Ляльки на мене не скаржилися - Культура - dt.ua

Ляльки на мене не скаржилися

20 березня, 2009, 14:42 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Світлану Виноградську я зустріла випадково. А втім, цілком закономірно — на виставці-ярмарку. Виставка, щоправда, називалася «Чарівний світ самоцвітів»...

Світлану Виноградську я зустріла випадково. А втім, цілком закономірно — на виставці-ярмарку. Виставка, щоправда, називалася «Чарівний світ самоцвітів». Але тим яскравіше на тлі рівного напівкоштовного блиску вирізнялися керамічні личка, фігурки й пейзажі в пастельних тонах. Ледь ковзнувши поглядом по коричнювато-зеленувато-блакитнуватих картинках, люди, які випадково зазирнули на вернісаж, раптом розуміли, що далі вже не підуть.

Тут риба-сонце пливла у хмарах, і чукотська дівчинка усміхалася з-під пухнастої шапочки, і росло ніби зшите з керамічних клаптиків дерево непевної породи («ялинка» — сказала автор, але радше вже ліванський кедр), і павич хизувався яскравим хвостом та погойдував пряничними лапами, схожі кінцівки стирчали з-під хатинки Баби Яги. Взагалі різноманітних хатинок, будиночків, замків, млинів, башточок було без ліку. Мабуть, вони й створювали магію затишку, котра чарувала глядачів.

— А ви підходьте, можна торкнутися.

— Ваше?

— Звісно. Без моєї участі воно не продається.

«Мавпячий цар»
«Мавпячий цар»
Біля стенда, постійно щось поправляючи, переставляючи, перевішуючи й охоче відповідаючи на запитання цікавих, походжала жінка, дуже схожа на опікувані нею предмети. Я б сказала, що в них був спільний вираз обличчя. Задерикуватий, трохи хуліганський, дуже серйозний, деколи скривджений або здивований — постійно мінливий, живий.

— Ніколи вас не бачила. Та й узагалі нічого подібного не зустрічала. А давно ви цим займаєтеся?

— Понад 20 років уже. Але ви не засмучуйтеся: на люди я й справді недавно почала виходити. Раніше вдома сиділа, на шиї в чоловіка, творчістю займалася. Тепер життя змусило піти «на панель».

— І хто у нас чоловік, чи не чарівник?

— Ні-ні, він дуже серйозна людина, бізнесмен. Йому мої коники видаються маячнею, дитячими пустощами. Навіть попри те що з певного часу (чоловіків бізнес прогорів) саме ці «іграшки» стали основними нашими годувальниками. Але він терпить, куди подінешся.

…«Терпить», скажу я вам, не зовсім те слово. Заходячи у квартиру Виноградських, одразу розумієш, що до захоплення дружини «серйозна людина» — між іншим геолог, гірськолижник і альпініст — ставиться щонайменше шанобливо. У двокімнатній «сталінці» одну кімнату займає 20-річний син Валентин, у закапелку другої, котра призначалася, певно, для вмонтованої шафи, глава сім’ї облаштував «особистий кабінет»: комп’ютер, полиці зі спеціалізованою літературою. А на решті житлоплощі хазяйновито оселилися сови, лісовики, ворони, японські пейзажі, африканські силуети, чукотські мотиви. Панно, лампи, тарілочки, вазочки, чашечки, чайнички, кавнички. Дротики, прутики, картонки, скельця, клаптики, інша всяка всячина. Так-сяк це багатство ділить територію з книжками, яких теж чимало. Здебільшого — фантастика, але трапляються і філософи, і класики, і інженерні довідники, і просто книжки з картинками.

— Мене надихають такі картинки, — каже художниця, демонструючи книжку-«розкладайку» «Кіт у чоботах». — До речі, розкрию вам страшну таємницю: сама я малювати не вмію.

— Не може бути. Прибідняєтеся.

— Зовсім ні. Звісно, я все життя щось малювала, ліпила, майструвала, і близьким це видавалося фантастично геніальним. Прозріння прийшло в особі викладача художнього училища, до якого мама притягла мої «шедеври» і мене разом з ними. Викладач був дуже чемний і коректний, але я відчула, що мої картинки не вписуються в його уявлення про те, хто має навчатися в цьому закладі. І правда, то були досить жалюгідні потуги. Можливо, якби я стала працювати з ранку до ночі, щось вималювалося б. Але працювати з ранку до ночі мені не хотілося, а на той час моя сестра, її чоловік і багато іншого приємного народу навчалося в політеху, і рішення прийшло само собою.

«Українка»
«Українка»
— Ким же ви вирішили стати?

— Інженером. Вступила на інженерно-фізичний факультет. Моя спеціальність називалася «Динаміка польотокерування балістичних ракет і космічних апаратів».

— Ого!

— Так, тоді здавалося майже фантастикою. Вчитися було дуже цікаво, закінчила з червоним дипломом.

— За спеціальністю працювали?

— Жодного дня.

— Чому?

— Вже на практиці (ми проходили її на «Хартроні») зрозуміла, що режимні підприємства — не моє. Система, за якої все життя — кожен день, кожну хвилину — розписано наперед і не можна відхилятися від графіка, мені ну ніяк не підходила. До того ж іще в інституті я вийшла заміж, народила дитину — пішла в декретну відпустку до року, потім подовжила до трьох років, потім до шести. Вже почався розвал, мене потихеньку скоротили (номінально значилася на тому ж таки «Хартроні»). Але суму не було. Я опікувалася дитиною і творчістю, а чоловік нас усіх годував.

— Коли ж, власне, ця творчість почалася у вас усвідомлено?

— В інституті, на третьому курсі. Це був 1986 рік. Сестра випадково натрапила на дитячу художню студію, що займала підвальчик якраз неподалік нашого будинку, і порадила мені туди сходити. Керівник не хотів брати студентку, але я його вмовила. Пробігала в студію два роки, а потім шлюб, чекала дитину. Вчитель сказав, що вагітних дітей не буває. Ми розпрощалися, але збити мене з цього шляху вже було неможливо.

— Я розумію, ліпили самі. Але ж кераміку потрібно десь випалювати?

— Звісно. Якийсь час поневірялася по різних студіях і майстернях, доки не прибилася до нинішньої, яка штампує сувенірні вазочки, чашечки, тарілочки й інший художній шир­вжиток. Але там є піч і можливість працювати зі шкідливими сольовими фарбами. Ви ж зауважили: таких кольорів, як у мене, в інших майстрів не зустрінеш. Це тому, що склад фарб я вигадала сама. Біда лише в тому, що це солі, працювати з якими не дуже корисно. Через це в мене з начальником були сутички. Чесно кажучи, і тепер бувають, але в цілому ми знайшли компроміс: за скромну платню я розробляю для майстерні нові моделі, а майстерня надає мені можливість займатися творчістю. Щоправда, зберігати там мої роботи не можна, вони відразу вкриваються шаром глиняного пилу. Доводиться тягти додому, де теж, як бачите, не розгуляєшся.

«Весняна звідниця»
«Весняна звідниця»
— Бачу. Бідолашні ляльки. На виставках і на фото вони такі святкові, усі — просто-таки королі і королеви, а тут юрмляться, як у тролейбусі в годину пік. Їм це не шкідливо?

— Поки що не скаржилися. Серйозно. Я їх час від часу дістаю, протираю, поправляю вбрання і прикраси, розмовляю з ними. До деяких так звикла, що й продавати не хочеться.

— Тут ми з вами підійшли до делікатного запитання: скільки коштує?

— Якось до мене прийшла дівчинка від якогось ділового видання. Вона розпитувала про процес виготовлення, про труднощі, про секрети творчості, про ціни, про собівартість, а коли вийшла стаття, я жахнулася: це було пряме запрошення для податкової інспекції. Усе б нічого, якби озвучені цифри бодай наполовину відповідали реальності. Так, ляльки коштують дорого. Раніше я взагалі не брала за них грошей, робила тільки для себе або дарувала друзям. Але потім виявилося, що чимало з них не розуміють істинної цінності подарунка. Те, у що я вкладала всі сили й душу, здавалося їм пустими дрібничками. І я перестала так робити. Тобто дарувати ще дарую, але вже з розумом, з оглядкою, не всім. А ціна завжди умовна, і багато в чому залежить від того, скільки людина готова заплатити. Коли я тільки починала робити ляльки, вони коштували 200 гривень. Потім ціна зросла до 500, потім — до тисячі. Але це не догма, а такий орієнтир. Якось один колега — він робить картини з напівкоштовного каміння, продає їх по всьому світі, — вподобав одну мою ляльку і попросив продати зі знижкою. Але почувши ціну без знижки, закричав, що вона має коштувати в десять разів дорожче.

«Японський монах»
«Японський монах»
— Мабуть, в Америці?

— Так, я чудово усвідомлюю, де живу, і захмарних цін не призначаю. Зрештою для мене важливіше, щоб лялька (або будиночок, або дерево) потрапили в добрі руки. Я ж роблю їх з душею, вони мені як діти.

— Про дітей завжди розповідають кумедні історії. З вашими траплялися?

— Аякже! Є в мене така єврейська жінка — Розочка. Щойно я почала її робити, як одна подружка вирішила її в мене купити. Коли ж роботу було закінчено і я покликала подружку забирати замовлення, вона, глянувши на ляльку, просто заніміла. Розочка вийшла надто схожою на її свекруху, з якою в неї були не найкращі стосунки. Зате інший приятель, ледь побачивши мою красуню, розреготався, сказав, що без неї не піде, і, звісно, купив. Тепер Розочка потрапляє до мене лише на час виставок.

— Другої такої ви не зробили?

— Ні. Хоча деякі ляльки я повторюю. Наприклад, у мене було вже кілька Сонечок, Осеней, Зим. Але це не клони. У них одне ім’я, одна ідея, але деталі костюма, нюанси пози, вираз обличчя — цього повторити не можна. А є й такі, що існують в одному екземплярі. Для останньої виставки я зробила цілу лялькову композицію «Зелений і червоний» — за віршиком, який мама читала мені ще в дитинстві. Цю композицію збираюся везти на початку квітня до Москви.

— Як у багатій російській столиці приймають вашу творчість?

— Ви знаєте, там це вже бізнес. У цьому є як позитивні, так і негативні сторони. Плюс у тому, що за вдалого розкладу (коли продається вся колекція) можна небідно й безтурботно жити і займатися творчістю. А мінус у дещо механістичному, чи що, підході. Там видається спеціальний журнал: якщо ти в нього потрапив, то твої роботи вже апріорі матимуть колекційну цінність і продаватимуться за будь-які великі гроші. Якщо ні — хоч зі шкіри вилізь, колекціонери не помітять. Крім того, там уже вироблено певні строгі канони, яким має відповідати кожна лялька. Скажімо, тканину для її сукні спеціальним способом старять, потім розписують вручну. Всі прикраси — лише ручної роботи... А я роблю простіше, творю, так би мовити, на підніжному кормі.

— Наприклад?

«Зелений і Червоний»
«Зелений і Червоний»
— Шити вбрання з нових тканин справді неможливо. Це не тільки дорого, а й незручно, новий матеріал не лягає як треба. Тому я регулярно обходжу секонд-хенди і щось обов’язково знаходжу. Іноді трапляється ганчірка, котра годиться для вже задуманої ляльки, іноді, навпаки, добутий клаптик стимулює уяву. З блузки з леопардами з’явилася лялька Леопарда, а сукню для коралової жінки я зшила з дитячої гавайки.

— Багато часу йде на одну красуню?

— У середньому місяців зо три, якщо без придумування. Найдовший період потрібен на роботу з глиною. Спочатку робиться обличчя, потім руки, остов — він у мене теж керамічний. Потім усе розфарбовується, випалюється двічі-тричі. А ще, крий Боже, виріб при випалюванні може луснути. Тоді все з початку.

— Часто таке трапляється?

— Досить-таки. Взагалі все, що ви тут бачите, насправді існує всупереч здоровому глузду і всім законам. 40% кераміки відбраковується.

— Чому?

— Тому що раніше ми купували сировину на Будянському фаянсовому заводі, там вона була першокласна. Але завод закрився, і нам довелося переключитися на Слов’янськ. А Слов’янськ, аж ніяк не бажаючи образити це прекрасне місто, — славний горщиками. Для горщиків така глина годиться, а для тонких ювелірних робіт — на жаль, ні. Але нічого, викручуємося. Потім панянці потрібно вставити волосся — на це йде приблизно півдня. Ще півдня — на створення зачіски. День я шию їй вбрання. Потім якийсь час прикрашаю. Було якось, що готова одягнена лялька кілька місяців не виходила у світ, бо я не могла підібрати їй гідне намисто.

— Світлано, мені страшенно подобаються ваші ляльки, лісовички, будиночки. Але якщо вести мову прагматично — це ж таке клопітне підприємство сумнівної дохідності. Ну добре — якщо хобі або при багатому чоловікові... Але ж чимало людей зараз заходилися майструвати ляльки, розглядаючи це заняття як основну справу свого життя. Звідки в наш час у нашій країні такий сплеск «лялькарст­ва»? І, до речі, вас саму кількість лялькарів не лякає?

— Мене лякає сірість, нудьгування, меланхолія, бездарність і бездумність. Але якщо за ляльку береться людина без розуму і таланту, це одразу видно й нікому не цікаво. А по-справжньому творчі люди не можуть лякати, вони можуть лише збагачувати одне одного новими ідеями.

Можливо, ви маєте рацію, і нині особлива мода на цей вид мистецтва. Але я про це якось не думала. Скажу тільки про себе. На створення першої ляльки мене спонукав один клієнт. Він купував мої мініатюри, а потім прийшов і сказав: «Потрібен П’єро». Я відповіла, що не можу, що спеціалізуюся на іншому, а поміркувавши, вирішила: чому ні! І зробила П’єро. Замовник, щоправда, від нього відмовився, але зупинитися я вже не могла. Образи нових ляльок переслідували мене тут і там. Інші — як Жінка-ялинка, підказана сином, — приходили від інших людей. Інші — як Зелений і Червоний — із книжок. Це як наркотик. Напевно, всі ми, лялькарі, колись дуже недогралися. А можливо, в нас закладена посилена порція дитинства...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво