зв’язку зі смертю партнера Леоніда Бакштаєва.

«Спят усталые игрушки»

Українське ТБ у роки передперебудовних метаморфоз славилося не лише «Актуальною камерою» із її проблемами надоїв і загроз імперіалізму, але й неймовірно популярною дитячою програмою «Катрусин кінозал». На той час в ужитку не було поняття «формат», ніхто не визначав рейтинг. І даремно, між іншим... Тому що, якби визначали, то зауважили б: дітвору вітром здувало з вулиць, коли тітонька Катя (актриса Катерина Лозовенко) і її підопічна лялька Катруся представляли мультфільми і проводили «світські розмови» про шкільні проблеми, міжособистісні стосунки, про дітей і дорослих...

Програма була гіперпопулярною. Особливо її пам’ятають ті, кому сьогодні 30—40, — вони фактично виросли на передачі. «Кінозал» проіснував в ефірі 15 років. Строк і довгий, і короткий. Тому що гідної заміни не знайшлося. А дитяче мовлення згодом і зовсім підкосили під корінь...

Катерина Лозовенко вже давно не «тітонька Катя», а співробітник редакції культури на УТ-1, допізна засиджується за монтажним столом, роботу свою цінує, дорожить нею. Як і раніше одержима проблемою дитячого мовлення на ТБ. «Ну як так, — каже, — прийшов на канал Андрій Шевченко і відразу закрив «Вечірню казку»! Невже це «найшкідливіша» у нашій країні передача?» А про свою ляльку Катрусю згадує зі світлим сумом: «Так, було, але минуло... Чого вже тут... Сама часом дивуюся — як же врізалася в пам’ять ця програма!»

— Робота в «Катрусиному кінозалі» була моїм хобі, а не основною роботою, — розповідає «ДТ» Катерина Лозовенко. — Я ж закінчила акторський факультет Театрального інституту ім.Карпенка-Карого. Вчилася старанно. А коли прийшла на ТБ, почала з посади помічника режисера. Незабаром «дослужилася» до асистента. Як виник «Катрусин кінозал»? Дуже просто... Наш заступник головрежа Володимир Григорович Заманський звернув увагу на те, що я відмінно знаю українську мову. Перша дитяча програма з’явилася у березні 1972 року. Лялька тоді була руденькою. Звичайно, мені допомагали редактори (їх було кілька, вони писали діалоги з простою тематикою, тому що програма була розрахована на дітей-семирічок — дім, мама, режим, садок, школа, друзі). Знали б ви, як у мене в прямому ефірі серце готове було вистрибнути з грудей... Гадаю, що й глядачі це відчували.

Довго звикала до прямого вечірнього ефіру. Тим більше що «На добраніч...» випускали перед основною програмою СРСР — «Время». Невдовзі, і це було цілковитою несподіванкою, пішли листи з усіх куточків країни. Катрусю полюбили. Вона втілювала живий образ. Згадую, якось несла її коридором і зустріла дітей. Бачили б ви, як вони відразу її оточили... Згодом діти надсилали їй одяг, бантики різні. Ми ж усі родом із дитинства. І якщо до семи років людина не сформована і її ніхто не погладив по голівці, то потім це вкрай погано позначається!

Нещодавно от почула, що у нас за офіційною статистикою 97 тис. вихованців дитбудинку. І це ті діти, котрим «Вечірня казка» потрібна надзвичайно! Хоч трохи добра вони повинні отримати перед сном. Протягом багатьох років я телефонувала в дитячі будинки і просила, щоб вони надсилали малюнки, а потім ми показували ці малюнки в ефірі «Кінозалу», таким чином діти отримували хоч крапельку добра. Ще я просила їх надсилати мені фотографії, щоб вони також бачили і себе в ефірі. А хто, скажіть, сьогодні цим дітям читає на ніч казку? Через подібне ставлення до малят ми втратили ціле покоління. Дуже різко час змінився... А дитяча казка — вічне.

Звичайно, на телеекрані бачили тільки тітоньку Катю з Катрусею. А от людина, котра «оживляла» ляльку, озвучувала її, завжди залишалася за кадром, у тіні...

— Голосом Катрусі говорила Олена Клименко, заслужена артистка, вона працювала тоді в Театрі ляльок. Сиділа Олена поруч зі мною, а не під столом, як багато хто думає. Пізніше вона емігрувала в Штати. Діалог був хоч і простий, але все одно вимагав підготовки, і ми репетирували перед ефіром.

«Тітонька Катя» досі дивується тій неймовірній дитячій любові, яка супроводжувала появу і її, і Катрусі на телеекрані. Листи йшли мішками. Катерина Семенівна говорить, що особливо часто впізнавали її чомусь у провінції. Старожили УТ розповідають, що якийсь «маніяк» місяцями домагався зустрічі з телезірками, поки йому не сказали: «Катруся спить». І він заспокоївся.

— У програмі «На добраніч, діти» змінювалися персонажі. У вівторок виходила я (причому увесь час у прямому ефірі), були дід Панас, Надія Батуріна з Буратіно. Минули роки, а люди згадують і тітку Надю, і діда Панаса. І «Катрусин кінозал». Я ж не робила зі свого тандему з Катрусею «бізнесу». Прибігала в студію зі зйомок, звичайно одягнена, усе було природно... Щоправда, могла забігти лише в гримувальну, тому що у мене «неслухняне» волосся і мені його швиденько укладали. Телекамера — найжорстокіша штука, вона прочитує усе, чого не бачить людське око. І дітей не обдуриш.

Потім настав 1987-й. Початок перебудови. І без зайвих слів «Кінозал» закрили. Як, утім, і інші передачі. На ТБ тоді командував Охмакевич. Не знаю, чи давав він якісь розпорядження... Але знаю точно, що програму він не захистив. Головним редактором програм для дітей і юнацтва була Інна Жукова, котра охоче звільняла людей. Її ніхто не зупинив. «Кінозал» потроху виштовхували, заміняли іншими програмами. Мені ніби натякали: ти — зайва... Але програма ж була не зайвою, якщо батьки обривали телефони на ТБ і запитували: «Чому зник «Катрусин кінозал»? У 30—35-річних цей «Кінозал» залишився у пам’яті, а от нинішні 20-річні програму не пам’ятають, вони тоді були зовсім маленькими. Я дуже болісно усе сприймала. Думала: ну за що мене так покарали, просто викинувши з редакції? Може, заздрили? Але я тоді не розуміла цього і запитувала саму себе: «Ну де ж я вам дорогу перейшла?» Мене просто ні за що було звільняти. Не прогульниця, до того ж працювала ще й режисером у дитячій редакції, створювала «На добраніч...» з дідом Панасом, програми про дитячий спорт, про юних техніків. Але зі мною... просто перестали спілкуватися.

Вірите, я навіть не знаю, куди вони поділи мою ляльку Катрусю! Вона просто зникла! У Будинку кіно на зустрічі з дітьми я сказала їм: «Катруся не слухала маму — ходила роздягнена, тому застудилася і занедужала... Зараз вона спить». Півроку в мене взагалі не було роботи. Потім перейшла в редакцію телепрограм для Києва й області. Багато їздила, працювала вже одна — мікрофон у руки — і вперед! Це був гарний період, який тривав 10 років. Але потім... на державному телебаченні просто перестали платити. А в мене дитина, її годувати треба. Зараз моїй доньці Надії 28 років, займається рекламою. Вона пам’ятає «Катрусин кінозал», і коли мене звільнили, сказала тільки: «Так, наша держава не любить людей!»

Років десять тому до «тітоньки Каті» почали звертатися глядачі з проханнями відновити «Катрусин кінозал». І Катерина Семенівна вирішила згадати колишнє, захопившись цією ідеєю. Але...

— У середині 90-х ТБ остаточно впало під ярмом комерції. Зверталася на різні канали, щоб відродити передачу. Але щоразу відповідали, що потрібно принести мішечок доларів. А багато взагалі відмовлялися розмовляти. Тоді я зрозуміла: річ не в мені, а в тому, що дитяче телебачення для них неприбуткове, а отже, непотрібне! І літературна казка як жанр тоді майже померла. Сьогодні, звичайно, усі знають «Гаррі Поттера», але це комерційні технології... Там мало душі. А наші діти, крім Поттера, повинні б знати і Колобка, і Червону Шапочку, і Лисичку-Сестричку, і Снігову королеву. Знаю, що деякі батьки узагалі вимикають телевізор, коли демонструють зарубіжні мультфільми, а виховують дітей тільки на вітчизняних, тому що вони добріші і світліші.

«Тітонька Катя» під час розмови в кафе пожвавлюється, коли йдеться про дітей і катастрофічну нестачу передач для юних глядачів. Отут вона профі. Тонко відчуває дитячу психологію. І очі її загоряються, як тоді... багато років тому.

— Такого поняття як «телепродукт» раніше ж не існувало! Так, у мене є авторські права як у ведучої «Катрусиного кінозалу», але кому це сьогодні потрібно... Якщо говорити про дитяче мовлення взагалі, впевнена, що на першому місці повинна стояти «Вечірня казка». Ця передача повинна бути ясною, простою і світлою у своєму доброму посиланні. Пригадуєте, як діти чекали цих казок раніше, не лягали спати без них. Зараз, у нинішніх так званих «розважальних програмах», діти стають заручниками маркетологів і жертвами рейтингу. Адже зробити талановито дитячу передачу складно. Треба, щоб казка безпосередньо потрапляла в дитяче серце. Цінності того «Катрусиного кінозалу» вічні... Адже дитині завжди потрібні мама, тато, друг, подвір’я, песик, чуйний співрозмовник, улюблена лялька... Вона болісно сприймає, коли її не сприймають у класі чи в дитячому садку. І все в її маленькому світі має бути ясним і доступним. А скажіть, що виростає з тих, кого з дитинства вчили, що світом правлять тільки гроші?

Діда Панаса звинувачували в націоналізмі

Мабуть, один із найколоритніших наших вечірньо-казкових героїв — легендарний дід Панас, актор Петро Юхимович Векскляров. Він став і героєм анекдотів, і притчею во язицех у теленачальників, котрих дратувала його вишиванка. У 70-ті діда Панаса взагалі намагалися звільнити, щоб не бути запідозреними в націоналізмі на українському ТБ... Виникали навіть альтернативні казкарі. Але народ засипав телестудію листами і бив на сполох: «Куди зник дід Панас? Поверніть негайно!» І його повертали — прямо в прямий ефір. Доля Вексклярова драматична... В роки війни потрапив до фільтраційного табору, звідки втік, потім потрапив в окупований Київ, улаштувавшись працювати на залізниці. Незабаром організував там драмгурток. Три роки ставив і грав у столиці — чекав приходу Червоної армії. Потім, коли прийшли «наші», його чомусь вирішили «заслати» до Луцька. У місцевому театрі він грав романтичні і героїчні ролі: фактура була презентабельна, кіногенічна. Один із перших його фільмів — «Іванна», трагічна стрічка, яка озвалася згубно майже для всіх, хто над нею працював (виконавиця головної ролі, молода актриса Інна Бурдученко згоріла живцем на знімальному майданчику). Після «Іванни» кінодоля Вексклярова, загалом, не склалася... Хоча знімався в екранізаціях «Макара Діброви» Корнійчука, «Лісової пісні» Лесі Українки, «Гадюки» Олексія Толстого. Його запрошували час від часу до Київського театру імені Івана Франка... Але от наприкінці 60-х у його житті з’явилося ТБ. Він із легкістю переміг у конкурсі на найкращого телеказкаря і відтоді назавжди залишився дідом Панасом. Так його звали навіть найближчі люди.

Майже чверть століття він був на екрані. Його казок чекали і діти, і дорослі. До речі, редактором програм Панаса була саме Катерина Лозовенко, та сама «тітонька Катя» (воістину «казкове» життя було колись на українському ТБ...). Ні слава, ні колосальна популярність особливо не вплинули на його статус і матеріальне становище. Скромно жив в однокімнатній квартирі з дружиною і прийомною донькою (лише наприкінці 80-х переселився на просторіші квадратні метри у районі вулиці Саксаганського). На вулицях діти і дорослі його упізнавали завжди. Ситуації виникали в дусі Фаїни Раневської, котру переслідувало підростаюче покоління, передражнюючи фразою «Муля, не нервуй!» Діда Панаса, звісно, зустрічали його ж крилатим вітанням: «Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка!» Неймовірно, але факт... дід Панас, який віддав понад 60 років вітчизняному театру, кіно і телебаченню, не дістав від «партії й уряду» навіть найскромнішого звання... Можливо, йому і не треба було нічого? І так воістину народний. Помер він у новорічні свята — 5 січня 1994 року. Швидка не допомогла. Помер у лікарні на 82-му році життя... Співробітники Будинку кіно розповіли «ДТ», що в ті дні студія Довженка, за якимось фатальним збігом обставин, ховала ще вісьмох своїх творців... Тож ні для студії, ні для країни відхід найдобрішого казкаря діда Панаса не став... інформприводом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво